Д. пед. наук. Сулаєва Н. В.

Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка

Взаємозв'язок формальних і неформальних ознак мистецької освіти України

другої половини ХVІ – середини ХVІІІ століть

Оновлення підходів до підготовки фахівців, здатних на високому рівні здійснювати передачу культурної спадщини українського народу молодому поколінню, актуалізує проблему переосмислення досвіду минулих часів щодо організації вітчизняної мистецької освіти. Представлені в монографіях (О. Дзюби, М. Дмитренка, А. Колодного, Б. Черкаса, Н. Яковенко) та інших наукових розвідках (О. Дея, С. Кримського, О. Мишанича, Р. Пилипчука та ін.) посутні досягнення мистецької освіти часів другої половини ХVІ – середини ХVІІІ століть дають підстави стверджувати, що поруч із глибоким аналізом мистецького спадку українського народу недостатньо вивченими залишаються питання форм передачі досвіду мистецької діяльності від одного покоління іншому. Це не дозволяє належним чином дослідити особливості взаємовпливу й взаємопроникнення формальних і неформальних ознак вітчизняної мистецької освіти.

Вивчення процесу розвитку мистецької освіти означеного періоду відбувалося з урахуванням формальних ознак освітньої діяльності (державна підтримка освітньої діяльності; встановлення певних норм щодо реалізації процесу надання освіти (змісту, терміну, оцінювання компентностей, професійних, світоглядних та громадянських якостей); видання документу про освіту тощо, а також неформальних ознак освітньої діяльності (нерегламентованість місцем здобуття, терміном та формою навчання; нерегульованість заходами державної атестації; доповнення результатів формальної освіти [1, 2].

Релігійне й культурно-національне відродження середини ХVІ – початку ХVІІІ століть сприяло активізації мистецького життя на теренах нашої держави. Той факт, що в означений період спостерігалося остаточне звернення в бік західноєвропейських мистецьких течій, не означало безумовного підпорядкування останнім. Зокрема, в образотворчому мистецтві у власному руслі виразно розвивалися релігійне й портретне малярство, графіка, книжкова ікона, виникла книжкова гравюра, з'явилися світські напрями професійної діяльності, зокрема світського портретного малярства (наприклад, відома в гравюрі корогва гетьмана Петра Сагайдачного (1622 р.). Помітного розвитку зазнало мистецтво скульптури та декоративно-вжиткового мистецтва. Високий рівень розвитку образотворчого мистецтва означеного періоду свідчить про системне навчання молоді, що відбувалося переважно в цехах, де, окрім досвідчених майстрів, переймали досвід учні, які водночас виконували чорнову роботу. Навчанню малярства надавали уваги й при магнатських і шляхетських дворах, куди наймали вчителів для майбутньої знаті. Загалом у XVI – XVIIІ століттях художня освіта залишалася поза увагою держави, відсутність спеціальних навчальних установ визначала її неформальний характер.

Помітних змін зазнало й вітчизняне літературне мистецтво XVI – XVIIІ століть: виникають ренесансні мотиви й мистецькі форми, утверджуються елементи літературного бароко, рококо; стрімко відбувається розвиток полемічної, агіографічної та паломницької прози. Набуває подальшого поширення повчально-ораторська проза, з’являється новий для України вид літературної творчості – книжні вірші, виникає віршова інтерпретація міжконфесійних православно-католицьких колізій, збагачується панегірична та геральдична поезія тощо. Творці літературної діяльності отримували освіту в братських школах, створених у Луцьку, Львові, Києві тощо. Їхні учні (спудеї), окрім засвоєння «семи вільних наук», не лише декламували, а й складали вірші тодішньою українською мовою. Неабиякою популярністю користувалась Острозька академія (на базі якої функціонували друкарня та літературно-науковий гурток) Києво-Могилянська академія, де викладалися курси поетики й риторики. Така освіта носила цілком формальний характер.

Водночас у цей період існувала й літературна освіта, яка носила неформальні ознаки. До такої, зокрема, можна віднести освіту, яку надавали приватні вчителі дітям знаті, засвоєння населенням анонімної та авторської громадянсько-політичної, ліричної, бурлескно-травестійної та сатирично-гумористичної поезії. Створена як правило мандрівними поетами («волочащіїмися ченцями», «спудеями») вона була доступною, демократичною, життєрадісною, що дозволило їй увійти в народний побут та передаватися з уст в уста неформальним шляхом. Неформальний характер носила й передача досвіду створення літературних сюжетів до дум, зокрема їх епічної складової. Ці перлини створювалися мандрівними співцями-рапсодами, котрі в силу історичних умов не могли здобути формальної освіти. Вони мали окремі кобзарські братії, у яких навчали учнів, яких батьки віддавали в науку до лірника, кобзаря чи стихівничого. По закінченню хлопчики вміли не тільки грати на лірі, кобзі, виконувати вже відомі думи, пісні, але й створювати власні твори. Кобзарські «школи», які діяли в Камянці-Подільському, Львові, Києві, Полтаві, Прилуках, Чернігові, Харкові, мали велике значення для збереження в пам’яті народу текстів і музики думних творів, для їх шліфування та вдосконалення, та все ж не фінансувалися, не підтримувалися державою, отже, надавали мистецьку освіту, що мала неформальні ознаки.

