Психологія і соціологія/10. Психологія праці

Петрошенко C.І.

Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника, Україна

Історико-психологічні джерела підприємництва

в Україні

В сучасному світі підприємництво та приватний бізнес стали основними формами економічної діяльності громадян, пройшовши довгий шлях власного становлення та розвитку. Україна не є винятком у цьому процесі.

Зокрема, в період пізнього середньовіччя та Ренесансу домінуючими формами ділової активності населення тодішньої України були ремісничі артілі та мануфактури, а також купецькі гільдії. При цьому українське підприємництво того часу розвивалося в межах загальноєвропейської економічної традиції.

Щоб зрозуміти історико-психологічні закономірності розвитку підприємництва в Україні, слід проаналізувати особливості розвитку соціально-економічного життя у ній. Для цього варто звернутися до праць видатних вітчизняних істориків та соціологів.

Як відомо, прадавньою формою організації суспільно-економічного життя в Україні були громади, які, на перший погляд, нагадували російські общини, але якісно відрізнялися від них. М. Костомаров підкреслював, що у громаді кожний її член є сам по собі незалежною особистістю, а “мир” є виразом загальної волі, що поглинула особисту свободу кожного. Зв’язок у громадах ґрунтувався на спільній згоді, і вони автоматично розпадалися при відсутності такої. В общинах домінувало прагнення всіляко забезпечувати нерозривність цих зв’язків [3, с. 141].

Почуття громади в менталітеті українського народу формувалося природним шляхом. Заселення нових територій відбувалося компактними етнічними угрупованнями, об’єднаними родинно-сусідськими зв’язками.

І навпаки, на базі форм колективності, в яких суспільне сільськогосподарське виробництво не заперечувало індивідуальності кожного окремого виробника, що мав власне присадибне господарство, утворилися своєрідні культурні й цивілізаційні ознаки українського народу[3, с. 22].

Необхідно також зважати на історичну спадкоємність демократизму в характері світоглядних та поведінкових установок українців з їх неприйняттям авторитарно-деспотичного стилю взаємин у суспільстві та окремих соціальних групах. Усе це сприяє розвиткові соціально орієнтованих взаємин в господарській діяльності з орієнтацією на потреби окремої особистості й формуванню моделі взаємодії рівноправних суб’єктів економічних відносин, без чого неможливі сучасні ділові взаємини.

У період з XVI й до початку XX ст. своєрідним виразом організації підприємництва на території козацької України, а пізніше і всієї території сучасної центральної і східної України було чумацтво як вільна торговельна мандрівна асоціація українців зі своїми звичаями і законами, які були досить жорсткими, а часом, коли того вимагала ситуація, й жорстокими.

Розвиток українського чумацтва відбувався паралельно з розвитком українського козацтва.

Перші згадки про козаків (грамота міщан Києва від 1499 р.) – це передусім згадки власне про купців, що торгували рибою, про чумаків, а пізніше уже про тих самих людей як про військових осіб.

Важливе значення у взаєминах чумаків один з одним мали товариські прикмети й дух взаємодопомоги у скруті й нещасті. Нехтування ними коштувало чумаку місця у валці, що фактично означало втрату бізнесу [7, с. 162].

Сама організація чумацтва мала подвійний характер: військовий і торговельний.

Військовою одиницею чумаків була валка, яка складалася з 100-200-300 возів і члени якої мали повний комплект озброєння. На чолі валки стояв отаман із заступником – осавулом, що був авторитетом у справах форми постачання, маршруту й оборони, а в разі нападу – й диктатором.

Керма й закони цих валок мусили бути дуже тверді, бо відбували вони дуже далеку подорож своїми і чужими шляхами, а посувалися дуже поволі.

Одночасно з торговельного погляду валка могла репрезентувати одну чи кілька торговельних асоціацій, що звалися ватагами. Ці ватаги мали характер чисто купецький і були сформовані кількома (до 10-15) господарями на підставі договору. Кожен із господарів виставляв один-два, а то й більше возів. Асоціація, ватага мала спільну касу аж до повороту виправи, і всі прибутки й витрати ділила порівну.

Чумаки на селі – це були переважно кредитори грішми, збіжжям і продуктами (“до нового хліба”). Мільйонери серед них не були чимось дуже рідкісним.

