Ст. викладач Трубін Ю.Ю.

Черкаський Державний Технологічний Університет, Україна

Цифрове ефірне телебачення як засіб вирішення регіональних проблем телебачення в Україні.

Згідно підписаних міжнародних договорів (Женевська угода 2006 року), Україна до 2015 року на 100% зобов’язалася покрити територію країни цифровим ефірним телебаченням. Таким чином, держава має здійснити перехід з аналогового ефірного телебачення до цифрового ефірного телебачення. Це принципово новий вид телебачення, який технічно має значно більше можливостей ніж аналоговий, відповідно, це дає можливість державі задовольнити потреби населення в якості та кількості доступного для них ТВ контенту. DVB — прийнятий стандартом цифрового телебачення в Європі, Океанії, Росії;  ATSC — є стандартом цифрового телебачення у Північній Америці;  ISDB — в Японії, більшості країн Південної Америки; DMB-T/H – в КНР.

В нашому столітті ТБ стало основним джерелом різноманітної інформації для більшості людей. Саме потреба в різноманітті джерел - тематичних каналів, програмного насичення ефіру, спонукає населення шукати варіанти задовольнити свої бажання. Проблема якісного прийому ефірного ТБ, кількості програм в Україні існує і до теперішнього часу майже в усіх регіонах держави, особливо в сільській та малозаселеній місцевості. В місцевості, де немає економічного сенсу приватним підприємцям створювати і підтримувати кабельні мережі, а аналогове ефірне телебачення транслюється безкоштовно максимально через 10-20 каналів у не найкращій якості, цифрове ефірне телебачення DVB-T2 (terrestrial) (котре, до речі, технічно має кращу завадостійкість ніж стандарт DVB-Т), завдяки своїй якості, чіткості зображення: висока (HD-High Definition) - 10 каналів мовлення, стандартна (SD-Standard Definition) – 22 канали мовлення, кількісним складом каналів (в цифровому пакеті доступно 32 канали - 28 загальнонаціональних та 4 регіональних), є дійсно дієвим засобом для задоволення зростаючих потреб жителів.

Одноособовим провайдером «ефірної цифри» в Україні стала компанія «Зеонбуд». Національна рада з питань телебачення і радіомовлення визначила компанію «Зеонбуд» провайдером чотирьох загальнонаціональних мультиплексів МХ-1, МХ-2, МХ-3, МХ-5.

Вклавши зусилля та кошти (вартість цифрового передавача потужністю в 1 кВт - $98 000; виробники обладнання - фірми Німеччини та США) в модернізацію (апаратура змонтована на антено-мачтових спорудах Концерну РРТ, на вежах мобільних операторів, «Укртелекому», приватних операторів телевізійного мовлення), ця компанія та її партнери на 2013 рік покрила сіткою ефірного цифрового мовлення (664 передавача) більшу частину Україну. Але частина сіл в Закарпатті та Криму не отримають якісного телебачення зв’язку з дуже затратним встановленням передатчиків і водночас дуже малим числом їх користувачів. Так згідно розрахунків, проведених Державним підприємством «Український науково-дослідний інститут радіо і телебачення» (УНДІРТ), для повного покриття території України в режимі стаціонарного прийому на рівні даху будівлі потужності цифрових передавачів, встановлених компанією, що не перевищують 1 кВт (2 кВт лише в Києві та Донецьку) вистачить для 166 населених пунктів або для покриття 55-60% площі України на якій проживає 65-70% населення, хоча за умовами ліцензій «Зеонбуду», 95% населення України повинні отримувати цілодобове телемовлення.

Згідно ж підрахунків «Зеонбуду» передавач у 2 кВт по місту покриває якісним, стійким телесигналом територію радіусом близько 100 км.

Серед проблем які піднімалися і піднімаються експертами є такі проблеми: монопольного недержавного зосередження в руках компанії нового національного ринку; питання вартісного характеру щодо переходу на «цифру» для населення та телекомпаній (дохід від мовників більше 1 млрд. грв. на рік – близько 3 млн. гривень на місяць); правові питання, пов’язані з ліцензуванням діяльності «Зеонбуду» щодо використання радіочастотного ресурсу (РР); неможливість впливати на зміни правил користування чи встановлення нових тарифів за рішенням компанії (п. 11 ст. 39 Закону України "Про телебачення") та інші.

Впровадження ефірної цифри супроводжується незрозумілими для пересічного глядача моментами. Для прийому ефірного цифрового телебачення потрібні приставки до телевізора - сет-топ-бокси DVB-T2, які коштують 50-80 $, ціна, яку пересічний користувач не дуже хоче платити за користування 32 каналами, тому що безкоштовне телебачення для нього раптово стало вартісним, хай у вищій якості на його екрані телевізора; якість прийому сигналів все ж таки різна у різних місцевостях, на різній висоті над поверхнею землі; певні канали часто не працюють та інші. Негативним моментом є і те, що зміна стандарту на DVB-T2 з DVB-T, пройшло тоді, коли частина потенційних глядачів купила собі телевізори з вбудованим DVB-T тюнером. Ще одним кроком проти глядачів стала рекомендація Нацради та Держкомтелерадіо «Зеонбуду» закодувати цифровий сигнал, встановивши на головній станції систему умовного доступу. Ця рекомендація зупинила тих, хто планував купувати телевізори DVB-T2, та створили передумови до монополізації ринку виробництва та постачання сет-топ-боксів. Саме тоді споживач і згадує про сотні каналів супутникового телебачення майже за таку ж суму коштів. Навіть виділення 350 млн бюджетних гривень на соціальні сет-топ-бокси, активна реклама по телебаченню кардинально ситуацію для збільшення кількості користувачів не змінила, хоча 2015 рік вже досить близько.

Тож впровадження ефірного цифрового телебачення супроводжується певними негативними моментами, певною непрозорістю дій. Відповідно, це відштовхує від нього певну частину потенційних користувачів, які або шукають альтернативу аналоговому ТБ серед інших видів ТБ (супутникове, кабельне, IPTV), або чекають настання 2015 року і вже тоді будуть орієнтуватися на ситуацію, що буде краще підключити до телевізора на той момент часу.