Могилат М.Г.

аспірант, Полтавська

державна аграрна академія

ЗЕМЛЯ ЯК ВИРОБНИЧИЙ РЕСУРС, ОБ’ЄКТ ВЛАСНОСТІ І ГОСПОДАРЮВАННЯ

Земля – неодмінний чинник виробництва у будь-якій галузі господарювання. Користування нею – обов’язкова умова людської діяльності. Земля як чинник виробництво не є результатом людської праці, –  це своєрідна частка природи. Її на відміну від інших засобів виробництва неможливо вільно відтворити. Площа землі обмежена природою. Земля за певних умов використання не тільки зберігає свою родючість, а й примножує її. Дані особливості землі можна зобразити за схемою (рис. 1).

Площа землі обмежена природою та її не можна вільно відтворювати

Природний ресурс – не є результатом праці людини

Земля як особливий природний виробничий ресурс

Земля за певних умов може зберігати свою родючість і примножувати її

Земельні ділянки різняться за родючістю, що обумовлено природою

Рис. 1. Земля як особливий природний виробничий ресурс

Землю як господарський об’єкт використовують по-різному, наприклад у виробничих галузях для добування тих чи інших корисних копалин. На землі розташовані виробничі будівлі в усіх галузях виробництва. Частина її відводиться під дороги, трубопроводи, мережі електропередачі. Коли йдеться про землю як основний ресурс виробництва, то мають на увазі використання її насамперед у сільському господарстві. Саме тут вона є найважливішим засобом виробництва сільськогосподарської продукції.

У ринковій економіці земля як і інші засоби виробництва знаходиться у власності певної особи. За сучасних умов власність на землю має такі форми:

– власність на землю титулованої аристократії (характерно для Великобританії та деяких інших країн);

– власність інших великих земельних власників (приватні особи, промислові й аграрні корпорації, комерційні, особливо іпотечні банки);

– земельна власність селян (фермерів);

– державна власність на землю.

Лише в останньому випадку земля не є об’єктом приватної власності. У країнах ринкової економіки найбільш поширена приватна власність на землю. При цьому земля для її власника постає в декількох іпостасях:

– засіб виробництва; як об’єкт продажу (товар);

– власність, що дає доход (передача землі в оренду);

– засіб речової застави (застава землі в іпотечному банку для одержання кредиту);

– вигідне вкладення капіталу (уречевлене багатство, яке, як правило, зростає в ціні, не піддається інфляції).

У колишньому СРСР держава була монопольним власником землі. Вона передавалась колгоспам, радгоспам та іншим сільськогосподарським підприємствам, а також фізичним особам у довічне володіння. Оренда та купівля-продаж землі заборонялись. Однією із складових аграрної реформи в Україні була земельна реформа. Саме цей напрям останньої виявився найбільш суперечливим щодо питання доцільності денаціоналізації землі та її приватизації. У жовтні 2001 р. Верховна Рада України прийняла Земельний кодекс України [1]. Стосовно права власності на землю тут зафіксовано, що земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Якщо на 1 листопада 1990 р. державна власність в Україні становила 100% земельного фонду, то на кінець 2013 р. – 39,7%, а в приватній 60,6%. Стосовно сільськогосподарських угідь питома вага приватної власності досягла 85,3% [2, с.136]. В Україні дозволена і здійснюється оренда землі та введено мораторій її продаж. Нині в Україні близько 70 млн. селян є приватними власниками землі.

Власник землі здійснює землеволодіння. Останнє означає визначення права певної (фізичної або юридичної) особи на ту чи іншу ділянку землі відповідно до історичних умов, які склалися в країні. Від землеволодіння слід відрізняти землекористування, тобто встановлений законом або традиціями порядок використання землі в сільському господарстві насамперед як засобу виробництва.

В економічному аспекті більшість вчених аграрників та вітчизняних і зарубіжних політичних діячів віддають перевагу приватній власності на землю [3; 4; 5; 6; 7]. П.А. Столипін говорив,що землероб який володіє земельною власністю, захисник порядку і опора суспільного порядку [7, с.14]. У цьому зв’язку вихідною умовою оцінки приватної власності на землю має бути чітке розмежування монополій:

1) на землю як об’єкт власності;

2) на землю як об’єкт господарювання;.

Потрібно відмітити, що обидва види монополії в господарській діяльності може здійснювали одна або різні особи.

Тобто у першому випадку землю має використовувати її власник, а у другому – передавати у використання іншим особам на певних умовах.

Якщо один і той же суб’єкт є власником і господарем то при такому використанні землі забезпечується висока мотивація до творчої і ефективної праці на своїй землі. Власник – господар землі за рівності інших умов може знизити ціну на свою продукцію нижче ринкової та бути більш конкурентоспроможним. Він зацікавлений у збереженні родючості ґрунту, використовувати землю як об’єкт застави для одержання кредиту. Така приватна власність називається «трудовою». Отже, з позиції раціонального використання землі, збереження і примноження її родючості приватна власність виробника – господаря дає найбільший ефект, тобто коли землевласник і землекористувач є однією особою.

В багатьох ринково розвинених країнах земля є товаром і її власники не мають ніякого відношення до сільськогосподарського виробництва. Тобто земля виступаючи об’єктом власності таким господарям має приносити прибуток.

Для України це здавання землі в оренду. В даному випадку проходять розмежування процесів землеволодіння і землекористування, знижується мотивація до збереження, а тим більше до підвищення родючості ґрунту. Такий спосіб використання землі зменшує доходи як землевласників так і землекористувачів. Саме проблеми приватної власності на землю змушують державу регулювати земельні відносини у загальнонаціональних інтересах.

Адже монополія на використання землі за власним розсудом не означає права на зловживання нею і повинна певною мірою обмежуватися. Це розумів свого часу П. Столипін [7], але цього не розуміють нинішні прихильники приватної власності на землю і не вбачають соціальних загроз надконцентрації її використання величезними холдингами.

Література:

1. Земельний кодекс України. – Запоріжжя: Поліграф, 2001. – 100 с.

2. Статистичний щорічник України за 2013 рік / за ред О.Г. Осауленко. – К.: Держслужба статистики України: ТОВ «Вид Консультант», 2014. – 533 с.

3. Гош О. Система форм власності перехідних суспільств / О. Гош // Економіка України. – 1996. – №6. – С. 54–62.

4. Третяк А.М. Наукові основи економіки землекористування та землевпорядкування / А.М. Третяк, В.М. Другак. – К.: ЦЗРУ, 2003. – 337 с.

5. Заяць В.М. Розвиток ринку сільськогосподарських земель / В.М. Заяць. – К.: ННЦ ІАЕ, 2011. – 390 с.

6. Макаренко П.М. Моделі аграрної економіки / П.М. Макаренко. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – 682 с.

7. Столыпин П.А. О земельном законопроекте и землеустройстве крестьян / П.А. Столыпин. – М.: 1991. – 462 с.