Чумацтво, мандрівне групове купецтво – це такий самий вираз духу українського народу, як і хліборобство, як і своєрідна військовість – козацтво.

Вільна торговельна мандрівна асоціація українців – це зміст чумацтва, рання історія української торгівлі, так тісно пов’язана з цілою українською історією [7, с. 88].

Отже, чумацтво є первісною, суто українською формою бізнесу, в традиціях і звичаях якого ми повинні шукати історично апробовані резерви ведення підприємницької діяльності в Україні.

Надалі економічний розвиток земель сучасної України пішов по двох, часом абсолютно протилежних за своєю спрямованістю напрямках.

Західна Україна до 30-их років ХХ ст. розвивалася в контексті західноєвропейської економічної традиції. Важливий вплив на розвиток підприємницької ініціативи тут мав інститут церкви, а саме її протестантська й католицька гілки, які ідеологічно сприяли її проявам. При цьому титульна нація практично була позбавлена можливості розвивати власний бізнес, задовольняючись кустарним виробництвом предметів побуту й повсякденного вжитку, ремісництвом і дрібною торгівлею на базарах.

Східна Україна й більша частина центральної України після їхнього входження у склад Російської імперії розвивалися в контексті російської економічної традиції, що спиралася на ортодоксальне православне віровчення і традицію підпорядкування бізнесу державі.

Православна церква, на відміну від католицької й протестантської, не сприяла проявам приватної економічної ініціативи. Це позначилося на рівні розвитку підприємництва серед населення цих територій, а також на формуванні й поведінковому прояві відповідних установок щодо господарської діяльності.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в українських містах починає активно розвиватися дрібний бізнес, а також бізнес, пов’язаний з обслуговуванням підприємців. Але участь українців у цьому процесі в різних частинах України була різною. В межах Австро-Угорської імперії підприємництво і бізнес й надалі зосереджувалися в руках поляків, євреїв, угорців та німців (для Закарпаття), тоді як у межах Російської імперії українці змогли посісти чільне місце в отриманні та розподілі прибутків від підприємництва. Зокрема це проявилося й у традиціях українського меценатства. Але ставлення простолюдинів до осіб, які володіли значним капіталом, залишалося й надалі переважно негативним на усій українській етнічній території.

Після революції 1917 р. в Росії й приходу більшовицької влади розвиток підприємництва на тій території України, що входила до складу Російської імперії, практично призупинився. Це саме стосується і західноукраїнських земель після їхнього входження до складу СРСР і радянської України. При цьому підприємницькі цінності й підприємництво як таке були піддані жорстокому викоріненню, а осіб, які підпільно пробували себе в цій діяльності, зневажливо називали спекулянтами. Державна пропагандистська машина за сімдесят років свого існування змогли сформувати у громадян стійке зневажливе ставлення до торгівлі й усього, що пов’язано з отриманням індивідуального прибутку. Все це так чи інакше відображається на сучасному стані розвитку підприємництва і бізнесу в нашій державі та ставленні до нього пересічних громадян.

І лише починаючи з середини 80-х років ХХ ст. українська нація поступово, з великими потугами почала свій рух на шляху возз’єднання зі світовою економічною традицією. При цьому, поряд з відомими формами підприємницької ініціативи, активно почало розвиватися так зване “державне підприємництво”, що, по суті, є фінансовим зрощенням державної влади і приватного капіталу. Це створило сприятливий грунт для розвитку хабарництва в державі й реалізації тіньових схем відмивання великих сум грошей тими, хто опинився при владі. Дрібний бізнес і підприємництво фактично ж були поставлені цими “ділками від влади” на коліна.

Ту культурну амальгаму, що з’явилася, можна означити як сублімовано етнічну, національну – за формою та радянську – за суттю. Найбільш негативної трансформації зазнали за радянських часів основні складові економічної поведінки особи: наснага до праці, ставлення до приватної власності, управлінська поведінка, здатність до підприємництва[4, с.222].

Громадяни пострадянської України живуть зі стійким переконанням, що держава їм “недодає”, а відтак вони керуються тезою: “Якщо сам не візьмеш, то ніхто не дасть”. Це й призводить до того, що, попри заяви про ненависть до хабарників, громадяни демонструють розуміння мотивів здирників і часто схильні вбачати потенційного хабарника в будь-кому, вважаючи, що той, хто хабарів не бере, просто не має такої можливості [5].

