Политология/9. Проблемы европейской интеграции в странах постсоветского лагеря

Кліменко В. І., Лютко Н. В.

Хмельницький національний університет

Лісабонський договір та його значення для подальшого розвитку та розширення Європейського Союзу

Договір реформування або Лісабонська угода — нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Офіційно іменується Лісабонська угода про внесення змін в Угоду про Європейський Союз й Угоду про заснування Європейської Спільноти. Офіційне підписання Лісабонської Угоди відбулося 13 грудня 2007 року, після чого документ підлягав ратифікації національними парламентами 27 держав Євросоюзу. Станом на 13 листопада 2009 року Угоду затвердили всі 27 країн ЄС. Угода набрала чинності 1 грудня 2009 року.

Із набуттям чинності Лісабонським договором, розпочався новий період у розвитку Європейського Союзу. Положення Лісабонського договору передбачають ряд суттєвих змін, спрямованих як на посилення інституцій ЄС, так і внутрішньої інтеграції загалом, також запроваджено нові керівні посади.

Лісабонський Договір складається з двох частин:

- Договір про Європейський Союз

- Договір про функціонування Європейського Союзу

Договір про Європейський Союз визначає загальні положення, що стосуються Європейського Союзу. У ньому також викладені загальні положення із зовнішніх зв'язків ЄС.

Договір про функціонування Європейського Союзу встановлює конкретні цілі політики ЄС, співпрацю з третіми країнами та гуманітарну допомогу.

Лісабонським договором було зроблено такі нововведення:

- ключові зміни внутрішньої політики;

- ключові зміни зовнішньої політики;

- інституційні та правові зміни.

Щодо перетворень у внутрішній політиці ЄС, то Лісабонський договір вніс певні зміни в ряді областей, включаючи: розширення політики, регіональні справи, конкуренцію, навколишнє середовище, освіту і культуру, транспорт, промислову політику, оподаткування, охорону здоров'я та споживчу політику.

Лісабонський договір передбачає створення нових посад:

1. «Постійного» Президента Європейської Ради, що обирається самою Європейською Радою (лідерами держав-членів ЄС). Він або вона призначаються на строк у 2,5 роки, і відповідає не лише за головування у Європейській Раді, а і за зовнішнє представництво Союзу стосовно питань спільної зовнішньої та безпекової політики [2].

2. Високого представника із закордонних справ та безпекової політики, що водночас буде Віце-президентом Європейської Комісії. Ця посада перебуває одночасно і в структурі Ради ЄС (що представляє держави-члени Союзу), і в структурі Європейської Комісії [2].

Військові потужності залишаються у підпорядкуванні держав-членів ЄС. Відповідно до Договору, держави-члени ЄС мають надати в розпорядження Союзу свої військові потужності для реалізації спільної безпекової та оборонної політики. Однак, у Договорі чітко сказано, що будь-які рішення у цій сфері ухвалюються тільки одностайно, будь-яка держава ЄС має право виступати проти таких операцій, а будь-які внески до них мають відбуватися добровільно.

Лісабонський договір істотно збільшує кількість сфер, де рішення ухвалюватимуться кваліфікованою більшістю, а не одностайно. Іншими словами, у цих сферах держави-члени ЄС втрачають право вето. Серед них – сфера свободи, безпеки та юстиції (прикордонний контроль, надання притулку, імміграція), деякі питання у сфері спільної зовнішньої та безпекової політики, сфери енергетики, інтелектуальної власності, гуманітарної допомоги тощо.

Договір містить статтю про можливість вільного виходження держави-члена ЄС з Європейського Союзу [2]. Це є новацією і чітким сигналом, що членство у Європейському Союзі є цілком добровільним.

У Лісабонському договорі знайдено оригінальне розв’язання проблеми, яка протягом багатьох років викликала гострі суперечності між континентальною Європою і Великобританією: Хартії основних прав ЄС [1] надається обов’язковий характер, але на Великобританію її дія не поширюється.

Договір вносить вагомі зміни в управління зовнішньою політикою ЄС. Відтепер здійснення поточної діяльності з реалізації повноважень ЄС у сфері зовнішньої політики і політики безпеки, яке раніше було роззосереджене між різними інституціями ЄС, концентрується в одному місці – у руках Високого представника ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки. Йому доручено одночасно і головування в Раді ЄС із закордонних справ, і керівництво зовнішньополітичною діяльністю Європейської Комісії, й управління дипломатичною службою ЄС. Водночас, попри зміни в інституційному забезпеченні спільної зовнішньої політики і політики безпеки, вона і надалі зберігає свою специфіку як переважно міждержавного складника діяльності ЄС, рішення у межах якої потребують загальної згоди всіх держав-членів.

Також, можливий вплив Лісабонського договору на відносини між Україною та ЄС. Договip про заснування ЄС передбачає право кожної європейської держави на вступ до ЄС. Юридично не закріплено нового критерію отримання членства в ЄС, відомого як „спроможність до розширення” ЄС, включення якого в первинний текст Конституційного Договору ЄС активно лобіювали деякі великі держави-члени ЄС.

Критерії отримання членства в ЄС стали значно жорсткішими через те, що інститутам ЄС надані значно ширші дискреційні повноваження з регулювання процесу розширення ЄС. Крім того, у тексті документу є посилання на Копенгагенські критерії вступу нових держав-членів ЄС [3], що надає їм юридично зобов’язуюче значення.

Єврокомісія втрачає значний вплив на ведення переговорів щодо укладення міжнародних договорів. Рада Міністрів ЄС матиме значні повноваження у питаннях затвердження переговорної команди та підготовки директив на ведення переговорів. Європарламент повинен бути інформований про всі подробиці переговорного процесу, що може свідчити про його більший політичний вплив на переговорний процес. Рішення Ради Міністрів ЄС про початок переговорів, їх завершення, припинення, підписання міжнародного договору матимуть форму рішення, яке має обов'язкову юридичну силу. Відповідно їх юридична сила може бути оскарженою Судом ЄС.

У цілому Лісабонський договір – це результат збалансованої інституційної рівноваги між міжурядовими та наднаціональними чинниками, великими й малими державами-членами, який об’єктивно надає змогу розширеному ЄС діяти ефективніше й узгоджено в межах здійснення спільних політик і на міжнародній арені.

Література:

1. Charter of Fundamental Rights of the European Union // Official Journal of the European Union. Series C. – 2007. – Vol. 50. – № 303. – 35 p.

2. Treaty of Lisbon amending the Treaty of European Union and the Treaty establishing the European Community // Official Journal of the European Union. Series C. – 2007. – Vol. 50. – № 306. – 271 p

3. Копенгагенські критерії членства в Європейському союзі (інформаційно-аналітична довідка): [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mfa.gov.ua/ua/page/open/id/774. - Назва з екрану.