Право / 1. Історія держави і права

К.ю.н. Дудченко О.С.

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя

Правові засади діяльності Ради Народних Комісарів відповідно до Конституції УСРР 1919 року

Пошук нових шляхів розбудови української державності передбачає аналіз історичного досвіду реформування органів державної влади та управління. Характер державного управління в конкретний історичний час визначається конституційними основами (принципами) розвитку держави [1, с. 7].

З проголошенням радянської влади на території України почалось формування нової системи органів державної влади та управління. Відповідно до резолюції I Всеукраїнського з’їзду рад України «Про організацію влади на Україні» від 12 грудня 1917 року центральними органами влади проголошувались: Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, його Центральний виконавчий комітет і ті органи, які він створить. Згідно з Постановою ЦВК рад України від 17 грудня 1917 року було утворено перший Уряд Радянської України [3, с. 112].

Правотворча діяльність органів державної влади на початковому етапі характеризувалася своєю недосконалістю, непослідовністю, мали місце певні протиріччя та копіювання норм РСФРР, не було закріплено процедури прийняття нормативно-правових актів. Серед нормативно-правових актів, які були видані в той час, це, зокрема, закони, декрети, резолюції, постанови, маніфести, повідомлення про рішення ЦВК та ін. [4, с. 15]. У законодавчій базі того часу можна зустріти випадки, коли в назві одного нормативно-правового правового акту могли вживатись два різні за своєю суттю терміни. Наприклад, Тимчасове положення про соціалізацію землі (Закон)» від 19 березня 1918 року, затверджене II Всеукраїнським з’їздом рад.

Складною залишалася і ситуації з розмежуванням повноважень між органами державної влади. Частково це питання було вирішене з прийняттям Конституції УСРРР 1919 року. Проект Конституції УСРР був схвалений ІІ з’їздом КП(б)У та затверджений III Всеукраїнським з’їздом рад 10 березня 1919 року. Остаточно проект Конституції УСРР був прийнятий 14 березня 1919 р. Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом [5, арк. 1].

Система та принципи діяльності органів державної влади були подібними до системи та принципів функціонування органів державної влади РСФРР [4, с. 15]. Згідно з Конституцією 1919 р. УСРР проголошувалася «організацією діктатури працюючих і експльоатуємих мас пролетаріату і біднішого селянства для перемоги над їх віковими гнобителями й експльоататорами капіталістами й поміщиками» [6, с. 55].

Відповідно до ст. 5 Конституції УСРР 1919 р. «влада працюючих мас на території української Соціалістичної Радянської Республіки здійснювалася через Ради Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів та інші органи влади по означенню Рад» [6, с. 56].

Конституція УСРР 1919 р. містила структурну частину під назвою «Організація Центральної влади». Центральними органами державної влади визнавалися: Всеукраїнський з’їзд Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів; Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (Далі – ВЦВКР, або ВУЦВК); Рада Народних Комісарів (Далі – РНК).

Рада Народних Комісарів була створена за зразком Ради Народних Комісарів РРФСР. РНК УСРР відповідальна як перед Всеукраїнським З’їздом Рад, так і перед ВУЦВК. Проте, механізму такої відповідальності ні в Конституції 1919 р., ні в інших нормативно-правових актах передбачено не було, що свідчить про декларативний, політичний характер норм Конституції 1919 р. Конституцією 1919 р. зазначалося, що «завідування окремими галузями керування країною накладається на окремі відділи ВУЦВК, Народні Комісаріяти на чолі з Завідуючими, обраними ВЦВКР. Кількість, межі відання відділів і їх внутрішня організація усталюється ВЦВК» [6, с. 57].

Разом з тим, Конституцією 1919 р. встановлювалося, що членами Ради Народних Комісарів призначалися керівники відділів ВУЦВК, а також інші особи, окремо визначені Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом. Отже, як слушно зазначає вітчизняний дослідник В.С. Гошовський, у такий спосіб організаційно і функціонально поєднувалися ВУЦВК і «робітничо-селянський уряд» [7, с. 30].

Відповідно до ст. 16 Конституції 1919 р. Рада Народних Комісарів мала право «брати на свій розгляд питання і справи, що стосуються до законодавства і загального керування країною, але має право вирішувати своєю владою ті чи інші питання або справи лише з загальним, або спеціальним уповноваженням ВЦВК, а коли не має такого уповноваження, постанови РНК даються на затвердження ВЦВКР» [6, с. 57]. Отже, відповідальні дії уряд міг вчиняти на основі повноважень, делегованих ВУЦВК, або на основі власної ініціативи. Якщо Рада Народних Комісарів діяла з власної ініціативи, акти уряду мав затверджувати Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет. Український вчений В.П. Єрмолін, зазначає, що це свідчило про відмову від принципу розподілу влади, прийняття політико-правової ідеології, стрижнем якої було «поєднання законодавчої і виконавчої державної влади» або «злиття управління із законодавством» [8, с. 111–112].

Для керівництва окремими галузями державного управління створювалися наркомати на чолі з народними комісарами. Для колективного обговорення й вирішення найважливіших питань, віднесених до компетенції народних комісаріатів створювали колегії. Проте в Основному Законі УСРР 1919 р. згадки про колегії не було, тому вони продовжували функціонувати відповідно до Конституції РСФРР 1918 р. [6, с. 55–60]. Наприклад, згідно з Регламеном Колегії НКП від 11 січня 1922 р., колегії зазначеного наркомату належали всі права, встановлені Конституцією РСФРР [9, арк. 1].

Таким чином, Конституція УСРР 1919 р. визначила правові засади створення та діяльність Ради Народних Комісарів УСРР. Проте, більшість норм Конституції УСРР 1919 року були декларативними, політичними, а фактично функціонували органи державної влади на основі актів КП(б)У.

Література:

1. Журавльов В.Д. Організаційно-правове забезпечення функціонування центральних органів виконавчої влади України: теоретико-правовий аспект : монограф. / Д.В. Журавльов. – Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ ; Ліра ЛТД, 2013. – 312 с.

2. Тимцуник В.І. Реформування системи влади та державного управління УРСР: зміст, особливості, наслідки (1953–1964 рр.) : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління. – К., 2005. – 30 с.

3. Хрестоматія з історії держави і права України. – У 2-х томах. Том 2. Лютий 1917–1996. / За редакцією В.Д. Гончаренка. – К., 2000. – 726 с.

4. Вовк Ю.Є. Законодавча діяльність урядів радянської України у 1919–1929 рр. / Ю.Є Вовк // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2012. – № 3. – С. 15–18.

5. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, ф.1, оп. 1, спр. 13, 45 арк.

6. Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність : [збірник НАН України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького / упоряд. : І. О. Кресін ; відп. ред. Ю. С. Шемшученко]. – К., 2006. – 310 с.

7. Гошовський В.С. Реформування системи виконавчої влади в Україні: концептуальні засади і правове регулювання: Монографія. – К.: «Хай-Тек Прес», 2012. – 320 с.

8. Єрмолін В.П. Конституційні засади виконавчої влади в Україні (проблеми теорії і практики): дис. кан. юрид. наук: 12.00.02 / Єрмолін Володимир Павлович. – К., 2002. – 200 с.

9. ЦДАВО України, ф. 166, оп. 2, спр. 764, 11 арк.