К.і.н., Лук’яненко Олександр Вікторович

Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка

«Я БУДУ ПЕДАГОГОМ!»: ПРОФОРІЄНТАЦІЙНА РОБОТА ПЕДІНСТИТУТІВ ПОВОЄННОЇ УКРАЇНИ

Коли через 12 років після Другої світової війни у Полтавському педінституті провели опитування студентів, отримали неоднозначні результати. Кафедра педагогіки з’ясувала, що 40% студентів у 1957 році визнавали випадковість вибору педагогічної професії [1]. У педагогічні колективи вливалися тоді, коли абітурієнтам відмовляли у бажаних ними вишах. Так, 1953 р. у Київському педінституті з горем навпіл переходила з курсу на курс «нерозкрита артистка» Єрмоленко [2]. Керівники вишів намагалася не визнавати цих даних та проводити власні соціологічні опитування, які спростовували попередні. Наприклад, ректор Полтавського вишу М. Семиволос провів своє дослідження і навіть виступив з окремою привселюдною промовою: «Виховання у студентів любові до педагогічної професії». Вже його «офіційні дані» виявив, що «більшість не помилилась у виборі професії, вважає за честь працювати в школі» [3]. Однак, картина початку 1950-х років – це наслідки вступних кампаній попередніх років. Саме повоєнна Україна відкрила двері педагогічних інститутів для великої кількості молодих людей. Одні після інтелектуального голоду гукали знання, інші після злиднів війни банально шукали даху над головою, пайку та спокою. А потім, задовольнивши ці потреби, і ставали вагатися у правильності професійного вибору. Яким же чином приваблювали післявоєнні виші до себе абітурієнтів? З кого обирали майбутніх учителів?

Найперше кадри для вишів підбирали учителі. В їхніх руках була могутня зброя по відсіюванню «недостойних» – творчі роботи молоді, найдієвішими з яких були твори на тему «тим бути?». Наприклад, учениця 8 класу Кіровоградської школи №11 Л. Косіленко твердою рукою написала: «Я буду педагогом». Це рішення виникло у дівчини тоді, коли вона почала працювати керівником шкільного математичного гуртка. Велику роль у виборі майбутньої професії відіграло перше радісне почуття від того, що дівчата зрозуміли задачу, яку Ліда їм пояснила [4].

Не дивно, що викладачі педінститутів УРСР заохочували учителів привчати молодь ще зі школи писати щоденники, у яких викладати свої погляди на прочитаний твір, письменника, події, друзів та навчання. Наголос ставився на тому, що багато з дітей намагаються наслідувати свого учителя та прагнуть бути радянськими учителями. І саме щоденники допомагають молоді утвердитись у цій думці. Як підтвердження стійкості таких переконань, провідна освітянська періодика наводила приклад витягу з щоденника уже студентки одного з педвиші країни П.: «Здійснилася моя шкільна мрія. Я студентка педагогічного інституту» [5].

На думку, викладачів, у подальшому саме початий у школі щоденник мав стати початком професійного щоденника педагога. З його допомогою молодий освітянин ще з І курсу формував педагогічні думки і погляди. Такий щоденник мав перетворювати теоретичні положення у внутрішні переконання. А зібрані у ньому факти позитивного виховання дітей у школі повинні були ставати частиною власного педагогічного досвіду. На ІІ курсі такий щоденник професійної орієнтації студента мав доповнюватись роздумами після споглядання роботи класного керівника та учителів під час першої шкільної практики, аналізом власної роботи у межах піонерської та комсомольської організацій. На ІІІ курсі сторінки «педагогічного сповідальника» молоді люди мали б рясно заповнювати враженнями від першого перебування у ролі учителя на практиці. Подібні записи майже готового учителя-практика повинні були утвердити молодь у правильності вибору професії.

Така ідеальна картина ролі педагогічного щоденника була лише у планах. Насправді ж ситуація була кардинально протилежною. Педагогічний щоденник у кінці 1940-х писався студентами лише під час практики. Велика кількість молодих освітян банально не вміла викладати думки на папері. Студентські записи були обмежені, поверхові, схематичні, нецікаві. Говорити про їхній вплив на свідомість молоді та її професійну орієнтацію було неможливо [5].

