Право, 5.Уголовное право и криминология

Асистент кафедри кримінального права та процесу Коваль Марія Мирославівна

Національного університету Львівська політехніка, Інституту права та психології, Україна

Історичні аспекти розвитку катування

На сьогодні світова спільнота та міжнародні організації приділяють велику увагу, щодо дотримання комплексу прав і свобод людини та громадянина, де найважливіше питання спрямовують на утримання від застосування катування та іншого жорстокого чи нелюдського поводження.

Якщо повернутись в минуле, то протягом багатьох століть в усіх культурах та цивілізаціях катування застосовувалося як законний засіб «витягування» зізнань та покарання засуджених осіб. Мова йде і про примушення до покори у рабстві, і про методи дізнання інквізиції, і про покарання полонених під час військових конфліктів, і навіть про буденну практику деяких народів.

Особливість застосування катувань за минулих часів полягала в тому, що вони мали бути відкритими та наочними. Це робилося для того, щоб «люди не тільки знали, але й бачили на власні очі. Бо треба, щоб їх пройняв страх; але причина ще й у тому, що вони мають бути свідками, своєрідними гарантами покарання і певною мірою навіть брати участь у ньому» [1, с. 42]. Оскільки, таке твердження, на нашу думку, може подіяти не на всіх, тому що психологія кожної людини індивідуальна, але після цього злочинність звичайно зменшиться.

Оскільки, катування було відкритим та наочним, то ні в кого й сумніву не виникло, що його потрібно заборонити.

Перша «директива» щодо застосування катувань до вільних громадян (не рабів і не злочинців) була оголошена ще Юлієм Цезарем. «Дещо пізніше так званий легальний принцип оцінки доказів, який поширився на територію всієї середньовічної Європи, проклав дорогу до найширшого запровадження катувань як нормального методу доказування в тогочасному кримінальному процесі» [2, с. 48].

Щодо часів правління імператора Тиберія в Римі катування було невід’ємною процедурою на досудовому слідстві. Зокрема, застосовувалися такі види катування, як шмагання до смерті колючими гілками терну, розпорювання тіла сталевими гачками, відрубування кінцівок, занурення під воду, а також перев’язування статевих органів, внаслідок чого людина помирала довгою та нестерпною смертю від затримки сечовипускання. Тиберій регулярно відвідував тюремні камери та був присутній при катуваннях. Отже, він увійшов в історію не тільки як жорстокий правитель, а й як засновник інквізиційного процесу, що став поширюватися у світі. Його послідовниками були не менш жорстокий Гай Калігула, імператори Клавдій, Нерон та інші.

Так, Гай Калігула ставши повноправним правителем, іноді сам застосовував такі методи катувань, як клеймування людей розпеченим залізом, виколювання очей. Поширеним методом за правління Калігули було «колесування». Цей метод називали так тому, що людину прив’язували до колеса, яке швидко розкручували спочатку в один, а потім в другий бік. Так тривало досить довго, поки катована особа не давала свідчень або не помирала від заподіяних травм. Крім фізичних катувань, Калігула практикував ще й психологічні, що завдавали не меншої шкоди. Як свідчив римський історик Гай Светоній Транквілл, Калігула примушував батьків бути присутніми при страті синів. Так, за одним з них він послав ноші, коли той спробував ухилитися через нездоров’я; іншого він одразу після видовища страти запросив до столу і різними люб’язностями змушував шуткувати і веселитися [3, с. 115].

Імператор Нерон також увійшов в історію як правитель, який застосовував «витончені» катування. Із усіх відомих засобів катування він обирав ті, за допомогою яких людина помирала повільно, а саме – отруту та перерізування вен. Нерон сам підносив жертві отруту, а після того, як вона її випивала, з цікавістю спостерігав за результатом. Інших засуджених він примушував різати собі вени у ванній з теплою водою, а в разі відмови це робити до процесу залучався лікар. Навіть дітям засуджених не пробачалися провини батьків: їх, як правило, виганяли з Риму або убивали отрутою і голодом; одні були омертвлені за спільним сніданком, разом зі своїми наставниками і прислужниками, іншим заборонено було заробляти собі на харчування [3, с. 163].

Щодо поширення катування в Іспанії в XV столітті, найперше потрібно згадати Великого інквізитора Томаса Торквемади (1474 р.). Він ухвалив інструкції, якими регулювалося застосування катування з метою забезпечення ефективності судового слідства. Катування здійснювалися водою та вогнем, широко застосовувався «іспанський чобіт», а також диба. Як правило особа, яка потрапила до рук Великого інквізитора, помирала в темниці, а інших, які пройшли попередній етап – катування, чекав наступний – «аутодафе», суть якого полягала в тому, що один раз на рік усіх засуджених до смерті, які вижили після катувань, спалювали на вогнищі [4]. Так, наприклад, у відомій на цілий світ книзі монахів-домініканців (1487 р.), яка римськими папами неодноразово рекомендувалася як посібник для допиту відьом та інших відступників від церкви, досконально описаний процес проведення катувань [5, с. 277–338].

