Економічні науки / 15. Державне регулювання економіки

Босенко А.В.

Національний університет державної податкової служби України

Удосконалення інституціонально-економічних основ

державної управлінської дії на розвиток АПК України

Природні умови України сприятливі для сільського господарства, тому при належному веденні галузі є можливість не лише задовольнити внутрішні потреби в основних продуктах харчування і сировині для переробної промисловості, але частина з них експортувати.

Різке послаблення державної підтримки і регулювання найважливіших секторів сільськогосподарської економіки привело до розбалансованості виробничих процесів на макро– й мікрорівнях, руйнуванню потенціалу й погіршенню фінансово-економічного стану більшості господарчих суб'єктів.

У результаті «ринкового реформування» виникли нерівноцінні міжгалузеві вартісні стосунки, що сприяло руйнуванню зв'язків сільського господарства з промисловими підприємствами, що раніше забезпечували галузь засобами виробництва й переробку її продукції. Це призвело до порушення технології обробки сільськогосподарських культур, скорочення, а то й відмови від застосування добрив і засобів захисту рослин, зниження врожайності, спаду продуктивності в тваринництві. Значна доля заміщення вітчизняної сільськогосподарської продукції імпортною підриває продовольчу безпеку України. У зв'язку з цим виникає об'єктивна необхідність вироблення нової аграрної політики, що базується на відповідальності держави за розвиток сільського господарства та створення досконалішої системи управління. Формування інституціонально-економічних основ стратегічної державної управлінської дії на розвиток галузі, що знайшли своє відображення в нашому дослідженні, стає об'єктивно необхідним, що свідчить про актуальність цього напряму. Розбалансованість економічних інтересів учасників процесу виробництва та споживання аграрного продукту зумовлює необхідність нового підходу до організаційно-економічної побудови системи державного управління, виходячи з економічних реалій.

Для України цікавий і корисний досвід використання раціональних елементів в організації системи державного регулювання сільськогосподарського виробництва в країнах з розвиненою економікою: встановлення щадного оподаткування сільськогосподарських підприємств і селянських господарств; підтримка рівня цін на багато видів сільгосппродуктів; виділення дотацій на один гектар земельної площі, умовну голову худоби; пільгове кредитування селян, основним принципом якого є часткова компенсація чинної процентної ставки з бюджетних коштів; фінансування державних наукових досліджень та інформаційно-консультативного обслуговування; пряма продовольча допомога нужденним, здійснювана заходами неринкового характеру; бюджетне субсидування інфраструктури в сільській місцевості; розробка і прийняття нормативно-правових актів як найбільш важливого й дієвого напряму впливу держави на аграрний сектор.

У своєму дослідженні ми спиралися на два поняття: державне управління, здійснюване на основі законів та інших нормативних актів, і державне регулювання – дія держави в особі її органів на економічні об'єкти та процеси, осіб, що беруть участь у них.

Обґрунтування пріоритетних напрямів державного управління й державного регулювання аграрної економіки, виявлення найбільш ефективних форм і методів їх реалізації в умовах обмеженості обсягів прямої бюджетної підтримки є актуальними науковими проблемами.

У концепції адміністративної реформи в Україні перебудова системи державного управління розглядалася як одна з основних умов прискорення економічного розвитку країни. Проте заявлені наміри не були реалізовані. В аграрному секторі значною мірою підірвано організаційно-правові основи ведення сільського господарства і управління, що склалися раніше; ситуація посилюється деградацією соціальної сфери, банкрутством сільськогосподарських організацій, масовим відтоком з села працездатного населення. Загрозливих розмірів набуває збезземелення частини селянства, простежується тенденція латифундизму, зникають численні сільські поселення. Такий стан сільської економіки й територій багато в чому пов'язаний з деякою індиферентністю держави до названих проблем. Не сформована сучасна система управління аграрним сектором, здатна ефективно діяти в ринкових умовах.

Політика держави у сфері регулювання сільського господарства не має загальної стратегії, єдиного підходу до розробки й реалізації «правил гри». Спостерігається несистемність рішень, що приймаються, численність управлінських органів, постійні їх реорганізації на всіх рівнях. Відсутня ефективна взаємодія національного центру, регіонів і муніципальних утворень, не забезпечується лінійний зв'язок у цьому ієрархічному управлінському ланцюзі.

Відновлення й розвиток АПК України має стати загальнонаціональним завданням, об'єднавши зусилля державної влади, бізнесу й суспільства.

Досвід розвинених зарубіжних країн і більш ніж двадцятирічний досвід нашої країни свідчать про те, що без державної участі ринок не здатний сформувати рівноважну економічну систему взагалі, а тим більше в АПК.

