ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ
Українській аграрній реформі більше п’ятнадцяти
років, проте, досягнення її мети і вирішення її завдань залишається як і раніше
проблематичним, а ухвалення низки нормативних актів та програм, спрямованих на
забезпечення зростання обсягів агропромислового виробництва та збереження
соціальної стабільності, не міняють стан справ принципово.
У контексті
даної проблеми, звернемося до ролі державного регулювання агропромислового
виробництва і деяким його складових.
В основі еволюційного відокремлення
агропромислового виробництва в єдиний об'єкт державного регулювання і
управління лежать процеси спеціалізації, інтеграції та кооперації. Виробництво
сільськогосподарської продукції тісно пов’язане з галузями промисловості, які
постачають засоби виробництва, а також з підприємствами, що переробляють
сільськогосподарську сировину і спеціальними сферами, які обслуговують сільське
господарство. Об’єднання організацій цих галузей в єдиній галузевій структурі -
агропромисловому комплексі, зумовлювалося спільною метою його функціонування в
умовах централізованої економіки. Стосовно АПК, варто відмітити, що тут
розглядалося планове задоволення громадських потреб у продуктах харчування і
сільськогосподарській сировині за допомогою впорядкування господарських
зв'язків, заснованих на технологічному тяжінні підприємств. Сільське
господарство, при цьому, виступає як комплексоутворюючі ядро АПК, оскільки
кінцевий продукт, з точки зору доцільності функціонування всього комплексу,
формується саме тут.
Сьогодні ні в кого не викликає сумнів необхідність
присутності державного регулювання в аграрній сфері. У силу особливої будови
капіталу в сільському господарстві суб’єкти підприємницької діяльності
отримують більш низький дохід і не можуть конкурувати на ринку з виробниками
інших галузей. Крім того, залежність від врожаю, а отже, і доходів
сільськогосподарських товаровиробників від кліматичних умов веде до
нестабільності їх положення. Держава, беручи до уваги те, що продукти
харчування як товар мають малоеластічний попит і пропозицію, а також
задовольняють потреби населення базового порядку, бере на себе функції
регулювання відносин, що складаються на продовольчому ринку [7; 8].
Характерною
рисою української практики управління АПК є ототожнення понять «державне
регулювання» і «державне управління». Проте слід мати на увазі, що між даними
категоріями простежуються чіткі відмінності.
Під державним управлінням агропромислового
виробництва, на наш погляд, слід розуміти прямий управлінський вплив на
організацію агропромислового комплексу, здійснюване переважно через локальне
нормоутворення та іншими методами
адміністративного впливу. Державне управління повинне обмежуватися рамками
державної власності та його об’єктами, якими є: власне органи галузевого
управління (установи), державні унітарні підприємства як республіканського, так
і комунального рівня;пакети акцій в акціонерних товариствах;
контрольно-інспекційні служби та інші державні організації АПК, державні
цільові програми. По відношенню до цих об’єктів держава (в особі органів
державного управління) має право здійснювати як функції управління власністю,
так і функції оперативного управління якщо це передбачено установчими
документами. Державні органи мають право призначати і знімати з роботи
керівників організацій державної форми власності відповідно до умов укладеного
контракту, встановлювати планові завдання, визначати порядок нарахування та
розміри оплати праці, контролювати господарську та фінансову діяльність і т.д.
Відносно підприємств інших форм власності, що має місце в недержавних
сільськогосподарських організаціях України, таке втручання не повинно мати
місце і може розглядатися як пряме обмеження підприємницької діяльності.
Під державним регулюванням агропромислового
виробництва мається на увазі непрямий (опосередкований, тобто здійснюване
переважно економічним стимулюванням)
управлінський вплив на соціально-економічні процеси в (розподіл, обмін і
споживання) як у державному, так і приватному секторах агропромислового
виробництва. Об’єктами державного регулювання, незалежно від їх правового
статусу, виступають всі організації АПК. Отже, державне управління тісно
пов’язане з поняттям державного регулювання. І те, і інше здійснюється державою
через єдину систему законодавства та органів державного управління галуззю.
Дана система в своїй сукупності являє собою інструмент реалізації аграрної
політики держави.
