Педагогічні науки/3.Методичні основи виховного процесу

 

Цина В.І.

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Корленка

 

Розвиток ідеї природовідповідності у спадщині

Г.С. Сковороди

Сучасна вітчизняна педагогічна думка часто пов’язує себе з ім’ям Григорія Савовича Сковороди. Йому ставили і ставлять пам’ятники, вшановують святкуванням ювілеїв, називають його ім’ям  педагогічні заклади. Він і справді є великим  на всі часи, заслужено і справедливо. А проте, віддалений кількома століттями від сьогоднішніх реалій українського життя, Григорій Савич, як і належить нетлінному його духові, перенесений, подумки, в нашу нібито реформаторську добу, мандрівний бунтар випручується з академічних канонів, цієї прокрустової розкладачки, і своїми ідеями та вислов­люваннями, без перебільшення, знову коле очі — уже теперішнім теоретикам і комп'ютеризованим практикам. Мало не в кожній газеті й журналі  можна побачити нині рядки з вихвалянням переваг освіти, появою елітних закладів — гімназій і ліцеїв, куди можуть потрапити лише діти добре забезпечених батьків. Але все це є спокусою  хіба що для наших нуворишів та володарів на годину. Григорій Савич давно сказав про це своє вагоме слово, назвавши таке виховання штучним, що не сприяє розвиткові здорових природних задатків і спрямоване ско­ріше на заглушення їх.

Може, щоб уберегти дитя від впливу "вулиці" з її реп'яхами, від простолюдинів, порятунок у гувернерах і гувернантках, як це було у дворян, себто хай живе домашнє виховання? Виявляється, "світське виховання", читаємо атестацію народного самородка, поверхове і є "кублом обманів і злочинів". А коли відправити дороге чадо вчитися за кордон або ж давати йому освіту за тамтешніми технологіями? Наслідування іноземщини Г.С. Сковорода як педагог демократичного спрямування теж рішуче відкидав.

Його серцю і розумові милий давно вивірений спосіб виховання, заснований на здоровому побуті, сумлінній праці. У вихованні передусім треба звертати увагу на серце. «Добре серце, — пише Сковорода у «Вдячному Еродії», — є те саме, що вічно текуче джерело, з якого течуть завше чисті струмки, або думки»[2, 106]. Найбільш вартісним почуттям людини є вдячність. Її насамперед треба виховувати в дітей. «Невдячна воля — ключ до пекельних мук, вдячна ж воля є всіх розкошів рай. Сину мій, — каже Еродій. — Ей ! Учися єдиної вдячності. Учися, сидячи дома, літаючи, засипаючи, прокидаючись... Знай, що всі інші науки — рабині цієї цариці» [2, 107].

Виховання серця тісно пов'язане з вихованням розуму, що керує нашими вчинками. «Думка, — пише Сковорода, — є володарка (тіла), вона перебуває в безперервному рухові і вдень, і вночі. Вона то міркує, радить, визначає, спонукає»[1, 160].

Цілком у дусі сучасної психології Сковорода проводить думку про органічний зв'язок між розвитком мови і мислення. «Дрібненька язикова частка, — пише він, — є лише видима тінь і ніби дзвіночок при годинникові, і шумить повітрям, а сама пружина і сутність — то є думка. Думка, є мова, що не змовкає, пружина неослабна, рух безперервний» [ 1, 432]. Для виховання розуму потрібна освіта, бо освіченій, розумній людині не заважають ні гори, ні річки, ні моря. Розумове виховання, як і виховання взагалі, треба будувати на засадах сродності. Треба зважати на природу учня й сприяти розвиткові в нього добрих навичок. Не треба поспішати й насилувати природу.

