Історія/ Всесвітня історія

Аспірантка кафедри політичних наук Плюта Н. В.

Рівненський державний гуманітарний університет, Україна

Створення франко-німецької колоніальної антанти та французьке суспільство

Впродовж 1884 й 1885 рр. Німеччина надзвичайно енергійно здійснювала колоніальні загарбання. Колоніальна політика начебто посіла центральне місце в зовнішній політиці країни. В угоду їй Німеччина, здавалося, займала демонстративно ворожу позицію щодо Англії й вступала з нею в гострі конфлікти через низку колоніальних питань. Водночас Німеччина шукала зближення зі своїм традиційним ворогом – Францією. Все це могло створити враження, що «франко-німецький антагонізм кинутий на задній план…, центральним фактором політичного становища став антагонізм англо-німецький», що «дало початок зближенню держав, які ще нещодавно смертельно воювали, і це є не вираженням скороминущої дипломатичної потреби» [1, с. 56].

Німецька політика намагалася вирішувати не лише, єгипетське питання, але й долю Конго не з Англією, а проти Англії разом із Францією. Уже в середині квітня 1884 р. Бісмарк запропонував французам домовитися з іншими державами про спільну позицію щодо англо-португальського договору. Але якщо ця пропозиція може бути пояснена німецькими інтересами в Конго, то наступні німецькі пропозиції йшли далі й відкрито пов’язувалися з німецько-французьким зближенням, якому належало надати антианглійську спрямованість.

13 вересня 1884 р. Бісмарк офіційно повторив Франції пропозицію про погодження дій в Західній Африці й про скликання конференції з питання, яке стосується Конго. Показово, що ця нота розпочиналася повідомленням про те, що рейхсканцлер доповів про свою варцинську розмову з Курселем імператору, і останній схвалив зміст ноти. Цим самим підкреслювалось, що в Німеччині угода з Францією розглядається як важливий крок її зовнішньої політики. Позиція обох держав була вже в основному погодженою, і позитивна французька відповідь лише уточнювала, що свобода торгівлі не поширюється на вже наявні французькі колонії. Так розпочала своє короткочасне існування франко-німецька «колоніальна антанта». Вона була не союзом, а лише тимчасовим зближенням, у якому кожна зі сторін прагнула використати іншу у своїх інтересах. «Колоніальна антанта» в деякій мірі полегшила Німеччині її перші кроки в колоніальній сфері.

«Колоніальна антанта»із Францією мала приховану мету. Оскільки мова йде про таємні європейські завдання Німеччини, «антанта» була продовженням старої політики відволікання сил і ресурсів Франції від її лотарингського кордону, зіткненням її з іншими державами і ізоляції її на випадок війни з Німеччиною. Надійним методом для досягнення цієї мети було заохочення колоніальної експансії Франції. Цю політику німецька дипломатія завзято проводила протягом усіх попередніх «колоніальній антанті» років. «Ми, - говорив Бісмарк наприкінці 1882 р. Гогенлое, – могли б спокійно спостерігати, якби французький і англійський паровози наскочили де-небудь один на одного...»[4, b 2, s. 329].

Таку політику Німеччина проводила й стосовно інших країн, які могли б перешкодити її нападу на Францію. Виходячи із цих міркувань, як повідомляє Гольштейн, «Німеччина радила Італії захопити Туніс. Це було ясно сказано під час Берлінської конференції італійському міністру закордонних справ Корті. Останній дав зрозуміти, що Німеччина бажає франко-італійської війни і відхилив пропозицію» [2, c. 125]. Тоді ж Бісмарк у своїх бесідах із запрошеним у Варцин і Фрідріхсруе французьким послом Вальє пропонував французам захопити Туніс. Як відомо, захоплення Францією Тунісу змусило Італію зайняти ворожу Франції позицію й домагатися приєднання до німецько-австрійського союзу.

Приступивши до придбання власних колоній, Німеччина продовжувала політику заохочення колоніальної експансії Франції навіть там, де німецькі колоніальні інтереси зіштовхувалися із французькими.

Французький посол у Берліні Сен-Вальє повідомляв, що Бісмарк у розмові з ним на початку 80-х років викладав такі положення: «Війна між Францією, з одного боку, і Австрією й Німеччиною, з іншого, була б невигідна цим державам при будь-якому її результаті. Нею скористалися б Англія й Росія для встановлення свого світового панування, а Франція і Німеччина були б відтиснуті від моря і від багатств тропічних країн» [3, p. 223].

Будь-яка можливість мирного вирішення Англією і Францією питання про Єгипет викликала роздратування у Німеччині.

Бісмарк побоювався, що Англія і Франція в кінці кінців знайдуть якесь компромісне вирішення єгипетського питання. Щоб зірвати таку можливість, він рекомендував анексію, що ускладнила б мирне вирішення питання.

