Педагогические науки / 3.Методические основы воспитательного процесса

Калита Н.I.

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка

К.УШИНСЬКИЙ ПРО ДОСКОНАЛІ УМОВИ ПРОЦЕСУ ВИХОВАННЯ

Поняття виховання у педагогічній спадщині К.Ушинського близьке до сучасного антисцієнтистського, гуманістично-особистісного трактування. Таке розуміння виключає авторитаризм і карність у вихованні, передбачає сприйняття вихованця як суб’єкта виховання, і саме така сутність поняття “мистецтво виховання” у спадщині К.Ушинського. У його основі в К.Ушинського, перш за все, розуміння педагогіки, так як і політики, медицини, не як строгої науки, а “мистецтва” [8,12].

Педагог зазначає, що наближує виховання до мистецтва наявність у ньому виховного ідеалу, оскільки наука лише вивчає те, що існує або існувало, а мистецтво прагне творити те, чого ще немає, і перед ним у майбутньому майорить мета й ідеал його творчості. Певна річ, зазначає педагог, що в такому розумінні ні політику, ні медицину, ні педагогіку не можна назвати науками; бо вони не вивчають того, що є, але тільки вказують на те, що було б бажано бачити існуючим, та на засоби досягнення бажаного [8,12].

Трактування К.Ушинським педагогіки як мистецтва виховання зовсім не зменшує ролі і значимості цієї галузі гуманітарного знання і людської діяльності а, навпаки, надає їй особливого статусу і ставить перед нею особливі вимоги: “Педагогіка – не наука, а мистецтво, − найобширніше, складне, найвище й найнеобхідніше з усіх мистецтв. …Як мистецтво складне і обширне воно спирається на безліч обширних і складних наук; як мистецтво воно, крім знань, вимагає здібностей й нахилу, і як мистецтво ж воно прагне до ідеалу, якого вічно намагаються досягти і який цілком ніколи недосяжний: до ідеалу довершеної людини” [8,32-33].

Головним елементом в процесі виховання є виховна взаємодія суб’єктів виховання, в ході якої вихователь систематично і цілеспрямовано діє з метою розвитку і вдосконалення особистості, будує свою діяльність на основі зворотної інформації про її результативність [1,87-88]. Виховна взаємодія у процесі виховання вибудовується на основі суб’єкт-суб’єктних стосунків між вихователем і вихованцем, діяльність яких є процесом вільним, творчим, активно-перетворювальним, емоційно забарвленим. Саме так К.Ушинський визначає сутність процесу виховання, яке є мистецтвом. Педагог стверджує, що джерело і основа досконалості людини в ній самій, у її внутрішньому, душевному устрої, оскільки “і суспільство, і держава, і церква – почерпує із одного спільного джерела – індивідуальної моралі, яка в свою чергу будується на прагненні до істинної (не оманливої, не зовнішньої) досконалості” [3,345].

Структурними компонентами процесу виховання є його зміст і мета, які в сукупності цілей і завдань становлять мету виховання, його основне педагогічне завдання; форми і методи, суб’єкти педагогічної взаємодії, якими є вихователь та вихованець, матеріальні, духовні та соціальні цінності, норми тощо.

В основі змісту досконалого процесу виховання, за К.Ушинським, лежить ідея гуманістичної парадигми виховання – ставлення до людини як до найвищої цінності, орієнтація на особистісну спрямованість, створення умов, які забезпечують її вільний саморозвиток, збереження своєї індивідуальності, входження в соціум та активну життєву позицію соціально-ціннісного спрямування. Саме тому педагог вибудовує парадигму предмету виховання як педагогічного завдання виховання: людина – її душа – діяльність, і називає цей ряд “повним визначенням мети педагогічної діяльності”. Педагог висловлює тверде переконання, що основною метою виховання є людина, оскільки усе у цьому світі (і держава, і народ, і людство) існує тільки для людини, душа – домінуюча сутність людини у порівнянні з тілом, а домінуючою настановою душі є діяльність − “праця душевна, вільна, наповнююча душу людини” [3,373].

К.Ушинський наголошує на зорієнтованості процесу виховання на особистості вихованця, який завжди є метою, а не засобом її досягнення. Саме у вихованцеві, а не поза ним педагог бачить ідеал як мету виховання, що потребує умов і засобів для розвитку: “виховання не має на меті розвиток науки, і для нього наука не мета, а один із засобів, якими воно розвиває в людині свій власний ідеал” [4,70]. Потрібно зазначити, що визначення К. Ушинським змісту процесу виховання відповідає його сучасному трактуванню, про що свідчить стаття К.Чорної в “Енциклопедії освіти” [1, 319-320].

