Педагогические науки/2.Проблемы подготовки специалистов.

К.п.н. Біліченко А.М.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

(м. Київ)

Християнсько-гуманістичні засади діяльності педагога у науково-педагогічній спадщині С.С. Гогоцького (1813-1889 рр.)

У сучасних умовах трансформаційних процесів у галузі освіти особливої актуальності набуває творчий досвід педагогів минулого, які в своїй теоретико-практичній діяльності орієнтувалися на формування всебічно розвиненої людської особистості, пропагували християнсько-гуманістичні підходи в навчально-виховному процесі.

Одним із таких учених по праву вважається Сильвестр Сильвестрович Гогоцький (1813-1889 рр.) – доктор філософії та стародавньої філології, професор педагогіки, заслужений позаштатний ординарний професор кафедри філософії Університету Св. Володимира та Київської Духовної Академії, вагомий громадський діяч ХІХ ст. На основі аналізу архівних матеріалів визначено, що С.С.Гогоцький народився та зростав у середовищі усталених релігійно-православних традицій (дід і батько вченого були священиками), що закономірно вплинуло на вибір ним навчальних закладів, підпорядкованих Святійшому Синоду: Кам’янець-Подільського духовного училища (1821-1827 рр.), Подільської духовної семінарії (1827-1832 рр.) та Київської Духовної Академії (далі – КДА) (1832-1837 рр.).

Подальше утвердження творчої особистості С.С.Гогоцького відбувалося в процесі його науково-педагогічної діяльності в КДА (1837-1851 рр.), Університеті Св. Володимира (1845-1886 рр.), на Київських Вищих Жіночих Курсах (1878-1886 рр.) та зреалізувалося в чіткому дотриманні християнсько-гуманістичних світоглядних положень. Зазначені концепти відображені в розумінні С.С.Гогоцьким призначення педагогічної науки, одне із завдань якої, за словами вченого, полягає в повнозначній підготовці молодого покоління до життя в соціумі, закладенні вихователями в дитячі душі “…першопочатків того почуття любові та страху, що пізніше будуть слугувати зерном моральної та релігійної освіти [2, с. 2]”.

Пропагуючи різнобічний розвиток творчої особистості як істоти морально-розумної, С.С.Гогоцький був глибоко переконаний у необхідному спрямуванні людини до пізнання законів істини та добра, піднесенні до високого рівня зазначених категорій. Основою такого процесу мали слугувати засади християнства: “Перше та найнеобхідніше джерело для Науки про виховання є Богооткровенне вчення Віри про призначення людини та про відношення її до Бога – свого Творця й Промислителя [2, с. 15]”. Християнське віровчення усвідомлювалося викладачем із точки зору “…антропокосмічної онтології. Як людство в цілому, так і окрема особистість входять до єдиного боголюдського процесу, в усвідомленому сприянні якому здійснюється внутрішня освіта людини й найвище призначення його життя. Визначаючи завдання освіти, педагогіка повинна відштовхуватись від того, що сходження індивіда до загального припускає наявність у нього прагнень і здібностей до творчої реалізації релігійно-моральних цілей у приватній і громадській діяльності [3, с. 81-87]”. Домінанти релігійно-гуманістичного світосприйняття, за С.С.Гогоцьким, впливають на розвиток людства, позаяк у них відображені життєві орієнтири, “…вказані мета й начала істинної освіти… [2, с. 17]”. Разом із тим, учений виступав за самостійне вдосконалення особистістю її творчого потенціалу: “…дослідження людської природи, накреслення правил виховання і навчання … є вже справою власних зусиль людини, що покликана не приховувати, а розвивати й удосконалювати талант, дарований їй від Бога [2, с. 17]”.

Ключова роль у становленні особистості учня та в суспільному житті належить, за С.С.Гогоцьким, педагогу, “діяльність якого не має блискучих зовнішніх виражень; вона є тихою та многотрудною, вимагає тривалого дозрівання розуму та характеру, терпіння та спокою щодо пристосувань до …характеру вихованців [2, с. 4]”.

Учений вимогливо ставився до особистості вчителя, його професійних і моральних якостей. Справжнім наставником підростаючого покоління він вважав того, хто усвідомив своє покликання та критично ставиться до самого себе: “Педагог повинен пам’ятати, що в особі вихованців він формує нове покоління, що його чекає суд часу та суд вічності [2, с. 5]”. Зазначимо, що С.С.Гогоцький розмежовував діяльність вихователя та вчителя: на його думку, перший повною мірою впливає на всі сторони душевного життя вихованців, у той час як другий є дотичним до розумового напряму життєдіяльності учнів.

Вказуючи на обов’язковість високого рівня професіоналізму педагога як ключової фігури в навчально-виховному процесі, професор С.С.Гогоцький наголошував, що сучасний йому вчитель повинен усвідомлювати власне призначення та завжди перейматися істинним розумінням призначення людини-Християнина та живою любов’ю до святої Церкви [1, с. 255].

Відштовхуючись від релігійно-гуманістичних домінант у тогочасній діяльності педагога, С.С.Гогоцький розглядав теоретичну базу знань у тісному поєднанні з практикою, з безпосереднім використанням учителем відповідних методів і засобів навчання. Якщо педагогіка як наука “надає наставнику чіткі, повні та зв’язні поняття про закони розвитку людської Природи та свої дослідження про засоби її вдосконалення, засновані на тверезому розумінні призначення людини, її тілесну та духовну природу…”, то практика спрямовується безпосередньо на ефективну діяльність учителя, “розвиває у педагога живий такт у висновках про внутрішні якості вихованця, у підведенні кожного випадку до певного закону, у вчасному й відповідному застосуванні необхідних засобів [2, с. 15]”, тобто практичний досвід учителів збагачує педагогічну теорію новими силами, надає їй “більшу свідомість, стрункість і повноту [2, с. 15]”.

Таким чином, С.С.Гогоцький як виразник релігійно-ідеалістичного світосприйняття усвідомлював велич людського розуму та духовно-християнських цінностей, визнавав необхідність гармонійного становлення творчої особистості, потребу в різнобічному й ефективному розвитку її здібностей, закладених природою, та їхній реалізації в суспільних відносинах. Тому науково-педагогічні ідеї С.С.Гогоцького набувають нині особливої виразності та актуальності, позаяк виражають домінуючі принципи професійної підготовки сучасних педагогів і їхню практичну реалізацію.

Література

1. Гогоцкий С.С. Об историческом воспитании в примечательных народов древнего мира // Журнал Министерства Народного Просвещения. – 1854. – 392 с.

2. Гогоцкий С.С. Введение в педагогику // Журнал Министерства Народного Просвещения. – 1855. – С.1-40.

3. Плеханов Е.А. Педагогика в духовных академиях // Педагогика. – М., 2003. – №6. – С.81-87.