Сучасні проблеми фізичного виховання дорослого населення

Медвідь Анжела Миколаївна

Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича

Сьогодення однією з першорядних проблем нашого буття виокремило проблему здоров’я нації. Найважливішу роль у її розв’язанні відіграє фізичне виховання, яке водночас є вагомим засобом формування особистості.

Екологічна й демографічна ситуація, тривалий робочий день, “не активний” спосіб життя, перерозподіл суспільних цінностей та інші чинники спричинили погіршення стану здоров’я дорослого населення України. Одним із шляхів його покращення визначаємо відродження українських тіловиховних ідеалів, народних звичаїв, традицій і ритуалів. Отже, рівень обізнаності дорослих у цій сфері, їх відношення до фізичної культури і спорту, мотивації до занять фізичною активністю виокремлюється як актуальна тематика для дослідження. Саме тому важливо вивчити відношення дорослого населення до фізичної культури та спорту; вивчити найбільш популярні види спортивних захоплень людини; вивчити особливості відношення до фізкультурної сфери чоловіків та жінок.

Програмно-нормативні основи фізичного виховання дорослого населення України визначають загальні правові, соціальні, економічні і організаційні основи фізичної культури і спорту в країні, участь державних органів, посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності у зміцненні здоров’я громадян, досягненні високого рівня працездатності та довголіття засобами фізичної культури і спорту. Соціальна цінність спорту визначається його дійовим стимулюючим впливом на поширення фізичної культури серед різних верств населення.

Основними показниками стану фізичної культури і спорту є рівень здоров’я і фізичного розвитку різних верств населення; ступінь використання фізичної культури в різних сферах діяльності, рівень розвитку системи фізичного виховання, самодіяльного масового спорту; високі досягнення спортсменів України в окремих видах спорту; рівень забезпеченості кваліфікованими кадрами, спортивними спорудами та майном.

Однією з центральних проблем формування системи фізичного виховання є підготовка навчальних програм, тому що вони визначають обсяг знань, умінь і навичок виконувати рухові дії, що підлягають засвоєнню за роками навчання і сприяють розвитку особи відповідно до державних вимог у цій галузі. Іншими словами, навчальна програма – це сукупність теоретичного і практичного матеріалу, спеціально підібраного дня вирішення освітніх, оздоровчих і виховних завдань фізичного виховання.

У фізичному вихованні широко практикуються нормативні способи кількісного визначення постановки завдань і оцінки результатів їх виконання. Терміни “норма”, “норматив” визначають певну міру (величину), прийняту за уніфікований показник того, що повинно бути досягнуте в результаті діяльності. Сукупність норм – це ніби послідовні сходинки досягнення результатів від початкового до граничного. Якщо норми відповідають можливостям учнів і умовам їх реалізації, то вони с найкращим орієнтиром на шляху до мети.

Водночас, норми мають і контрольно-оціночне значення: за їх виконанням або невиконанням можна судити про те, як реалізуються поставлені завдання; про ефективність застосовуваних у фізичному вихованні засобів і методів; про те, наскільки вдалося вплинути (завдяки їх застосуванню) на динаміку фізичного розвитку і підготовленості учнів.

Враховуючи це, в теорії і практиці фізичного виховання проблема розробки адекватних нормативів завжди посідала одне з центральних місць.

У сфері фізичного виховання кількісно-нормативна постановка завдань поширюється, головним чином, на завдання з виховання фізичних якостей як Основи рухових можливостей (нормативи фізичної підготовленості) і нормативи, розраховані на виявлення ступеня сформованості рухових умінь і навичок (нормативи спортивно-технічної підготовленості). Такий розподіл нормативів, звичайно, умовний, оскільки те, що вони виражають, фактично єдине в своїй основі.

При розробці комплексу нормативів необхідно відповісти, щонайменше, на два запитання:

1) які з проявів фізичних можливостей людини вибрати в якості найбільш адекватних і інформативних показників її всебічної фізичної підготовленості?

2) який рівень цих показників можна вважати «нормативним»? Зрозуміло, що на ці запитання однозначної відповіді бути не може.

Об’єктивно вимоги, що ставить життя до фізичної підготовленості, не є сталими, а, отже, сталими не можуть бути і конкретні характеристики фізичного статусу людини. Тому мова може йти лише про динамічні норми і про диференційоване їх визначення для різних демографічних контингентів з урахуванням конкретних умов.

Загальні нормативи фізичної підготовленості повинні бути доступні кожному за умови певної підготовки для їх досягнення. Якщо нормативи визначаються на рівні, що дозволить кожному виконати їх без будь-якої попередньої підготовки, то вони є занижені і не мають стимулюючого значення. Тому нормативи при оцінюванні діяльності учнів повинні бути індивідуалізовані.