На думку В. Ананьєва, Україна є країною, в якій панує менталітет пошуку індивідуальних шляхів подолання проблем. Кожен житель України живе за принципом індивідуального виживання та індивідуального вирішення своїх проблем. Характерний український вислів “моя хата скраю” чи не найкраще демонструє менталітет пересічного українця, підкреслюючи його відособленість від суспільства[1].

За М. Грищенком, основними чинниками виникнення в Україні високого рівня корупції є менталітет, що сприяє вибору корупційних шляхів, та державні інститути, які дозволяють існувати цим шляхам. Обидва чинники сформувалися в українському суспільстві за часів існування України у складі Російської та Австро-Угорської імперій та СРСР. Декілька сот років не могли не залишити відбитку на суспільній свідомості, способі думання, традиційних моделях поведінки, звичному ставленні до економічної реальності, що і становить менталітет нації: “...коли беззаконна практика існує протягом великого періоду часу, вона стає невід’ємною частиною місцевої культури і починає впливати на систему соціальних переконань. Люди починають вважати, що корупція – найкращий спосіб для вирішення своїх проблем... Звичка платити представникам дорожньо-патрульної служби та медичним працівникам, наприклад, стає нормою поведінки”[2].

Важливим фактором, що впливає на соціально-економічний розвиток українців, є індивідуальне неприйняття соціальної несправедливості. Воно проявляється, зокрема, в неприйнятті переважною більшістю населення осіб, що змогли скористатися з негараздів перехідного періоду для формування первинного капіталу. Тому легітимізація бізнесу можлива в очах пересічного громадянина тільки за умов активного сприяння держави усім бажаючим розпочати власну справу, з подальшим мінімальним втручанням у хід справ, а також “етизація” бізнесу, що передбачає узгодженість правил ведення бізнесу із загальнонародними уявленнями про господарську мораль.

Покоління 70-х років й сучасна молодь активно сприйняли сучасні європейські цінності, зокрема й ті, що пов’язані з проявом приватної ініціативи в економічній діяльності. Саме вони й становлять кістяк сучасних українських підприємців, формуючи обличчя вітчизняного бізнесу як серед своїх співвітчизників, так і на міжнародному рівні. Тому надзвичайно важливою стає необхідність формування власної економічної еліти [6, c. 65].

Огляд історико-психологічних джерел підприємництва в Україні дозволяє дійти висновку про закономірний характер стилів економічної діяльності в посттоталітарних державах зі складними трансформаційними суспільними процесами, що в них відбуваються. Відродження життєздатних у сучасних умовах рис української економічної традиції означає культивування державою через відповідні державні інститути позитивного ставлення до підприємництва та осіб, які ним займаються, а також, прийняття ліберального законодавства та забезпечення його строгого дотримання усіма суб’єктами господарської діяльності.

Шлях України у світову співдружність, як і будь-якої країни, лежить не через зречення своєї культури, а завдяки задіянню власних унікальних механізмів життєтворення та суспільного поступу, для яких досвід минулих поколінь може мати значення уроків історії.

Тільки така взаємодія теперішнього і минулого під час творення історії розриває рамки ретроградного запозичення й сягає рівня діалектичної спадкоємності економічних культур у їх ментальній протяжності та еволюційній відкритості до інноваційних нововведень.

Література:

1. Ананьєв В., “Корупційна криза в Україні: Чи можливо її подолати? (за матеріалами світової преси)”, 28.11.2003 Публікація Центру соціального прогнозування: www.prognosis.kiev.ua.

2. Грищенко М., “Добровільні подільники”, Транзишн-он-лайн, 2 жовтня 2000, http://archive.tol.cz/frartic/willing.html.

3. Медведчук В. В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. К.: Україна, 1997. – 170 с.

4. Степико М.Т. Буття етносу: витоки, сучасність, перспективи (філософсько-методологічний аналіз). – К.: Товариство “Знання”, КОО, 1998. – 251с.

5. Тихолаз А., “Виправдання здирництва (майже 80 відсотків українців вважають хабарі припустимим засобом розв’язання проблем)”, http://www/day.kiev.ua/2003/217/nomer/htm.

6. Фурман А.В. Українська ментальність та її культурно-психологічні координати // Психологія і суспільство. – 2001. – № 1 – С. 9-74.

7. Юрій М.Т. Етногенез і металітет українського народу. – К., 1997.