Шипов М.В.

Національний університет харчових технологій

НЕОБХІДНІСТЬ І ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ  СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Становлення сучасної системи соціального захисту пов'язане з набуттям Україною незалежності і переходом від командно-адміністра­тивної економічної системи до ринкової економіки. Найбільш значними подіями в процесі формування нової системи соціального захисту є такі: прийняття програми житлових субсидій (1996 р.), впровадження допо­моги малозабезпеченим сім'ям (2000 р.), формування на нових засадах системи державного соціального страхування. Програма житлових субсидій стала першою соціальною програмою, розробленою на засадах адресності, тобто з використанням механізму перевірки доходів (матеріального становища) домогосподарства- іретендента. Програма спрямована на допомогу населенню щодо >плати житлово-комунальних послуг та палива в умовах значного зро­стання тарифів. Основним результатом програми було зупинення зростання заборгованості населення з оплати житлово-комунальних послуг. У 2000 р. прийнято Закон України «Про державну соціальну до­помогу малозабезпеченим сім'ям». Згідно з цим Законом впроваджу­ється друга адресна програма, надання якої залежить від доходу сім'ї та передбачає його перевірку. Система державного соціального страхування формувалась про­тягом 1998-2003 рр. Була створена відповідна законодавча база та сфо­рмовано чотири види загальнообов'язкового соціального страхування.

Серія виборчих кампаній (2004-2006 рр.), яка супроводжувалася підвищеними обіцянками, спровокувала прийняття додаткових соціаль­них зобов'язань, серед них - підвищення розмірів пенсій, впровадження пільг для категорії «діти війни», багатократне підвищення розміру допо­моги при народженні дитини. У зв'язку з цим обсяг видатків державно­го консолідованого бюджету на соціальний захист збільшився у 2,6 раза.

Вагомі суспільні зміни пострадянського періоду не могли не то­ркнутися системи соціального забезпечення. Найбільш принципові іде­ологічні зміни, які відбулися за цей час, - відмова від державного пате­рналізму та всеосяжного піклування. На зміну цьому приходить принцип державного соціального захисту, який базується на двох осно­вних складових: державному соціальному страхуванні та державній со­ціальній допомозі. Зникають фонди суспільного споживання, які стано­вили фінансову основу соціального забезпечення. Створюються нові суб'єкти - фонди соціального страхування (від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, від тимчасової непрацездат­ності, на випадок безробіття та пенсійний). Фінансове забезпечення набуває рис обов'язкових страхових внесків, збільшується відповідальність роботодавців та працівників за матеріальне забезпечення застрахованих, бюджети державних фондів соціального страхування відокремлюються від державного бюджету. І системі соціальної допомоги впроваджуються адресні види допомоги, надання та розміри яких залежать від рівня доходу сім'ї. Органи соціа­льного забезпечення були реорганізовані в органи соціального захисту та встановлені нові їх функціональні обов'язки.

Загальна схема системи соціального захисту в Україні складаєть­ся з двох основних частин (залежно від джерел формування коштів на їх забезпечення): 1) загальнообов'язкове державне соціальне страхування, яке формується внаслідок здійснення внесків роботодавців та працюю­чих громадян у відповідні фонди соціального страхування; 2) система соціальної допомоги та пільг, яка в основному формується через подат­ки та фінансується з державного бюджету. Недержавний сектор у систе­мі соціального захисту України представлений незначною мірою.

Проблеми встановлення та реалізації соціальних стандартів і гарантій. Основним соціальним стандартом в Україні є прожитковий мінімум, закон про який було прийнято в 1999 р. Прожитковий мінімум застосовується для встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомо­ги, допомоги сім'ям з дітьми, допомоги з безробіття, а також стипендій та інших соціальних виплат. За період  2000-2009 рр. розміри більшості соціальних гарантій та допомог наблизилися до розміру прожиткового мінімуму. Сьогодні мінімальна заробітна плата становить 94 % від прожиткового мінімуму; мінімальна допомога з безробіття - 75 %, мінімальна пенсія перевищує розмір прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність; також перевищують прожитковий мінімум деякі допомоги, зокрема, на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням, на дітей-сиріт та по­збавлених піклування, інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам. Важливе значення має співвідношення темпів зростання прожи­ткового мінімуму та індексу споживчих цін. Протягом 2001-2008 рр. загальне зростання прожиткового мінімуму виявилося таким, як і зростання споживчих цін. Проте у 2007-2009 рр. це співвід­ношення було на користь індексу споживчих цін, тобто підвищення прожиткового мінімуму за цей період відбувається повільніше, ніж наростає інфляція. Встановленні розміри прожиткового мінімуму недостатньо вра­ховують інфляційні процеси. Так, показники прожиткового мінімуму на 2008 р. визначалися, виходячи з вартості наборів продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг за прогнозованого індексу інфляції у 2007 р. - 7 % та 9,6 % на 2008 р. Влітку 2008 р. уряд змінив прогнозний рівень інфляції на 2008 р. з 9,6 % до 15,9 %, проте рівень прожитково­го мінімуму не переглядався. Водночас фактичний рівень інфляції за 2007 р. становив 16,6 %, а за 2008 р. - 22,3 %.

