Філологічні науки. Етнолінгвістика

                             Обєднікова О. М., Курінна Г. C.

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, Україна

Етнокультурний концепт «хліб» в українських національних традиціях

Стрижневий компонент хліб у національному лінгвокультурологічному вимірі формує просторе гніздо етнографічних вербалізмів, вірувань, уявлень, які міцно спираються на фоновий контекст  язичницького символу. Символ – це образ знакової природи, у своїй основі умовний, або знак, що мислиться як образ, у якому очевидне, конкретне, реальне виступає лише певним ієрогліфом іншої дійсності [1, 8]. Звідси його культурологічний смисл: уловлювання зв’язків, співвідношень цього й інших світів, розгляд їх у єдності як втілення цілісності світогляду, намагання «у тимчасовому побачити вічне» [1, 97].

В уявленнях українців символіка хліба найвиразніше розкривається через асоціативні паралелі з  гостинністю, хлібосольством, людським життям, святістю, радістю, щастям, здоров’ям.

В. Жайворонок розглядає хліб як знак української етнокультури, фундаментальний концепт, багатовимірна смислоутворювальна площина якого охоплює низку концентрів значень, згідно з якими він сприймається мовцями, як 1) харчовий продукт, що випікається з борошна, або зернова культура на пні; 2) взагалі харчі, їжа (пор., хліб-сіль), уживається як ознака хлібосольства, гостинності («не цурайся хліба-солі»), пор. у формулах вітання: «Хліб-сіль!», «Хліб та сіль!»; у приказках типу чий хліб-сіль їси, під того й дудочку скачи;  у сполученні підносити хліб-сіль – за старовинним українським звичаєм, вручати гостеві (гостям) при зустрічі паляницю хліба та сіль на знак хлібосольства, великої пошани та в урочистих випадках; 3) ритуальне перевтілення; подія, що знаменувалася певним урочистим початком чогось нового в житті людини;  обрядодії (переходження з хлібом-сіллю – у весільних, поминальних та родильних обрядодіях) [3, 546]. 

Концепт «хліб» відзначається широким ореолом своїх назв-позначників. У  «Словнику весільної лексики» І. Магрицької зафіксовані численні «хлібні» лексеми, зокрема калач («хліб періоду сватання»; «коровай молодого»; «хліб для молодих»; «хліб у вигляді кільця,  через який молода дивиться на молодого»;  «хліб у вигляді кільця, який тримає старша дружка над головою молодої»; «хліб для обміну між родинами молодих»; «смужка тіста у вигляді коси, якою обводять коровай по окружності»), калачик («хліб для обдаровування дружок»; «хліб для молодих»), коровай («хліб періоду сватання»; «хліб, який уручають священникові за те, що повінчав молодих»; «хліб для обдаровування дружок»; «хліб для обміну між родинами молодих»), коровайчик («хліб для обдаровування дружок»), паляниця («хліб періоду сватання»), хліб / хлібина («хліб для благословення, вітання молодих та обміну між їхніми родинами»; «хліб періоду сватання»), булка («хліб періоду сватання»), буханка («хліб періоду сватання»). [6, 43]

        Хліб був найголовнішою стравою наших предків, тож закономірно, що одним з найбільших благ було володіння магічною хлібиною, яка не закінчується, чи хоча б її окрайцем. Згадки про це диво є в народних переказах: «Уночі перед Юрієм зганяє лісун усіх вовків на означене місце й там годує їх привезеними на возі окрайцями хліба. Коли одному бідакові, що припадком був у ту пору в лісі, дав такий окраєць, то той розбагатів з нього, бо кілько його не їли, він усе приростав і ставав таким, як був»[2, 194]. Цей харч, даний демонічною істотою, стихійним духом або навіть богом Ярилом, який керував лісовою звіриною, міг змінюватися залежно від харчових уподобань того, кому він призначався. Так, вовкові він бачився м’ясом, людині – хлібом, пташці – насінням чи хлібними крихтами, корові – травою.

Хліб як символ їжі загалом застосовувався  як засіб збільшення молока в породіллі. Спеціально для цього кум на хрестини приносив хлібину, яку в нього забирали ще в сінях, від неї відрізали цілушку й клали кумі за пазуху. Та з нею йшла до церкви хрестити дитину, а повернувшись, віддавала матері новонародженого. Коли та з’їдала подану кумою цілушку, у неї мало би стати  достатньо молока для прогодування дитини [4, 129]. Щоб вагітна мала гарний апетит, їй давали сорок шматків хліба, узятих у жебраків.

Магічними функціями наділяли хлібини, що зрослися між собою. Коли дитина довго не говорила або дівчина ніяк не могла вийти заміж, то на Лубенщині в них над головами розламували дві хлібини, що зрослися під час випікання.