Проблема вдосконалення державного управління й регулювання АПК має особливу актуальність у сучасних умовах членства України в СОТ. Потрібна розробка нового, науково обґрунтованого підходу керівництва країни до сільського господарства як пріоритетної, мультиплікативної галузі національної економіки, нової моделі управління так званого випереджального типу, яка сприяла б досягненню такого рівня сільськогосподарського виробництва, щоб в умовах економічної й політичної кон'юнктури забезпечувалися продовольча безпека України, її конкурентоспроможність на внутрішньому та світовому ринках.

Ми вважаємо необхідним випереджальний розвиток державного управління АПК, особливо стратегічного характеру. Стратегічне управління АПК має бути спрямоване на забезпечення процесу створення й масового поширення високоефективних інновацій усіх основних видів: технічних, технологічних, організаційно-економічних і продуктових. У цьому типі управлінської дії на АПК ми виділяємо такі аспекти: вибір структури й механізму управління, а також три можливі напрями аграрного розвитку: наздоганяльний, стійкий і проривний, з обґрунтуванням вирішального значення останнього.

У реалізації цього типу стратегії найбільш комплексним є програмно-цільовий підхід.

У сучасних умовах, коли засоби виробництва в основному знаходяться у приватній власності, зростає значення програмно-цільового планування АПК у вдосконаленні управлінських відносин.

Сукупність взаємопов'язаних заходів з удосконалення механізму управління АПК на всіх рівнях і в усіх ланках дозволяє виділити їх у цільову комплексну програму. Розробка останньої починається з постановки цілей, що полягають у такій дії на комплекс, яка забезпечила б продовольчу незалежність України, розширене відтворення, економічну ефективність АПК і на цій основі рішення соціальних завдань.

Ефективне функціонування сільськогосподарського виробництва доцільно здійснювати на основі формування інформаційно-комунікаційної інфраструктури для забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів з метою управління АПК України. Необхідно ввести в практику обов'язкове надання державної статистичної звітності усіма суб'єктами права незалежно від організаційно-правових форм господарювання.

Параметри виробничо-економічної ефективності на всіх рівнях управління АПК виражаються системою таких показників: валова (кінцева), чиста продукція та прибуток з розрахунку на одиницю земельної площі, витрат праці, вартості основних виробничих фондів, а також рівнем рентабельності тощо.

Соціально-економічна ефективність управлінського процесу відбиває рівень задоволення потреб населення в продовольстві й соціальних благах, міру реалізації системи економічних інтересів, тобто міру досягнення мети аграрного виробництва. Кількісне вираження соціально-економічної ефективності включає також систему таких показників: оплату праці, фондоозброєність, трудомісткість, загальноосвітній рівень, забезпеченість культурно-побутовими установами й житлом, витрати на охорону довкілля.

Для досягнення ефективності АПК необхідно, по-перше, забезпечити стабільне, гарантоване збільшення обсягів виробництва аграрної продукції та продовольчих товарів, розширити їх асортимент і підвищити якість; по-друге, прискорити темпи оновлення зношеної матеріально-технічної бази АПК й забезпечити її інноваційне насичення, і, по-третє, вдосконалювати економічні відносини у процесах розподілу, обміну та споживання.

Ми вважаємо за доцільне сформувати механізм «охоплення» всіх форм власності по ланцюжку «згори – вниз», яким об'єктивно виступає закон вертикальної інтеграції громадського виробництва, коли на основі корпоративних зв'язків досягається організаційно-економічне об'єднання технологічно суміжних підприємств сировинної, переробної та всіх інших підсистем АПК у формі державно-корпоративних формувань або державно-корпоративного партнерства. Ця методологічна посилка є системою стосунків не лише між корпораціями, але й органами верховної влади з різними корпоративними формуваннями у взаємодії держави – бізнесу – профспілок, при якому учасники, погоджуючи свої позиції та дійшовши консенсусу, беруть зобов'язання слідувати цим домовленостям.

Організаційно-юридичною формою такого партнерства й управління можуть стати трибічні угоди, що укладаються між владою, бізнесом і суспільством. Така модель співпраці на будь-якому рівні дозволяє об'єднати розрізнених товаровиробників – підприємства АПК, кооперативи, фермерські господарства. Економічно доцільна організація подібної системи управління в Україні, при якій спільними інтересами й зусиллями держави, бізнесу й суспільства прийматимуться оптимальні рішення багатогранних проблем розвитку АПК. Це об'єднання має стати регулятором ринку, захисником інтересів виробників усіх форм власності. Необхідно в усіх регіональних і районних центрах створити його представництва на умовах змішаного фінансування: внески й державні субсидії, за участю всіх сільських підприємств у цій громадській організації. При цьому різні корпоративні інтереси нівелюються та інтегруються в управлінський процес при провідному значенні держави, що відрізняє цю модель управління від інших.