Серед законів інших держав, які існували в період правління середньовічної юстиції та залишили після себе недобру пам’ять в історії людства, можливо виділити: кримінально-судове уложення імператора Священної Римської імперії германської нації Карла V «Кароліна» (1532 р.), Судебники Московської держави (1497, 1550, 1589 рр.), «Сводный Судебник» (1606–1607 рр.), «Соборное Уложение» (1649 р.), розділ «Коротке зображення воїнських процесів або судових спорів» Воїнського статуту Петра I (1716 р.) та ін.

У ХVІІІ столітті під впливом ідей Просвітництва розпочався широкий рух за заборону катувань у судовому процесі. Концентровано аргументи проти катування виклав італієць, відомий класик юридичної думки Чезаре Бекаріа. Ось його основні тези:

– жорстокі катування, що застосовуються у судовому процесі стосовно обвинуваченого, у більшості народів базуються на звичаях;

– мета катування – примусити обвинуваченого: а) зізнатися у вчиненні злочину; б) пояснити наявність протиріч у його показаннях; в) назвати своїх спільників; г) заради якогось метафізичного і важко досяжного очищення; д) зізнатися у вчиненні інших злочинів, які йому не інкримінують;

– ніхто не може бути названий злочинцем до винесення вироку судом, бо суд вирішує, доведено злочин чи ні. Якщо доведено, що злочин підлягає покаранню виключно у відповідності із законом, то катування зайве, оскільки зізнання обвинуваченого вже не потрібне. У разі, якщо немає твердої упевненості в тому, що злочин був здійснений, не можна піддавати катуванню невинного, оскільки, відповідно до закону, такою вважається людина, злочин якої не доведений. «Окрім того, – пише Ч. Бекаріа, – було б порушенням усіх норм вимагати від людини, щоб вона була одночасно і обвинуваченим до себе самого, і обвинувачуваним, щоб істина досягалася за допомогою фізичного болю, як немов вона знаходиться у мускулах і жилах бідолашного. Такий підхід – вірний засіб виправдати фізично міцних і осудити слабких невинних»;

– основна мета катувань – залякування інших людей [6, с. 121].

Просвітитель Франсуа Марі Вольтер писав, що катування застосовувалось як головний довід, який має навіяти жах усьому світу. Воно веде не до розкриття істини, а до непотрібного спричинення найболючішої смерті [7, с. 264–267]. Адже, коли все тіло людини прониже сильний біль, то вона буде шукати собі якнайшвидшої смерті, і можливо за допомогою катування неотримається того, чого хотілось.

Таким чином, можна сказати, що катування до нас прийшло ще з середньовіччя. Головною метою якого було отримання інформації, покарання за вчинення дій, помста, визнання вини.
На сьогодні, як показує практика, найчастіше застосовують катування з метою визнання вини та покарання за вчинення дій, в яких особа підозрюється. Також багато випадків, які трапляються в сім’ях це заподіяння сильного болю або фізичного чи морального страждання. 
Отже можна побачити, що завдання і цілі катування ще сформувались в минулому, та збереглися до сьогодення. 
 
Література:
1. Фуко, М. Наглядати й карати: Народження в’язниці [текст]: / М. Фуко; пер. з фр. П. Таращука К.: Основи, 1998. – 392 с.
2.Левицький, О. Інститут допустимості доказів і прояви незаконного фізичного насильства в кримінальному судочинстві [текст]/ О. Левицький // Право України. – 2000. – № 10. –56 с.
3.Транквилл, Г.С. Жизнь двенадцати цезарей / Г. С. Транквилл / АН СССР. – М.: Наука, 1966. –376 с.
4.[Електронний ресурс]: http: //observer.sd.org.ua.
5.Шпренгер, Я. Молот ведьм [текст] / Я. Шпренгер, Г. Инститорис; пер. с лат. Н. Цветкова; предисл. С. Лозинского – СПб: Амфора, 2001. – 523 с.
6.Беккариа, Ч. О преступлениях и наказаних [текст]/ Ч. Беккариа. – М. : Стелс, 1995. – 303 с.
7.Вольтер, Ф.М. Избранные произведения по уголовному праву и процессу [текст]/ Ф. М. Вольтер. – М. : Госюриздат, 1956. – 340 с.