Із шматком хліба вирушали на пошуки потопельника. Для цього на Волині на поверхню водойми пускали скибку хліба. Вірили, що на місці, де хтось утопився, хліб крутитиметься навколо своєї осі на одному місці.

За переказами, скибка хліба із сіллю, залишені на даху хати ввечері проти Івана Купала, уранці набувають чарівних властивостей.

Окраєць цілої хлібини  подекуди клали в запічок для домовика.

Відсутність хліба сприймали як повне зубожіння, голод і, відповідно, смерть, тож із хлібом пов’язано багато різноманітних табу. Його не можна викидати, топтати, говорити про нього зневажливо. Після заходу сонця цілу хлібину не можна починати, бо не буде ні в чому прибутку (хліб – символ сонця, і його не можна розрізати без сонця). Надрізаний же хліб убуває, як місяць, тому його можна різати та їсти в будь-який час доби. Хліб узагалі, особливо коровай, за спостереженнями О. Потебні, «зближується із сонцем (місяцем, зірками) й небом: малоросійське «хліб випечений як сонце», тобто є «рум’яний». Коровай у пісні «ясний-красний, Як місяченько, Як яснеє соненько», де красний постає у розумінні «прекрасний» [7, 2].

На традиційному українському весіллі, за словами видатного дослідника східноукраїнської ( і слов’янської) етнокультури М. Сумцова,  хліб слугує символом шлюбного союзу та є зовнішньою формою його юридичного скріплення [8, 84].

  М. Грушевський розповідає про благословення молодої пари хлібом, обмін родів молодого та молодої хлібами й обведення молодих навколо хлібної діжі як про кульмінацію весільного обряду: «Обмін хлібами між родами молодого й молодої – це підстава договору. Він уже сам, властиво, рішає справу, все дальше – це церемонія. І тут, в церемоніях, хліб грає першу роль. Він не проста жертва богам – він свята річ, фетиш, бог («святий коровай»), який сам посвячує, стверджує і благословляє нове подружжя. Весільний обряд у важких умовах переселенського життя зводився до того, що молоду пару обводили навколо діжі, на котрій був положений хліб. Обряд цей у великій весільній драмі, де вона розгортується вповні, сходить на другий план, а тим часом він, очевидно, був колись центральним актом» [4, 132].

Традиційним є випікання, пригощання гостей та молодих й використання у передвесільній ритуалістиці  особливого  печива, − барила («печиво у вигляді барила, яке вручають батькові молодої при обдаровуванні»), бубликів («бублики, з якими старости жениха ідуть сватати дівчину»), вутят / вутятків («печиво у вигляді вутят, яке вручають матері молодої  при обдаровуванні»), голубів / голубків / голубчиків / голуб’ят / голубців тощо.

Щедро експлікованими на терені українських східнослобожанських говірок виявляються й різноманітні назви прикрас з тіста для урочистого весільного хліба, як-от бальбашки («прикраси з тіста на короваї  у вигляді невеликих кульок»), бублички («прикраси з тіста на короваї у вигляді бубликів»), вареники («прикраси з тіста на короваї  у вигляді вареників»), вєточки («прикраси з тіста  у вигляді гілочок»), виноград («прикраси з тіста на короваї у вигляді виноградного грона»), віночки («прикраси з тіста на короваї  у вигляді квітів»), вінчик («смужка тіста у вигляді коси, якою обводять коровай по окружності»), восім / восьморочка / восьмьорка восьмушка («прикраса з тіста на короваї у вигляді цифри вісім»), вутенята («прикраси з тіста на короваї у вигляді вутят»), гвоздички («прикраси з тіста на короваї у вигляді квітів гвоздики»), голуби («прикраси з тіста на короваї у вигляді голубів),  голубчики / голуб’ята / голубці  («прикраси з тіста на весільному короваї»), жаворонки / жаврінки / жавріночки / жайворонки / жайвороночки («прикраси з тіста у вигляді жайворонків»), жгут («прикраси з тіста на короваї у вигляді скручених полосок»), йолочки («прикраси з тіста на весільному короваї»), кайма («прикраса з тіста у вигляді мережива на весільному короваї») тощо [9, 302].

