Г. Т. Богатирьова

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Політично-інформаційний дискурс як об’єкт лінгвістичного дослідження

Поняття мовного дискурсу втілює основу будь-якого наукового дослідження певних мовних явищ. Дискурс (фр. discours — промова, виступ, слова) — це комплекс мовної практики і надмовних факторів (значима поведінка, що виявляється в доступних естетичному сприйняттю формах), важливих для розуміння тексту, єдність, що дає поняття про учасників спілкування, їхні цілі й установки, умови продукування та сприйняття повідомлення [1, c. 136].

Аналіз та дослідження політичного мовлення у сучасній лінгвістиці відбувається у ракурсі функціонування політичного дискурсу. Важливим компонентом політичного дискурсу є особливість побудови аргументації [3, c. 34]. Для досягнення прагматичних цілей політики використовують факти та виражальні засоби, які підвищують вплив на адресата. Одним з виражальних засобів впливу в політичному дискурсі виступає метонімія імені.

Проте, незважаючи на семантичний, лексикологічний і стилістчні аналізи певних мов, де, крім усього, досліджуються обставини переносного значення слів та вторинної номінації, контрастивни дослідженнь метонімії дуже мало.

Дослідженнь, що присвячені контрастивному вивченню метонімії в українській та англійській мовах, на сьогодні немає [4, c. 150]. Метонімічне позначення імені на матеріалі цих мов також науковцями системно не розглядалось.

Поняття політично-інформаційного дискурсу розглядається в межах соціально-прагматичного аспекту і розуміється як сукупність різножанрових текстів і їх спрямованості, об’єднаних суспільно-політичною тематикою, занурених у ситуацію спілкування, разом з екстралінгвістичними: прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими факторами [1, c. 136].

Аналіз особливостей мови політично-інформаційного дискурсу дав можливість визначити, що політичному дискурсу характерні лексеми, загальною рисою яких є багатозначність та відсутність словниково закріпленої конотації. Саме через це вони досить часто вживаються у мові політичних діячів. Для підсилення аргументаціїї у своїх промовах політики вдаються до стилістично маркованої лексики, зокрема неологізмів, які підсилюють директивну функцію промов.

Вербальне втілення політичного дискурсу сучасності характеризується наступним:

- формуванням нової стилістичної норми;

- постійним й динамічним оновленням політичного словника; яскравою метафоризацією та контрастністю політичної мови;

- широким використанням розмовно-зниженої лексики;

- деспеціалізацією термінів і водночас тенденцією до їх стандартизації;

- активізацією запозичень (особливо з англійської мови);

- змістовою невизначеністю, неоднозначністю, спричиненою як семантичними, так і прагматичними чинниками;

- езотеричністю політичного мовлення [2, c. 48].

Поміж граматичних засобів важливу роль у політичних промовах відіграють займенники першої особи. Вони використовуються в текстах політичних промов і відрізняються за прикметою включення/невключення комуніканта в групу осіб. Характерною рисою синтаксису текстів таких промов є розгорнутість синтаксичних конструкцій. Домінують складнопідрядні та складносурядні речення, численні інфінітивні й дієприкметникові звороти, які дозволяють у деяких випадках уникнути нагромадження підрядних речень. Політичної промови складається за античною трихотомічною схемою: вступ, основна частина, заключна частина.

Провідним механізмом формування тексту з точки зору його адресованості є комунікативно-прагматичний механізм, а також і текст політичної промови. Він агалізується як загальний продукт мовленнєвої діяльності людини, тобто як макромовленнєвий акт [2, c.29].

Політична промова належить до інформативно-переконувального типу політичних текстів Політичну промову поділяють на типи завдяки таким факторам: 1) місце реалізації промови; 2) тематичний зміст текстів; 3) аудиторія, на яку спрямована промова. Існують такі типи промов: передвиборчі, вітальні, святкові, дипломатичні, а також партійні та радіотелевізійні промови.

Серед розглянутих в аналізі політичного дискурсу гіпотез є гіпотеза про вплив мови на політичне мислення. Вона може відноситись до найцікавіших варіантів гіпотези Сепіра-Уорфа.

За роки існування політичної комунікації укомплектувався словник політичної термінології, ключовими моментами якого є невелика кількість виключно політичних понять. Переважаючу більшість слів, що формують глосарій політичних термінів, було запозичено з інших галузей. Тут має місце процес взаємопроникнення слів із загальновживаної лексики до сфери політики, і навпаки.

Політика відображається в лексико-семантичній системі мови. Це заключається в наявність таких аспектів проблеми: ідеологізація нейтральних слів, деідеологізація, ідеологічна нейтралізація, вторинна ідеологізація, переідеологізація. Щоб досягти тих чи інших цілей при виконанні політичних завдань, можуть бути використані не тільки певні слова, але й та чи інша синтаксична конструкція.

Таким чином, політичний дискурс являється мовленнєтворчим процесом певного соціального інституту, адже його складники утворюють дієвий засіб політичного впливу. Характерні риси функціонування політичного дискурсу з’ясовується в комплексі факторів, що створюють специфіку його впливу.

Література:

1. Арутюнова Н. Д. Дискурс / Н. Д. Арутюнова // Лингвистический энциклопедический словарь / гл. ред. В. Н. Ярцева. – М. : Сов. Энциклопедия, 1990. – С. 136–137.

2. Борботько В. Г. Общая теория дискурса (принципы формирования и смыслопорождения) : автореф. дис. д-ра филол. наук / В. Г. Борботько. – Краснодар, 1998. – 48 с.

3. Григорьева В. С. Дискурс как элемент коммуникативного процесса: прагмалингвистический и когнитивный аспекты : монография / В. С. Григорьева. – Тамбов : Изд-во Тамб. гос. техн. ун-та, 2007. – 288 с.

4. Удинська А. Г. Каузальна метонімія на позначення людини в англійській та українській мовах / А. Г. Удинська // Сучасні дослідження з іноземної філології : збірник наукових праць. – Випуск 4. – Ужгород : ПП Підголіцин П. Ю., 2006. – С. 150–161.