Роздратування у Франції англійською окупацією Єгипту було велике, але маючи під боком ворожу Німеччину, Франція не зважувалася на війну з Англією. Ще в березні 1884 р. прибулий із секретним дорученням від Бісмарка в Париж Блейхредер запевнював Феррі: «Ми налаштовані по-дружньому стосовно вас. Ми хотіли б бути ще дружнішими. Канцлер просив передати вам це» [3, p. 243]. Блейхредер, вказавши на слабку зацікавленість Німеччини в Єгипті, сказав: «Якщо потрібно прийняти рішення, то нехай Франція проявить ініціативу» [3, p. 243]. Феррі, що звик до рішучої підтримки Німеччиною в цьому питанні Англії, сприйняв цю пораду лише як прагнення самої Німеччини «не дратувати Англію», але щоб «її дратували інші, особливо Франція» [3, p. 247].

В «колоніальній антанті» сполучалися, таким чином, колоніальні та європейські завдання німецької політики. Висування на перший план колоніальних загарбань не означало, що вони зайняли центральне становище і відтіснили чи змінили європейські завдання, хоча ззовні це так і виглядало, тим більше що європейські цілі намагалися приховувати або навіть заперечувати. Якщо розглядати «колоніальну антанту» з Францією лише як інструмент колоніальної політики Німеччини, то вона повинна була б означати дійсну перебудову всієї її зовнішньої політики, а не тільки дипломатичних засобів, що мали тимчасове призначення. Вона повинна була б означати дійсне прагнення Німеччини до тривалого союзу із Францією, спрямованому проти володарки морів Англії, і бути першим кроком до такого союзу.

Однак всі ці припущення заперечують факти. Понад те, факти свідчать про те, що як інструмент колоніальної політики «колоніальна антанта» з Францією мала для Німеччини лише обмежене значення. Крім Єгипту, дія «антанти» поширювалася лише на Західну Африку. Отже, практичної допомоги в придбанні або розширенні Південно-Західної Африки, Сент-Люсії, Бечуаналенда, Східної Африки, островів Океанії вона зробити не могла. Втім, це не означало, що «колоніальна антанта» не зробила важливого впливу, що сам факт франко-німецького зближення, небажаного для Англії, не змусив її бути більш поступливою стосовно Німеччини і у територіальних питаннях. Однак переоцінювати цей вплив навряд чи потрібно.

Практичним результатом «колоніальної антанти» для Німеччини виявилося головним чином вирішення питання про Конго. Як Німеччина, так і Франція були зацікавлені в недопущенні англійського або англо-португальського контролю над Конго. Як Німеччина, так і Франція воліли бачити в Конго краще слабкого бельгійського короля, ніж Англію. Однак для вирішення цього питання не було необхідності в «колоніальній антанті». Про це свідчить згода з державами відносно Конго ще до конференції. Та й із самою Францією спільні дії були погоджені ще до запропонованої Німеччиною «колоніальної антанти».

Необхідність не допускати зіткнення наших і французьких інтересів Бісмарк підкреслював в інструкції Нахтігалю.

Що ж стосується Франції, то для неї зближення з Німеччиною не вело до переорієнтації зовнішньої політики. Відомо, що повернення Ельзасу та Лотарингії було головною метою правлячих кіл Франції. Гасло звільнення Ельзасу й Лотарингії користувалося широкою популярністю і серед народних мас. Але оскільки були відсутні військові й зовнішньополітичні передумови, здійснення реваншу не могло стати актуальним завданням. Тому Франція була зацікавлена незалежно від інших міркувань у підтриманні добрих відносин з Німеччиною. Обстановка військової тривоги сковувала її політику, прирікала її на залежність від доброзичливості держав. Крім цього, оскільки реванш відкладався, пануючі класи Франції були зайняті вирішенням також вельми важливого зовнішньополітичного завдання – колоніальної експансії. Відмовлятися при цьому від запропонованої Німеччиною підтримки не було підстав, тим більше, що за цю підтримку Німеччина не вимагала плати.

Падіння кабінету Феррі свідчило про безпідставність німецької співпраці із Францією, а ослаблення колоніальної експансії Франції, яке наступило за цим падінням, створило умови для пом’якшення суперечностей між нею й Англією, зокрема, для притуплення гостроти єгипетської суперечки. З осені 1885 р. франко-німецькі відносини знову погіршилися. Пожвавлення перспективи війни проти Франції зробило більш актуальною проблему англійського нейтралітету. Все це мало сприяло продовженню енергійної колоніальної експансії Німеччини, тим більше що надії загарбати якнайбільше територій не виправдали себе.

Література

1. Колониальный вопрос и его решение // Московские ведомости. – 21. IX. 1884. – 124-136 c.

2. Чарный И.С. Начало колониальной экспансии Германии в Африке (1870-1885) / И.С. Чарный. – М.: Наука, 1970. – 213 с.

3. Documents diplomatiques Francais (1871-1914). Ministère des affaires étrangères. Commission de publication des document relatives aux origins de la guerre de 1914. – I série. – T.V.

4. Hohenlohe-Schillingfurst Ch., Denkwurdigkeiten, Stuttgart – Leipzig, Bd 1-2, 1907.