         Багато свідчень є й про «святість хліба». У Малоросії, за О. Потебнею, «продавати хліб – гріх». На знайдену річ треба тричі плюнути, а потім підняти, тому що ця річ, «якщо вона очарована, може навести на людину хворобу» [7, 3] . Але хліб можна сміливо підняти і їсти, тому що «над даром Божим ні злий дух, ні клеврети його не мають влади». Хліб сам є «жива, божа істота» [7, 3]. У статті «Про міфічне значення деяких обрядів і повір’їв» [7, 2].  дослідник відзначає, установлює чи згадує зв'язок хліба (зерна) з показником, з дубом як представником божества грому, з різдвяною головешкою як засторогою проти громового удару, громницями, кликанням плуга, оранням, із численними тваринами, Щедрим вечором. Основоположник етнолінгвістики нагадує про «муки хліба» на шляху до тертого калача (пройти крізь сито й решето, тобто терпіти як хліб), називає Щедрий, або Багатий, вечір, переповідає обряд в українців під Новий рік, коли батько, сидячи за купою печива, запитує дітей: «Хіба ж ви мене не бачите?» – Не бачимо, тату» – «Дай же, Боже, щоб і на той рік не побачили!», висловлюючи цим самим бажання, щоб і  в наступному році було всього багато. Проводжаючи людину на вічний спочинок, клали на домовину саме хліб та дрібку солі. У традиційному інтер’єрі української хати чи не найголовнішим атрибутом був хліб-сіль на вишитому рушнику.

Цілушку з непочатої хлібини їла молодь, аби здобути увагу представників протилежної статі. Хлібові приписували лікувальні властивості. Так, рани заліплювали хлібним м’якушем, щоб швидше гоїлись. Гарячий хліб також притискали до лишаїв, бородавок, клали в дупло хворого зуба.

           Магія хліба певним чином ритуалізує й споріднені з ним предмети. Наприклад, із хлібною діжею («кадушкою / кадушечкою» – у східній Слобожанщині) пов'язували загальний достаток і ситість родини, тому її особливо шанували. Побутував звичай правити діжу – вишкрібати її освяченим на Великдень ножем, вимивати й поїти з неї корову. Вірили, що це забезпечить прибуток. У цьому звичаї поєднано двох основних годувальників людини – діжу, яка давала хліб,  і корову, яка давала  молоко та молочні продукти, а іноді й м'ясо. Цікаво, що подекуди криваві жертви предки замінювали на хлібні (коровай, корочун, калита). За допомогою діжі перевіряли цноту молодої: вона мала зіскочити з воза просто в діжу. Вірили, що під дівкою, яка  вже втратила цноту, діжа обов’язково розсиплеться. Цікавим видається розрізнення діж на чоловічі та жіночі: у діжі жіночої статі непарна кількість клепок, у чоловічої – парна. Із чоловічої хліб нібито не вдавався. Існують також деякі табу, пов’язані з діжею: перед саджанням хліба в піч потрібно добре вишкребти й закрити діжу, інакше в покійника буде відкритий рот.

Хлібом наші пращури вважали й зернові культури, зокрема  пшеницю, жито. Так, зерно завжди пов’язували з продовженням життя, тому молодих у весільному обряді обсипають зерном. Аби не припинилося життя в домі, де хтось щойно помер, хату після винесення мерця обсипають зерном.

Вироби з тіста або додавання зернових культур до основної страви також асоціювалися із загальним поняттям хліба. Кожен із цих продуктів мав свою символіку.

Калита – традиційний обрядовий хліб на андріївських вечорницях. Імовірно, є символом сонця, сила якого поступово слабшає взимку під впливом темних сил (калиту, підвішену на мотузці, кусають, причому лише неодружені особи чоловічої статі).

На Середохрестя (Середопістя) раніше пекли хліб у вигляді хрестів (середопісний хліб). Частину цих хлібин з’їдали, а один-два буханці залишали та зберігали їх разом із зерном та насінням, що призначене для сіяння. Коли йшли засівати ниву чи засаджувати город, то середопісний хліб брали із собою, молилися Богу й закопували в землю (хрест – не лише символ християнства, а також сонця, воскресіння природи; закопування хрестоподібної хлібини на ниві схоже на принесення сонячної жертви землі для підвищення її життєдайних сил).

Розрізняють ще різдвяний хліб, до якого замішували інгредієнти від усіх страв, що готували до Різдва. Цю хлібину ділили поміж усіма тваринами, що жили в господарстві. Вірили, що вона здатна захистити їх від будь-яких злих сил.

На Вознесіння, стверджують етнографи, подекуди пекли ритуальні хлібні вироби у вигляді невеликих драбинок, освячували їх, частину жертвували бідним, а частину залишали для родини. Ця випічка символізувала сходження Бога драбиною на небо, зв'язок неба й землі, а також небожителів і людей. 

