Ковальчук М.С.

Завідувач кафедри української мови, Дніпропетровський

національний університет імені Олеся Гончара (Україна)

Репрезентація ґендерних стереотипів

у козацькій народній пісенній творчості

В аспекті дослідження ґендерних опозицій, репрезентованих в українській народній поетичній творчості, доцільно акцентувати увагу на фольклорних текстах, які відображають колективне уявлення про ту чи ту стать.

Козацтво як форма колективної психології у певному сенсі унікальна, оскільки є відстороненою, майже табуйовною від жінки. Такою ж є і пісенна творчість, де домінантна роль відводиться маскулінному образу, що превалює над фемінним.

Більшість фольклорних текстів на історичну тему створювалися маскулінним суспільним об’єднанням, для мови якого не характерна увага
до описових деталей. Провідною ідеєю українства періоду XV — XVIII ст. була войовничість в ім’я незалежності й волі, тому ліричність героя витіснялася.

Проте твердження про відсутність будь-яких характеристик чоловічого прототипу є неправомірним. Адже поруч із лексемою на позначення маскулінного «Я» досить часто вживається ад’єктив молодий: «Та до воза вони походжають, до молодого козаченька».

Другою домінантною характеристикою образу козака є увага до протилежної статі, що репрезентується дієсловами любити, бажати: «Заслаб козак, заслаб молод, / Либонь умирає, / ой він собі перед смертю / Дівчину бажає», «3а чиї ж ви гроші пили, / І циганочок любили?».

Окремі частини фольклорних тестів є свідченням надмірно емоційних реакцій фемінної частини українства на особу козака, який гордо називає себе прямими номінаціями типу коханець: «Ломить вона білі руки / З мізинного пальця... / Світ ісходжу, та не знайду / Такого коханця!».

Поєднавши в одне ціле дві домінантні іпостасі образу козака, можна стверджувати, що для чоловічої психології характерне уявлення про ідеальний маскулінний стереотип як вияв жаги до краси, репрезентантом якої є жінка, потяг до гедонізму, нахил до побудови утопії в ірреальному, прихованому світі.

В українській національній традиції прийнято розрізняти кілька видів символобачення: рослинне (квіти, кущі, дерева), тваринне (птахи, зрідка риба), космологічне (зірки, сонце, місяць). Проте існує ще один, обмежений.
Він репрезентується концептом серце й виражає філософію кордоцентризму, згідно з якою cordos – центр тілесності індивідуума, місце існування людської душі. Відповідно воно є найбільшою цінністю земного життя, тому концепт серце фіксується у мові фольклорних текстів найчастіше.

Доцільно зробити акцент на тому, що лексема серце зазвичай вживається як інтимне звертання до близької, як правило, коханої людини. Тому замість імені або вказівки на стать фіксується одиничний символ.

Інколи фольклорні тексти фіксують пряму вказівку на об’єкт поетизації.
У такому випадку використовується модель: іменник (номінація статі
з асоціативною вказівкою на вік) + концепт серце: «Ой рада б я, рада, серце-козаче, / Та до тебе приступити», «Тікай, тікай, серце-дівчино, / Ти на той бік зо мною!».

Не менший інтерес становить рослинна символіка. У козацьких текстах, на відміну від ліричних та соціально-побутових, вона досить обмежена.
Як правило, додатковим змістом наділені лексеми на позначення квітів
або ж кущів. Дерева ж, практично, не згадуються.

Щодо узагальненого образу козака, який твориться асоціативно
(за посередництвом символу), доцільно згадати про тваринні міфологеми. Загальновживаними для фольклору є сокіл та орел: «Якби, мати, я сокіл, /
я б до тебе прилетів!».

На відміну від рослин, що виконують функцію культурного коду, образи птахів символізуються на основі подібності. Риси характеру молодого чоловіка, що прагне самоствердження, визнання, лідерства асоціюються з хижаками. Таке ототожнення є фактом ствердження маскулінної позиції у суспільстві,
що в результаті історичних зрушень отримує статус домінантної.

Жіноцтво у козацьких текстах репрезентовано значно примітивніше. Серед фемінних назв особлива увага відводиться лише образу матері (формально закріплений синонімами ненька, матка), хоча побіжно згадуються дівчина/жінка (у значенні дружина), у поодиноких випадках сестра як форма протиставлення іменника брат.

Незважаючи на варіативність жіночих образів, авторська свідомість акцентує увагу на постаті матері/неньки. Саме до неї найчастіше звернені думки героя, його переживання: «Зозуленько, моя ненько, / Закуй мені жалібненько».

Окрім постійного апелювання до образу матері/жінки, варто акцентувати на ще одну його інтерпретацію – висвітлення її позиції та ролі в суспільстві.
У колективній свідомості козацтва жінка мислиться як страдниця.
Тому з лексемами на позначення фемінності вживаються дієслова типу журитися, ридати, плакати, іменники сльози, плач: «Під явором мати плаче, / Мати плаче і ридає, / Свого сина дожидає».

Страдницький образ жінки обмежується емотивністю, фіксуючись в уяві як сталий персонаж, позбавлений здатності адекватно сприймати й оцінювати дійсність, стереотипізувався в національній етносвідомості як жалібний, однозначний, дещо примітизований.

Козак, що розуміється як персонаж, протилежний узагальненому жіночому образу, репрезентується складнішою семантичною моделлю, адже синтезує журливу настроєвість, незадоволеність світом з розбишацькою
й оптимістичною натурою.

Комплексне порівняння маскулінного і фемінного образів, свідчить
про їх нерівноправність. «Я» чоловіка, уособленням якого є козак, масштабно розгортається як у семантичному полі, так і у формальній площині. Жіноче Его залишається майже не ідентифікованим і виконує функцію своєрідного засобу увиразнення та ствердження патріархальності суспільного ладу XV – XVІІI ст.