У відповідності до змісту, педагогічних завдань виховання К.Ушинський вказує на підбір найбільш ефективних форм і методичних засобів виховання, які виокремлює на основі загальних методологічних настанов. К.Ушинський вибудовує концепцію виховання та ідеалу в ньому на принципі демократизму та гуманізму, відсутності адміністративної регламентації, примусу та заборон з боку вчителя.

Педагог вважає обов’язковим, щоб “будь-яке європейське громадське виховання, якщо захоче бути народним, то, перш за все, повинне бути християнським” [4,164]. А третьою основою громадського виховання, окрім народності і християнства, К.Ушинський називає науку, істини якої є знаряддям розвитку свідомості та самосвідомості людини. К.Ушинський вимагає від виховання дотримання принципу науковості, згідно з яким воно ґрунтується на знанні певних наук: “Фізіологія і психологія чи, мабуть, антропологія йдуть рука в руку, і обидві складають чи, в будь-якому разі, повинні складати основу мистецтва виховання, яке, за висловом Песталоцці, бере людину всю, її тіло і її душу” [4,154]. У межах дії принципу науковості у процесі виховання К.Ушинський стверджує своє бачення щодо психологічної основи освітньо-виховного процесу. Педагог говорить: “Бажав би від душі, щоб в основі розподілу предметів і в програми наших загальноосвітніх закладів увійшов психологічний закон розвитку душі людської, а не схоластична система поділу знань” [6,178].

К.Ушинський неодноразово говорить про принцип природовідповідності, як основу навчання і виховання: “Основний закон дитячої природи можна висловити так: дитина вимагає діяльності безперестанно й стомлюється не діяльністю, а її одноманітністю та однобічністю… Педагог повинен насамперед учитися у природи і із спостереженого явища дитячого життя виводити правила для школи…” [6,147].

Концепція досконалого виховання у педагогічній спадщині К.Ушинського відповідає у сучасній українській педагогіці сутності національного виховання як цілісної системи, яка є конкретно історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання [2, 84]. Окрім основних принципів навчання і виховання (науковість, єдність навчання і виховання, системність і послідовність, доступність, індивідуальний підхід), концепція досконалого виховання у педагогічній спадщині КУшинського виявляє відповідність основоположним принципам народності, природовідповідності та культуровідповідності.

Основними принципами, прийомами та методичними настановами педагогічного вчення К.Ушинського є наступні: 1) віра в розум дитини, чіткі вимоги до неї, врахування її інтересів, організація її самостійної роботи, продуманість всього процесу роботи; 2) обґрунтування всього процесу навчання і виховання на основі логічних роздумів у процесі пізнавальної роботи дитини, знайомство з навколишнім світом, зосередженість на ідейному пізнавальному боці курсу; 3) народний характер матеріалу, піклування про правильне мовлення учня; 4) поєднання наукової системи (її елементів) з дидактичними вимогами, відбір із наукової системи найосновнішого, найголовнішого, що є необхідним на даному рівні навчання, і роз’яснення цього дитині, не уникаючи і труднощів [2,347].

К.Ушинський важливого значення надавав тим методам і формам, які допомагали дитині у саморозвитку і самовихованні. Одним із таких методів є сократичний, суть якого педагог пояснює так: “Сократ не нав’язував своїх думок слухачам, а викликав запитаннями ряди суперечливих думок у світле коло свідомості, і спонукав їх або ж спростовувати одна одну, або ж узгоджуватися в третій думці, яка їх об’єднувала і просвітлювала. …Наставник запитаннями лише звертає увагу учня на подібність чи відмінність тих уявлень, які уже були в пам’яті, але ніколи не поєднувались. Таким чином, у владу осмисленого сприйняття входить те, що випадково і уривками накопичувалося пам’яттю. Використовуючи сократівський метод, викликаючи в душі дитини два або більше уявлень, звертаючи увагу на протиріччя чи відмінності цих уявлень, наставник дає можливість учневі самостійно або з мінімальною допомогою, побороти протиріччя і обґрунтувати істину” [3,421-422].

Суб’єкти педагогічної взаємодії, якими є вихователь (учитель, наставник) і вихованець (учень), як зазначає А.Бойко, вступаючи у суб’єкт-суб’єктні відносини (взаємодію), сприяють розвитку особистісно-смислової системи виховання, в якій здійснюються гуманні, морально-естетичні відносини всіх учасників педагогічного процесу, що забезпечує повне саморозкриття потреб і можливостей учнів, педагогічної компетентності вчителів, формує їх взаємодовіру, взаєморозуміння і взаємоповагу, від чого залежить ефективність педагогічного процесу в цілому [1,883-884]. Саме таке розуміння відносин суб’єктів освітньо-виховного процесу виявляємо у педагогічній спадщині К.Ушинського. Це виявляється, перш за все, у вимогах педагога до особистості і професійної компетентності вихователя. К. Ушинський стверджує, що основу педагогіки, або мистецтва виховання становить “вивчення людської природи у її вічних основах, в її сучасному стані та в її історичному розвитку” [8,634]. Реалізувати цю вимогу мистецтва виховання зможе лише вихователь із зрілим практичним розумом, який К.Ушинський називає результатом самосвідомості. Водночас результатом свідомості К.Ушинський називає теоретичний розум – розсудок, який прагне усунути протиріччя і тим самим є рушійним принципом науки, в той час як практичний розум з його спокійним усвідомленням цих протиріч є основою практичної діяльності людини, педагогічної в тому числі [8,678].