Сковорода вчить, що треба вміти слухати й відчувати природу. Навколишній світ і людина становлять цілісний організм, наповнений могутньою духовною енергією. І щоб діяльність розумної істоти не суперечила законам природи, дуже важливо кожному знайти «сродну», споріднену працю, яка б давала радість душі й тілу, яка б відповідала його покликанню: «Здоровий хлібороб щасливіший від хворого царя. Ні, він навіть кращий за здорового царя». Багато зла в суспільстві виникає саме через те, що часто, не визначивши своїх здібностей (а Бог кожному з нас дає унікальну можливість випробувати себе — серед людей немає посередностей), люди беруться не за свою справу, гублячи власний істинний і неповторний талант. «Риза, риза! Небагатьох ти сподобила, та багатьох зачарувала!» [2, 113]

«...Природа ж є першопричиною, саморушійною пружиною, вона прагне до праці і радіє їй, вона запалюється ділом, укріпляється в труді, робить його солодким...»[1, 417-418]. Сковорода визнає, що природні властивості людей неоднакові. Тому людина мусить дослідити й пізнати себе, вибрати для себе спосіб життя й рід занять відповідно до своїх природних сил і здібностей, бо невідповідність між ними — одна з причин людських невдач і нещастя.

Не підтримуючи суб'єктивістський підхід наставника, Сковорода вважає, що цьому посередникові, який уводить дитину до храму науки, потрібно добре знати учня, його запити, сприйняття, інтереси і здібності. Учитель досягне успіху лише в тому випадку, якщо спиратиметься на особливості дитячої психології і спрямовуватиме виховний процес у річище практичних потреб життя.

Ідеалом виховання є гармонійно розвинена людина. Виплекати її можна через зорієнтування на природовідповідні цінності в процесі тренувальних вправ, спрямовуючи учня до самостійності, самоосвіти, роботи над книгою. При цьому філософ застерігає від безсистемного читання. То марна втрата часу: "Много жрать, а мало жевать — дурно"[1, 456].

Щастя людини — в умінні жити розумно, морально, справедливо. Саме тих, хто не здатний керувати своїми пристрастями, Сковорода називає черню. Постійне шукання істини — одне із завдань життя людини й одне з важливих джерел її щастя. Найвища цінність, що існує між людьми, — це шляхетна дружба. Для Сковороди щирість у ній — запорука щастя.

А "мой жребій с голяками" — девіз філософа [1, 82]. А проте це не було ні заграванням з ними, ні декларацією. Він спонукав селян, тодішньої переважної народної маси, до усвідомлення свого становища, закликав не примирятися з ним і виборювати покращання умов життя. Він глибоко любив рідний край, рідну землю. Кожна людина пізнає себе як частину великого загалу — свого народу, з ним вона пов'язана звичаями, мовою, спільною долею. Григорій Савич і народ нероздільні, вони з плоті і крові одне одного. Тому-то мислителя так турбує думка про виховання в людини чесності, правдивості й любові до праці — цих позитивних рис, висловлюючись по-сучасному, громадянина. «Я втодь не в дураках... Так думаю. Да и не ошибаюсь. Не вчера я рожден, да и протерся меж людьми, слава Богу»[1, 121-122].

Сковорода картає ненажерливість п'явок людських, паразитизм на здоровому людському тілі, егоїзм тих, які йдуть на все заради власного збагачення. Роздуми, вченість — ось багатство. Решта — тлін, і філософ висміює глитаїв, власне, тих, за сьогоднішніми поняттями й мірками, хто дасть народові на гривню, а забере в нього ж таки (у кого ж іще?) на мільйон.

Сковорода переконаний, що в новому, справедливішому суспільстві буде відкрито шлях до освіти, науки, духовного збагачення людини. У навчанні виникатиме потреба спиратись на психологічні особливості учнів не від випадку до випадку, а повсякчас. З'являться "законы совсем противны тиранскім". Майбутнє — за "добрим братерством". Цей заповіт мандрівного філософа, якого світ ловив і не впіймав, ще належить утілити в життя.

література

1.                Сковорода Г.С. Повне зібрання творів в двох томах. – Т1. Поезії байки. Трактати. Діалоги. – К.: Видавництво «Наукова думка», 1973. – 530с.;

2.                Сковорода Г.С. Повне зібрання творів в двох томах. – Т2. Трактати. Діалоги. Притчі. Переклади. Листи. – К.: Видавництво «Наукова думка», 1973. – 573с.;