Аби привернути увагу школярів до педагогічної професії, викладачі вишів ішли «в люди». Так, освітяни Вінницького педінституту уже з часу середньої школи готували учнів до вступу саме до їхнього вишу. Завідувач кафедри математики Трахтенберг керував щорічною олімпіадою з математики. Його студенти під час практики допомагали шкільну молодь робити приладдя та посібники [6]. Схожу практику набору студентів із власного «інкубатора» започаткували й при кафедрі математики Житомирського педінституту. До вузу першочергово почали запрошувати тих, хто відвідував організований при вузі гурток юних математиків. Лекції у ньому читали досвідчені вузівські викладачі, проводили практичні заняття з розв’язуванням задач підвищеної складності, зачитували студентські реферати з питань елементарної математики тощо [7].

Звичайно, залучати молодь до лав освітян допомагали дні відкритих дверей та спеціальні профорієнтаційні екскурсії до педінститутів. Так, У Ніжині щороку проводили учнівські екскурсії до вишу. У 1949 р. один з найстаріших педінститутів УРСР відвідали 487 учнів 5-10 класів з 50 шкіл. Аби зацікавити школярів власною професією, викладачі та студенти знайомили дітей з дією окремих приладів, давали можливість поспостерігати за експериментами, які вони не могли побачити на уроках фізики, а також давали можливість проводити найелементарніші експерименти самотужки [8]. Під час днів відкритих дверей зазвичай організовували найпоказовіші збори. Так, у Харківському педінституту перед десятикласниками харківських шкіл витупали декани факультетів, завідуючі кафедрами, викладачі та студенти-відмінники. Молоді люди ділилися важеннями про педагогічну та польову практику, екскурсії на великі сталінські будови комунізму та на Кавказ. Учнів намагалися вразити матеріальними здобутками: організовували відвідини інститутського планетарію, заводили на заняття спортивних секцій тощо [9]. А коли й наочності було замало, студенти педінститутів масово писали листи до своїх рідних шкіл із закликами направляти випускників абітурієнтами до їхніх педінститутів [6].

Коли школяр після такого запрограмованого вибору вирішував стати учителем і переступав поріг педагогічного інституту, його чекала потужна ідеологічна машина. Вона з усією потужністю приступала до «виліплювання» потрібної свідомості радянського учителя. В руках молодого спеціаліста була дитяча душа, якою він повинен керувати, щоб в майбутньому зробити з дитини чесного радянського громадянина і вірного сина своєї батьківщини [4]. А для цього їм самим варто було уперто і терпляче засвоювати закони комуністичного суспільства і бути безмірно вдячними за саме право здобувати освіту. Як зізнавалася випускниця Луцького учительського інституту Марфа Рудь: «Я не могла інакше навчатися, адже я відчуваю себе в боргу перед Вітчизною за проявлене до мене піклування. Я відмінно навчалася і не пошкодую сил, аби відмінно і працювати. Це мій прямий обов’язок» [10].

Література:

1. Держархів Полтавської області, ф. Р – 1507, оп.1, спр.588, арк.69-74.

2. Держархів Київської області ф. П – 485, оп.3, спр.2, арк.91.

3. Держархів Полтавської області, ф. Р – 1507, оп.1, спр.901, арк.90.

4. Бурлака Т. Ким бути? // Радянська освіта. – 25 квітня 1947. – №17.– С.2.

5. Коваленко Г. Щоденники майбутніх учителів // Радянська освіта. – 8 жовтня 1948. – №41.– С.2.

6. Зв'язок наших викладачів з учителями шкіл // Радянська освіта. – 25 квітня 1947. – №17.– С.1.

7. Учнівський гурток при кафедрі // Радянська освіта. – 11 листопада 1949. – №47.– С.1.

8. Руденко В. Бажані гості // Радянська освіта. – 17 березня 1950. – №11.– С.3.

9. Коваленко Г. Популяризуємо педагогічну професію // Радянська освіта. – 17 травня 1952. – №20.– С.2.

10. Перший випуск Луцького вчительського педінституту // Радянська освіта. – 30 липня 1948. – №31.– С.4.