Встановлення розмірів основних державних соціальних гарантій певною мірою залежить від фінансових можливостей державного бюджету, а також бюджетів Пенсійного фонду та місцевих бюджетів. Через брак державних коштів, на практиці для встановлення розмірів соціальних гарантій та соціальної допомоги, застосовується «рівень за­безпечення прожиткового мінімуму», який є нижчим за прожитковий мінімум. Існує необхідність в удосконаленні самої методики розрахунку прожиткового мінімуму. На сьогодні втратив актуальність той набір то­варів, який входить до складу прожиткового мінімуму. Згідно з Законом України «Про прожитковий мінімум» набори продуктів харчування, не­продовольчих товарів та послуг для основних соціальних і демографіч­них груп населення мають переглядатися не менше одного разу на п'ять років. Однак за останні 17 років істотних змін до складу споживчого ко­шику (ані в перелік статей витрат, ані до їх нормативів) внесено не було. Тому наявна система розрахунку прожиткового мінімуму взагалі не може вважатися легітимною.

Державні видатки на соціальний захист. Програми соціаль­ної допомоги. Загальні державні видатки на соціальних захист (врахо­вуючи видатки консолідованого бюджету на соціальний захист та соці­альне забезпечення, видатки на охорону здоров'я, видатки фондів державного загальнообов'язкового соціального страхування, пенсійно­го фонду) становлять близько 26 % ВВП, що приблизно дорівнює пока­знику по країнах ЄС. За період 1996-2008 рр. видатки зростали як у номінальному значенні, так і в постійних цінах 1996 р.їх частка у ВВП за цей період зросла з 20 % до 27 %. У структурі державних видатків на соціальний захист найбіль­шу частку становлять видатки, пов'язані з захистом осіб похилого віку майже 70 %. За даними Обстеження умов життя домогосподарств, бли­зько чверті сукупного доходу домогосподарств припадає на пенсії та допомоги. Для працюючого населення України основним інститутом реалі­зації права на соціальний захист є соціальне страхування, що має захи­щати найманих працівників і само зайняте населення від найбільш зна­чущих, серйозних і масштабних соціальних ризиків.

На сьогодні в Україні діють чотири види державного соціально­го страхування: 1) від нещасних випадків на виробництві та професій­них захворювань; 2) на випадок безробіття; 3) з тимчасової втрати пра­цездатності 4) пенсійне. Питання щодо впровадження медичного страхування перманентно перебуває в дискусійному стані. Чинна в Україні система державної соціальної допомоги пред­ставлена цілим рядом виплат, спрямованих на підтримку соціально вразливих або найменш забезпечених груп населення. Фінансування здійснюється шляхом перерахування субвенцій із центрального бюдже­ту до місцевих. Хоча повноваження щодо фінансування соціальної до­помоги покладені на місцеві бюджети, насправді відбувається централі­зоване регулювання надходжень на ці цілі, а місцева влада фактично позбавлена фінансової самостійності. Надання допомоги здійснюється за двома принципами - категорійним і адресним. На виключно адресних засадах надаються: допомоги малозабезпеченим сім'ям та субсидія на відшкодування коштів на оплату житлово-комунальних послуг та придбання палива. Інша частина допомоги є категорійними або комбінованими виплатами із застосуванням процедури перевірки доходів для визначення розміру допомоги. Сьогодні державна соціальна допомога є доволі вагомою за обся­гами видатків та охопленням населення, складною за структурою. За даними Обстеження умов життя домогосподарств України, у 2008 р. майже 62 % домогосподарств були охоплені програмами соціального захисту (тобто отримували хоча б один вид допомоги або пільги).