В умовах переходу до ринку термін «аграрна
політика» і «аграрна реформа» використовують паралельно, проте в останньому
випадку розуміється аграрна політика, що здійснюється в умовах адаптації даного
сектора економіки країни до ринку. Сфери впливу держави в АПК України виділяють власне аграрну
політику, політику в галузі переробки сільгосппродукції, агропродовольчу
політику, політику в області наукового забезпечення АПК і т.д. У вітчизняній
практиці, беручи до уваги комплексоутворююче значення сільського господарства
для АПК в цілому, вживання терміна «агарної політики» все частіше розширюється
до розуміння «політика у сфері агропромислового виробництва».
Формування аграрної політики має бути засновано на
ідентифікації цілей розвитку агропромислового виробництва та державної економічної політики на даний
період часу. Глобальна мета економічного розвитку країни досягається через
досягнення цілей галузевих або
функціональних підсистем аграрного сектора в сукупності, розробляється науково
- обґрунтована стратегія і тактика, конкретизована у заходах щодо її
реалізації; встановлюються терміни і
критерії досягнення проміжних орієнтирів. Аграрна політика є засобом
розв’язання завдань, що стоять перед державою в плані оптимізації масштабів і
якісних параметрів агропромислового виробництва. Базою для формування аграрної
політики повинен бути аналіз галузі з точки зору інтенсивності або
екстенсивності історичних шляхів розвитку, місця галузі в секторі реальної
економіки; характеру, рівня і видів конкуренції, як обов'язкового елемента
ринку;системи ціноутворення, фінансування, кредитування, страхування,
оподаткування і безлічі інших факторів, ігнорування хоча б одного з яких може
призвести до недосягнення цілей економічного розвитку економіки країни в
цілому.
В даний час Україна, перебуває на стадії
переосмислення аграрної реформи, а відсутність дієвих заходів щодо її розвитку
набуває перманентний характер. Посилення державного регулювання обов’язково
забезпечить досягнення мети аграрної реформи та стабілізації економіки країни в
цілому.
Характерними рисами успішної реалізації заходів
державного регулювання здатними створити загальний економічний ефект і
цілеспрямовано впливати на товаровиробника, повинні стати системність,
комплексність, наступність і безперервність процесу вдосконалення системи
нормативно-правового забезпечення аграрної політики, а також продуманість і
відсутність економічно необґрунтованих та поспішних рішень, з повним фінансовим
забезпеченням прийнятих програм.
Збереження мотивацій у сфері агропромислового
виробництва, заснованих на посиленні тотального контролю і вживання заходів
прямого адміністрування на товаровиробника може дати економічний ефект тільки в
короткостроковому періоді. Досягнення довгострокового ефекту пов’язано з
кардинальними заходами щодо зміни виробничих відносин, що дозволить забезпечити
ефективність виробництва. Однак, як показує досвід інших країн, аграрна реформа
може спричинити якщо не зниження, то відсутність зростання
сільськогосподарського виробництва. У той же час, її проведення має
розглядатися як об'єктивна неминучість, оскільки приватні цілі соціально
орієнтованої економіки не можуть постійно досягатися за рахунок стримування
об’єктивних процесів розвитку суспільства в цілому.
1.
Білик Ю.Д.
Продовольча безпека України: стан, проблеми та використання потенційних
резервів продовольчого забезпечення населення. — К.: Фенікс, 2000. — 55с.
2.
Борщевський
П.П. Регіональні агропромислові комплекси України. – К.: - 1997. – 234 с.
3.
Гладій М. Використання
виробничо-ресурсного потенціалу аграрного сектору економіки України:
Монографія. – Львів.: ІРД НАН України, 1998. – 294с.
4.
Гудзинський О.Д.
Менеджмент у системі агробізнесу: Навч. Пос. для вузів. - К.: Урожай, 1994. -
237 с.
5.
Зубець М.В.
Реформування аграрного сектора економіки України // АгроІнКом.-
1999.-№10-12.-С. 2-6.
6.
Кваша
С.М. Наукові підходи до регулювання аграрного ринку // Економіка АПК. – 2006. -
№ 7. – С.42-45.
7.
Коваленко Ю.С.
Аграрний ринок України: організація та управління. - К.: ІАЕ УААН, 1998.-108с.
8.
Організаційно-економічні
проблеми розвитку АПК. У чотирьох частинах. За редакцією П.Т.Саблука, - К.:
ІАЕ, 2001.
9.
Саблук П.Т.
Соціально-економічна модель постреформованого розвитку агропромислового
виробництва в Україні. - К.: ІАЕ УААН, 2000. - 56 с.