Впровадження системи дає можливість індивідуально діагностувати фізичну підготовленість; спрямовувати діяльність навчальних закладів і фізкультурно-спортивних організацій країни на забезпечення належного рівня фізичної підготовленості народу; контролювати ефективність фізичного виховання; стимулювати розвиток фізичної культури і спорту.

Тестування фізичної підготовленості населення включає виконання комплексу рухових дій, що дозволяють визначити і оцінити рівень розвитку основних фізичних якостей – витривалості, сили, прудкості, спритності, гнучкості, що мають суттєве значення для життєдіяльності людини, її фізичного стану і здоров’я.

При тестуванні потрібно дотримуватись як загальних положень, так вимог до виконання окремих тестів.

Держава сприяє розвитку суспільної активності і залучає громадські організації до управління в галузі фізичної культури і спорту. Через свої органи вона делегує громадським організаціям фізкультурно-спортивної спрямованості окремі повноваження щодо розвитку видів спорту (підготовка спортсменів до участі у змаганнях, організація спортивних заходів тощо), зберігаючи за собою контрольні функції за реалізацією таких повноважень.

До громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості належать спортивні клуби, спілки і товариства, національні спортивні федерації, Національний Олімпійський комітет України.

Громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості у своїй діяльності керуються законодавством України, статутами відповідних міжнародних організацій (якщо вони національні) та власними статутами.

Органи державної виконавчої влади з питань фізичної культури і спорту та відповідні органи місцевого самоврядування здійснюють контроль за ефективністю використання спортивних споруд незалежно від форм власності.

Всі організації, що забезпечують функціонування галузі “Фізична культура і спорт”, об'єднані спільною метою і завданнями, що полягають у задоволенні індивідуальних та суспільних запитів і потреб громадян України у фізичній і спортивній підготовці.

Для забезпечення реального процесу фізичного виховання (функціонування системи) необхідні певні умови.

Першою, головною умовою є бажання громадян реалізувати свої права на фізичний і духовний розвиток. Сьогодні, на жаль, лише близько 6% населення України використовують це право. Тому, щоб викликати це бажання, в системі фізичного виховання мусить здійснюватись клопітка систематична просвітницька робота, а при організації занять необхідно забезпечити сприятливий морально-психологічний клімат.

Правда, бажання займатись фізичними вправами може виникати імпульсивно, на ґрунті біологічної потреби до руху, або внаслідок певних “репресивних дій” з боку керівників занять. Але такі дії не будять свідомість, тому активність, що проявляється як їх наслідок, швидко згасає. Тільки ефективною агітаційною і пропагандистською діяльністю з використанням відомих форм, методів і засобів можна досягти бажаного успіху – залучити більшість громадян держави до систематичних занять фізичними вправами.

Другою такою умовою є належна матеріально-технічна база та фінансове забезпечення галузі. Сучасна база повинна складатися з відповідних приміщень та інвентарю, який повинен відповідати фізичним, естетичним та гігієнічним потребам людини, а також надавати умови для рекреації і відпочинку окремих громадян різного віку, їх груп та сімей.

Третьою, визначальною умовою є забезпечення галузі висококваліфікованими фахівцями-професіоналами. Фахівці об'єктивно існують у системі і є носіями всіх її цінностей.

Список використаної літератури

1. Теория и методика физического воспитания. / Под ред. Шияна Б.М. – М., 1988. – 284 с.

2. Теория и методика физического воспитания. / Под ред. Ашмарина Б.А. – М., 1990. – 325 с.

3. Коробейников Н.К. Физическое воспитание: Учебное пособие / Коробейников Н.К. – М.: Высшая школа, 1989. – 383 с.

4. Наумчук И.И. Развитие теории и практики физического воспитания / Наумчук И.И. – М., 1989. – 350 с.

5. Больсевич В.К., Лубишева Л.І. Фізична культура, молодь і сучасність / Больсевич В.К., Лубишева Л.І. // Теорія і практика фізичної культури. – 1995. – №4. – С. 2-7.

6. Валеологія – наука про здоровий спосіб життя. Інформативно-методичний збірник. – Випуск 1. – К., 1996. – 336 с.

7. Столярів В.І. Концепція фізичної культури і фізкультурного виховання (інноваційний підхід) / Столярів В.І., Биховська І.М., Лубишева Л.І. // Теорія і практика фізичної культури. – 1998. – №5. – С. 11-15.