Специфічною формою соціального захисту є система пільг, яка була створена в радянський період. Спочатку роль пільг полягала у від­значенні особливих заслуг людини перед суспільством, але намагання Держави захистити населення в кризовий період 90-х років перетвори­ло систему пільг на надто громіздкий, розгалужений та непрозорий ме­ханізм соціального захисту. Тривало відтворення нових категорій піль­говиків (учасників війни, дітей війни) і, відповідно, зростала кількість пільговиків. Порядок надання пільг регулюється багатьма законодавчи­ми та правовими актами. Згідно з чинним законодавством налічується близько ЗО пільгових категорій та понад 20 різноманітних видів пільг. Пільги на користування міським та приміським громадським транспор­том має майже 30 % населення; пільгами з оплати житлово-комуналь­них послуг користується 22 % населення. У Єдиному державному ре­єстрі нараховується близько 13 млн осіб, які мають право на пільги. Сьогодні (як і раніше) пільги надаються залежно від статусу осо­би, а не від потреби в соціальному захисті, і тому (як і раніше) вони не сприяють вирівнюванню доходів і не спрямовані на захист бідних. За ре­зультатами обстеження умов життя домогосподарств України у 2008 р. серед отримувачів пільг 22 % становило бідне населення і 78 % - небід­не, при цьому сума отриманих пільг для небідних домогосподарств ста­новила 777,3 грн на домогосподарство, а для бідних - 431,2 грн. В Україні також існує достатньо розвинений сектор державних соціальних послуг. Надання соціальних послуг належить до компетенції чотирьох міністерств: Міністерства праці та соціальної політики, Мініс­терства освіти і науки, Міністерства охорони здоров'я, Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту. Загальний перелік видів соціальних послуг включає понад 100 найменувань, послуги надаються близько 30 категоріям отримувачів. Соціальні послуги охоплюють близько 1 млн. осіб, які втратили працездатність, ветеранів війни і праці, пенсіонерів, інвалідів, інших категорій осіб, які перебувають у складній ситуації. Одним з недоліків чинної системи соціальних послуг є відсут­ність конкуренції, оскільки основний обсяг послуг надається держав ними організаціями, а мережа альтернативних соціальних послуг є нерозвиненою. Це значною мірою спричинено умовами фінансування соціальних послуг: бюджетні кошти плануються і спрямовуються на утримання великих державних інституцій, а не на потреби отримувачів соціальних послуг.

Отже, система соціального захисту в Україні безперечно набула рис, характерних для соціального захисту в країнах з ринковою еконо­мікою, але все ж на сьогодні вона продовжує зберігати окремі риси ста­рої системи і за своїми параметрами ще не відповідає стандартам соці­ального захисту країн ЄС, а її реформування не має достатнього системного та цілеспрямованого характеру. Серед основних причин, що перешкоджають ефективному соці­альному розвитку, можна назвати: відсутність збалансованості між еко­номічним зростанням та соціальними видатками; неспроможність наці­ональної економіки повністю забезпечити всі зобов'язання держави; висока питома вага пенсійних виплат у державних видатках та у ВВП внаслідок високого рівня демографічного старіння, низький вік виходу на пенсію, а також можливість дострокового набуття пенсійного права; низький рівень довіри до влади з боку населення, який сформувався че­рез непослідовність політики різних урядів, а також відсутність політичних домовленостей.

Тривалий період радянської історії значно вплинув на формування ціннісних орієнтацій населення. За цей час сформувався певний тип свідомості, характерни­ми рисами якого є значні патерналістські настанови, великі сподівання населення не на власні сили, а на допомогу з боку держави, звичка отримувати безплатні соціальні послуги (нехай навіть неякісні, але ціл­ком доступні), і водночас - слабка (здебільшого - формальна) особиста участь у прийнятті рішень, низька підприємницька активність. Система соціальної допомоги повинна мати переважно адресний характер, більшість програм мають бути пов'язані з перевіркою ступе­ня нужденності. У зв'язку з обмеженням фінансових коштів у період кризи це набуває ще більшої актуальності.

Розмір соціальної допомоги для працездатних осіб повинен сти­мулювати одержувачів до економічної активності. В умовах економічної кризи, а також перевантаженості бюджету соціальними витратами, для реалізації соціальної політики і її модернізації необхідні сучасні економічні механізми, що дадуть змогу оптимізувати соціальні витрати й підсилити напрями активної соціальної політики, пов'язаної з гуманітарним розвитком.

 

ЛІТЕРАТУРА:

1.     Електронна адреса Держкомстату України: htt:// www.ukrstat.gov.ua