здобувачка кафедри адміністративного
та фінансового права Національного
університету біоресурсів і
В процесі практичної реалізації
виконавчої влади важлива роль приділяється методам управлінської діяльності
(методам управління).
У загальноприйнятому розумінні метод
означає спосіб, прийом практичного здійснення чого-небудь. Так, деякі науковці
під державно-управлінською діяльністю розуміють спосіб, прийом практичної
реалізації завдань і функцій виконавчої влади в повсякденній діяльності
виконавчих органів (посадових осіб) на основі закріпленої за ними компетенції у
визначених межах та формі [1, с. 45–46].
Отже, метод управління це засоби практичного здійснення функцій
державно-управлінської діяльності, досягнення її цілей. Найбільш характерним
для методів управління є: органічний взаємозв’язок цього виду державної
діяльності із цільовим призначенням як особливого варіанта практичної
реалізації єдиної державної влади; управлінський вплив суб’єктів виконавчої
влади на відповідні об’єкти; безпосереднє вираження зв’язку між суб’єктами й
об’єктами державного управління; використання суб’єктів виконавчої влади як
засобів реалізації закріпленої за ними компетенції; метод управління завжди має
своїм адресатом відповідний об’єкт (індивідуальний або колективний); з
урахуванням різноманіття прийомів і способів реалізації управлінської
компетенції метод управління є певною можливістю вирішення управлінських
завдань, що постають перед суб’єктом виконавчої влади; в методах управління у
відповідному обсязі знаходить своє вираження державний (публічний) інтерес, що
відображає волю держави; метод управління завжди безпосередньо виражає
приналежність державі і його виконавчому апаратові владного характеру; для
методів управління характерна правова форма їх безпосереднього практичного
вираження. Свій найбільш відчутний прояв вони здійснюють у правових актах
управління.
Метод управління є спосіб безпосереднього управлінського впливу з боку
виконавчого органу (посадової особи) на відповідний об’єкт, він несе у своєму
змісті певний «заряд» юридично владних повноважень, сукупність яких визначено
сутністю адміністративно-правового регулювання [2, с. 67–68].
При цьому, варто розрізняти такі методи: управлінського впливу (вони завжди
мають зовнішнє юридично владне значення та вираження і є властивим методами
управління); організації роботи апарата управління (вони мають винятково внутрішньо-апаратне
значення); здійснення окремих управлінських дій (це методи процедурного
характеру).
Проблема адміністративно-правових методів надзвичайно актуальна і її
актуальність при регулюванні правовідносин у сфері надрокористування зростає в
міру посилення позицій держави як власника надр.
Адміністративні методи є правовими, тому що вони закріплюються нормами
права; здійснюються на основі права; виражаються в правових формах; спричиняють
правові наслідки.
Із загальнотеоретичних позицій проявляється дія універсальних методів
будь-якої діяльності – переконання й примусу. Це два взаємозалежних,
взаємодоповнюючих «полюси» єдиного цілого – механізму забезпечення належної
поведінки та правопорядку.
За допомогою заходів переконання, насамперед, стимулюється належна
поведінка учасників управлінських суспільних відносин шляхом проведення
роз’яснювальних, рекомендаційних, заохочувальних й інших заходів переважно
морального впливу.
Примус традиційно розглядається як допоміжний метод впливу, що
використовується у зв’язку із нерезультативністю переконання. У випадку
порушення вимог адміністративно-правових норм він виражається в застосуванні
дисциплінарної або адміністративної відповідальності. При необхідності в
забезпеченні суспільної безпеки діє особливий комплекс примусових заходів, у
сукупності з юридичною відповідальністю, такою як адміністративний примус.
При цьому метод переконання не слід розглядати лише як спосіб
самоорганізації державних органів і діяльності їхніх кадрів. Він повинен
відповідати політиці соціальної держави, спрямованої на створення умов, що
забезпечують гідне життя й вільний розвиток людини.
Метод примусу відносно методу переконання носить допоміжний характер й
повинен застосовуватися до осіб, що скоїли правопорушення, несумлінно виконуючи
свої обов’язки перед суспільством і державою, а також у необхідних випадках для
забезпечення суспільної безпеки.
Зазначене співвідношення методів переконання і примусу можливо лише в
нормально функціонуючому стабільному суспільстві, в якому державна влада
заснована й функціонує на демократичних принципах.
На нашу думку, при регулюванні правовідносин у сфері надрокористування
метод переконання застосовується не повною мірою. Уповноваженим органам
державної влади варто було б здійснювати належну роботу з надрокористувачами,
роз’ясняти їм вимоги законодавства, включати їх представників до складу робочих
груп і комісій з удосконалення законодавства про надра, інформувати про
найбільш типові порушення законодавства.
Безумовно важливу роль відіграють й інші методи. Зокрема методи правового
регулювання, які виступають як прийоми
юридичного впливу, їхнього взаємозв’язку, що характеризують використання в тій
або іншій сфері суспільних відносин того або іншого комплексу юридичних засобів
[3, с. 44]. У свою чергу методи субстанціональні, невіддільні від правової
матерії і вони виражають саме зміст того
або іншого юридичного
режиму регулювання
[4, c. 142], теж відіграють
важливу роль у сфері управлінської діяльності.
Узагальнивши особливості методу правового впливу, можна визначити, що до
основних методів адміністративно-правового регулювання можна віднести такі
методи: заборони; уповноважуючі; заохочення (стимулювання);
дозволу;
узгодження (погодження); встановлення певного порядку дій.
Література
1. Коваль Л. Адміністративне право України. Курс лекцій
(Загальна частина) / Л. Коваль. – К.: Основи, 1994. – 154 с.
2. Адміністративний процес: навчальний посібник / за
заг. ред. доктора юридичних наук, професора І.П. Голосніченка. – К.: ГАН,
2003. – 256 с.
3. Атаманчук Г.В. Государственное управление: проблемы методологии
правового исследования / Г.В. Атаманчук. – М.: Юрид. лит., 1975. – 239 с.
4. Бахрах Д. Н. Административное право. Учебник для вузов / Бахрах
Д. Н. –
М.: БЕК, 1996. – 368 с.