Експлікація імпліцитних уявлень мовців демонструє багатий семний спектр досліджуваного конспекту засобами української фразеології. Наведемо приклади найуживаніших з них: відбива́ти (відбира́ти, перебива́ти) / відби́ти (відібра́ти, переби́ти) хліб чий, у кого, від кого – «позбавляти кого-небудь заробітку, беручись за ту саму роботу; перехоплювати чию-небудь роботу, чиїсь обов’язки, завдання»; відрива́ти (шмато́к) (хлі́ба) від ро́та. ( перев. зі сл. свого)  – «відмовляти собі у найнеобхіднішому заради кого-, чого-небудь»; добува́ти хліб (свій) – «заробляти собі на прожиття важкою працею»; ду́рно (даре́мно, ма́рно і т. ін.)) хліб (харч) перево́дити (їсти) – «не приносити ніякої користі»; да́ти хліб у ру́ки кому  – «допомогти здобути кому-небудь засоби для існування (про освіту, спеціальність, роботу тощо)»; діли́тися оста́ннім (заст. послі́днім) (шматко́м хлі́ба) з ким і без додатка – «виявляти співчуття, доброту, людяність у ставленні до когось»; (і) хлі́бом не году́й, а… кого – уживається для вираження чиєї-небудь пристрасті до чогось; легки́й хліб –  «засоби для існування, здобуті без труднощів, без особливих зусиль; неважка робота, заробіток без важкої праці, без докладання великих зусиль // нескладна справа, просте завдання»; ма́ти шмато́к (ку́сень, кусо́к і т. ін.) хліба –  «добувати засоби до існування, заробляти на прожиття; жити, не відчуваючи значних нестатків»; перебива́тися з хлі́ба (з ю́шки) на во́ду (на сіль, на квас) – «бідувати, терпіти нестатки»; сади́ти (садови́ти) / посади́ти на хліб та (і) (на) во́ду кого  – «карати кого-небудь голодом, обмежуючи найнеобхіднішим у їжі». Свій хліб (свої́ хліба́), перев. зі сл. іти́, шука́ти і под. –  «засоби для існування, здобуті власними зусиллями; власні заробітки»; скуштува́ти (покуштува́ти) хлі́ба якого, чийого – «побути в неприємному, важкому становищі або пожити певний час так, як хто-небудь інший; пізнати, як дістається певний заробіток»; тяжки́й хліб – «заробітки, здобуті важкою працею, великими зусиллями»; хліб насу́щний (насушний) – «засоби, необхідні для прожитку, для існування»; шмато́к (кусо́к) не йде (не лі́зе) / не піде́ (не полі́зе) в го́рло кому  – «хто-небудь не хоче або не може їсти з певних причин»; шмато́к хлі́ба стає́ попере́к го́рла кому і без додатка  –  «у кого-небудь з певних причин зникає бажання їсти»; як (мов, на́че і т. ін.) три дні (ти́ждень) (хлі́ба) не їв –  «дуже повільно, мляво;  тихо, неголосно» [9, 1].

                             Як бачимо, символіка досліджуваного нами концепту в українській обрядовості є надзвичайно різноманітною та полісемантичною. Вона дозволяє нам простежити цілісність національ­ного світогляду, що існує у глибинній національно-культурній традиції і всеохопності національного світоглядного мислення, зокрема  природно-астрального, господарського та родинного.

                                                       

                                                      

 

                                                Література

1.     Алефіренко М. Ф. Теоретичні питання фразеології / М. Ф. Алефіренко. – Х. : [Б. в.], 1987. – 133 с.

2.     Войтович В. М. Міфи та легенди давньої України / В. М. Войтович. – Тернопіль: Навчальна книга — Богдан,  2005. −392 с.

3.     Жайворонок В. Знаки української етнокультури : словник-довідник / В. Жайворонок. –  К. : Довіра, 2006. – 703 с.

4.     З життя селян на Чигиринщині / подав Марко Грушевський // Пам’ятки України. – 2002. – № 2. – С. 127–135.

5.     Иванов П.В. Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии / упоряд. і передмова М. М. Красикова. – Х. : Майдан, 2007. – XLIII, 216, Х, 58 с. (Серія „Студії з фольклору та етнографії Слобожанщини”. – Вип.2)

6.     Магрицька І.Словник весільної лексики українських східнослобожанських говірок (Луганська область) / І. Магрицька. – Луганськ : Знання, 2003.  – 172с.

7.     Потебня А. А. О мифическом значении некоторых обрядов и поверий / А. А. Потебня // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. – М., 1865. – Кн. 2

8.     Сумцов Н. Ф. Хлеб в обрядах и песнях : хрестоматия / Н. Ф. Сумцов. – Харьков : Тип. М. Зильберберга, 1885. – [4], 140 с.

9.     Ужченко В. Д. Фразеологічний словник східнослобожанських і степових говірок Донбасу / В. Д. Ужченко, Д. В. Ужченко. – 5-те вид., перероб. й доп. – Луганськ : Альма-матер, 2005. – 348 с.

10. ХЛІБ [Електронний ресурс] // Словопедія : фразеол. слов. укр. мови Режим доступу:  http://slovopedia.org.ua/49/53413/362139.html. – Назва з екрана. – Дата звернення : 20.10.2012.