Здійснення особистісно зорієнтованої виховної взаємодії в процесі виховання ставить особливі вимоги до діяльності вчителя, його професійних та особистісних якостей. К.Ушинський висловлює переконання в тому, що успіх справи виховання залежить значною мірою від особистості вихователя: “Всяка програма викладання, всякий метод виховання, хоч би який він був хороший, не перейшовши в переконання вихователя, залишиться мертвою буквою, що не має ніякої сили в дійсності. Вихователь ніколи не може бути сліпим виконавцем інструкції: не зігріта теплом його особистого переконання, вона не матиме ніякої сили…вплив особи вихователя на молоду душу становить ту виховну силу, якої не можна замінити ні підручниками, ні моральними сентенціями, ні системою покарань та заохочень” (курсив К.У.) [5,28-29]. Афористичним є висловлювання К.Ушинського: “виховна сила ллється тільки з живого джерела людської особистості” [7,63]. При цьому педагог зазначає, що викладання, навчання є лише одним із засобів виховання, а “наставницька і виховна діяльність, можливо, більше, ніж будь-яка інша, потребує постійного захоплення” [5,31], тобто душевної, емоційно забарвленої діяльності.

Треба зазначити, що основним критерієм ефективності досконалого процесу виховання К.Ушинський називає самосвідомість вихованця, яка, перш за все, робить людину відмінною від тварини. Самосвідомість − це здатність, говорить К.Ушинський, яка дає людині дар слова, свободу волі, моральність, прагнення досконалості, самовдосконалення, прогресу [3,58].

К.Ушинський розмірковує над властивостями самосвідомості людини і вказує на відмінності свідомості і самосвідомості: “здатність відчувати і порівнювати і розрізнювати предмети своїх відчуттів – це свідомість; здатність повертати думку на саму себе, спостерігати не предмети почуттів, а саме почуття; не тільки бажати, але й думати про своє бажання, це і є самосвідомість, корінь свободи вибору, мови, психології, філософії, логіки, граматики, естетики” [3,61].

Література

1. Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; головний ред. В.Г.Кремень. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 1040 с.

2. Ушинский К. Замечания, рецензии и отзывы на книгу Ушинского “Родное слово”, год 3-й, и “руководство” к ней // К.Д.Ушинский. Собрание сочинений: В 11 т. – Т.7. – Москва–Ленинград: Изд. Акад. пед. наук РСФСР, 1948. – С.343-357. – 357 с.

3. Ушинский К. Материалы к третьему тому “Педагогической антропологии” // К.Д.Ушинский. Собрание сочинений: В 11 т. – Т. 10. – Москва–Ленинград: Изд. Акад. пед. наук РСФСР, 1948. – С.53-625. – 666 с.

4. Ушинский К. О народности в общественном воспитании // К.Д.Ушинский. Собрание сочинений: В 11 т. – Т.2. – Москва–Ленинград: Изд. Акад. пед. наук РСФСР, 1948. – С. 69-167. – 655 с.

5. Ушинский К. О пользе педагогической литературы // К.Д.Ушинский. Собрание сочинений: В 11 т. – Т.2. – Москва – Ленинград: Изд. Акад. пед. наук РСФСР, 1948. – С. 15-42. – 655 с.

6. Ушинский К. Педагогическая поездка по Швейцарии // К.Д.Ушинский. Собрание сочинений: В 11 т. – Т.3. – Москва–Ленинград: Изд. Акад. пед. наук РСФСР, 1948. – С.87-255. – 691 с.

7. Ушинский К. Три элемента школы // К.Д.Ушинский. Собрание сочинений: В 11 т. – Т. 2. – Москва-Ленинград: Изд. Аккад. пед. наук РСФСР, 1948. – С.42-69. – 655 с.

8. Ушинский К. Человек как предмет воспитания (Опыт педагогической антропологи), том І // К.Д.Ушинский. Собрание сочинений: В 11 т. – Т.8. – Москва–Ленинград: Изд. Акад. пед. наук РСФСР, 1948. – С.11- 683. – 745 с.