Помітні зрушення відбулися й у музичному мистецтві. Надзвичайно високий рівень музичної освіти, що характеризувалася формальністю, в означений період отримували студенти в освітніх школах при православних Братствах, зокрема, в Острозі, Скиті, Крехові, Замості, Дрогобичі, Рогатині ), у Січовій та Глухівській співацьких школах, у вищих навчальних закладах – Києво-Могилянській та Чернігівській Колегіях, Харківському і Переяславському колегіумах тощо.

Поєднанням формальності й неформальності характеризувалася інструментальна музична освіта означеного часу, яка надавалася в музичних цехах, що діяли в Кам’янці-Подільському, Львові, Острозі, Полтаві, Києві, Ніжині, Чернігові. Музиканти-інструменталісти грали твори не тільки на слух, але й з нот. Тим самим характеризувалася музична діяльність і виконавців козацьких полкових музичних цехів, які існували в Ніжині, Прилуках, Стародубі, Чернігові та забезпечували козацький побут «полковою музикою».

Чільне місце в музикуванні на дозвіллі посідала українська народна пісня та гра на народних інструментах, виконавцями яких часто ставали вихованці Київської духовної академії, Львівської семінарії, Перемишльського дяковчительського інституту, Харківського та Київського університетів тощо. Це є свідченням природності взаємовпливу та взаємопроникнення формальних і неформальних ознак мистецької освіти українського народу.

Важливого розвитку зазнало й театральне мистецтво кінця XVI –середини XVIІI століття. Осередками шкільної драми стали Острозька академія, Львівська та Київська братські школи, Луцький єзуїтський та Київський колегіуми тощо. Визнаним центром українського шкільного театру була Києво-Могилянська академія, де ставилися вистави на високому професійному рівні, що, напевне, пов’язане з великою увагою, яка приділялася вивченню теорії драми в процесі викладання курсу поетики. Для навчання студентів Києво-Могилянської академії Ф. Прокоповичем у 1705 році було написано «Три книги про поетичне мистецтво». Про високий рівень театральної освіти, що носила формальні ознаки, свідчать високохудожні шкільні драми Ф. Прокоповича, Л. Горки, Г. Кониського й інших. Незважаючи на те, що основними носіями театрального мистецтва в цей історичний період були в переважній більшості студенти й випускники навчальних закладів, усе ж стверджувати, що навчання цього виду діяльності носило суто формальний характер, було б несправедливо. Студенти-артисти мали досить високий рівень теоретичних знань, здобутих у процесі навчання, театральна ж вулична діяльність шліфувала й удосконалювала вміння й навички, наповнюючи їх народним колоритом, почерпнутим зі спілкування з глядачами чи колегами-артистами.

Виключно неформальним шляхом поширювалося танцювальне мистецтво, оскільки інформації щодо функціонування спеціальних закладів на теренах України, у яких навчали б хореографії у цей час не знаходимо. Водночас передача досвіду танцювальної діяльності відбувалася. Свідченням тому є записи, проаналізовані дослідницею Г. Лозко, яка підкреслює, що розвиток народного хореографічного мистецтва в XVI-XVIIІ століттях відбувався в середовищі простого населення. У цей період відбувається активне поширення характерного танцю українців «гопака» (початкова назва «козак»). Після ліквідації Запорізької Січі цей танок продовжив своє життя вже як вид хореографічного (а не бойового) мистецтва.

Ретроспективний аналіз розвитку мистецької освіти на території України від другої половини ХVI до середини ХVIII століття дає підстави констатувати, що цей період характеризується домінуванням мистецької освіти, котра носила неформальні ознаки, і функціонуванням незначної кількості професійних мистецьких закладів, що є свідченням початку розвитку мистецької освіти, яка пізніше визначається як формальна.

Література

1. Сулаєва Н. В. Неформальна мистецька освіта майбутніх учителів у художньо-творчих колективах : дис.. … докт. пед.. наук : 13.00.04 – теорія і методика професійної освіти / Наталія Вікторівна Сулаєва. – К., 2014. – 591 с.

2. Сулаєва Н. В. Підготовка вчителя в педагогічному просторі неформальної мистецької освіти : монографія / Наталія Сулаєва. – Полтава : ПНПУ імені В. Г. Короленка, 2013. – 408 с.