К.филос.н. Данилова Т.В.
Национальный университет биоресурсов и
природопользования, Украина
Освітня
парадигма в країнах Західної Європи у Середні віки
Проблема освіти привертала увагу
філософів протягом століть. Навіть побіжне ознайомлення з їх концепціями
свідчить про те, що вони торкалися більшості питань, які є актуальними й
сьогодні. Ось невеличкий перелік дискусійних питань. Чим є освіта: простою
трансляцією певної суми знань або засобом розвитку автономної особистості? Що
таке знання і чи взагалі воно можливе? Чим є дитина в момент народження:
істотою з вродженими ідеями або чистою дошкою, на якій суспільство «креслить
свої письмена»? Чому необхідно надати перевагу: освіті як індивідуальному
розвитку чи освіті як підготовці до колективного проживання в певному
суспільстві? Що таке освіта, соціалізація та інкультурація? Як впливає освіта
на стабільність соціальної стратифікації суспільства? Кому потрібна освіта:
представникам вищих верств суспільства чи всім без винятку? Як співвідносяться
між собою освіта та соціальні реформи? Чи може освіта стати агентом соціальних
змін?
Кожна епоха, кожне суспільство,
кожна культура своєрідно тлумачать поняття і сутність освіти. Це значною мірою
залежить від менталітету суспільства, який не лише впливає на освітньо-виховну доктрину, але й сам змінюється під її впливом. Філософія
освіти стає центром, ареною боротьби світоглядів
і ціннісних установок. Очевидно, що така
боротьба - норма життя
будь-якого суспільства, де цивілізованість і культурність цієї боротьби є показником цивілізованості
самого суспільства.
Поняття «Середньовіччя», яке вперше було вжито гуманістами у
другій половині XV ст., набуло
широкого розповсюдження й активно використовується в світовій історіографії.
Так називається найтриваліший період історичного розвитку країн Західної Європи
– з часів падіння Римської імперії в V ст. до початку
доби Відродження (XІV - XV ст.), інколи його завершують кінцем XVІІ ст. У цей період на зміну рабовласницькому суспільству приходить життєвий
уклад, пов'язаний із зародженням феодальних відносин, оплотом якого
стало християнство.
Яскравою особливістю цього періоду була
заміна усної культури письмовою, що надало
можливості значно легше транслювати
знання в інші епохи. Стверджувався культ Слова. Великого значення набув
текст. Для досягнення мети –
осягання Бога, яку ставила перед собою середньовічна
людина, необхідно було все життя
читати та тлумачити один і той самий текст - Біблію.
Середньовічні мислителі інтерпретували тексти і
проповідували на їх основі. Звідси випливало
нове розуміння життя як вічного учнівства.
Людина відчувала себе
частиною цілого, тобто
Бога, а сенс
свого життя бачила у прилученні до божественного блага. Будь-який християнин - це
перш за все учень від Бога. Тому більшість
теологів були або
проповідниками, або викладачами.
Виникнення і розвиток середньовічної освіти були пов'язані з розвитком церковної
культури, яка використовувала
її як для проповідування
релігійної догматики, так і для боротьби
з єретиками. Вперше питання про необхідність розробки програми церковного навчання
з метою впровадження ідей християнства
було поставлено Аврелієм Августином, який виступив
проти використання язичницьких елементів у християнському вихованні. На початку VII
ст. на території
Ірландії та Британії завдяки активності ченців з'явилися перші церковні школи. Відкриттю
шкіл при монастирях
сприяло те, що
там збереглися стародавні рукописи,
які могли служити навчальними
посібниками. У середньовічній
школі існувало декілька рівнів навчання.
На елементарному рівні діти вчилися
читати, писати, рахувати, співати. На середньому рівні
вивчали латину, риторику, діалектику і, нарешті,
на вищому рівні до цих предметів додавалися арифметика, геометрія, астрономія і
музика.
Людина
доби Середньовіччя сприймала світ як одну велику школу, в якій верховним
учителем виступав Ісус Христос, чиї проповіді були божественними уроками. Якщо
ідеалом античності виступав громадянин, воїн, людина, яка досягла свого
розквіту, то в християнській Європі вважалося, що люди повинні стати подібними до
дітей. Оскільки світ є школою, то не суспільство формує школу, а школа – світ і
культуру. Якщо в ранньому християнстві любов вважалася вищою за знання та віру,
то пізніше християнські автори зробили акцент на ідеях авторитету і
вчительства, на безумовному дотриманні дисципліни. Всі питання і відповіді були
відомі заздалегідь, учню було необхідно лише повторювати пояснення вчителя.
Представник
патристики Тит Флавій Климент (150 –
215 рр.) [1] зазначав,
що, крім зовнішньої освіченості, людина повинна мати релігійне почуття. Мета
виховання – навчити дитину християнського способу життя, «покращити» її душу.
Задача вчителя - вести юнацтво шляхом
добра і в процесі активного діалогу закладати основи осягнення істини. Приклад
життя педагога є зразком для наслідування вихованцями.
Християнський
теолог і філософ Ориген (185 – 254 рр.) [2] вважав, що людина є поєднанням душі та тіла і саме це надає
можливості боротися зі злом і самовдосконалюватися.
На
думку одного з найвідоміших християнських богословів і філософів доби
патристики Аврелія Августина (354 – 430 рр.), метою виховання є злиття з Богом.
У трактаті «Про град Божий» [3] він зробив спробу поєднати античну філософію та
ідеї християнства в єдине вчення про добро і зло, гріховність людини, любов,
спасіння і покаяння. Основою пізнання для філософа був синтез чуттів, мислей і
благочестивих прагнень. Найважливішим методом пізнання він вважав
самозаглиблення, самоаналіз, оскільки душа приховує істину і лише пізнання цієї
істини приводить людину до Бога.
Так
званий «останній римський філософ» Боецій (480 – 524/26 рр.) [4] розробив основи схоластичного
методу, дав латинські
еквіваленти категоріям грецької філософії. На думку мислителя, вивчення семи вільних
мистецтв, особливо квадривіуму (геометрія, арифметика, астрономія, музика),
робить розум гострим, сприяє логічному мисленню, і, найголовніше, без цього
неможливо розуміння філософських
наук, повне і
всебічне осягнення божественної мудрості. Дисципліни
квадривіуму - це сходинки до вищого знання, тобто до філософії, яка є істиною. Таким чином, саме Боецій
знаходився біля витоків процесу складання характерних особливостей
середньовічної освіти - її споглядальності,
відірваності від практичних потреб.
В XI–XIII ст. за умов глибоких змін в
політичному і духовному житті суспільства панівне місце посів новий вид
релігійної філософії – схоластика, що сприяла становленню типу культури,
орієнтованому на формальну логіку Аристотеля та абстрактне богослов’я.
Найважливішу роль у цьому відігравав найавторитетніший католицький релігійний
філософ і теолог, вчитель церкви Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.). У
своєрідній енциклопедії католицького богослов’я «Сума теології» [5] він
по-новому інтерпретував церковне знання, намагався підпорядкувати світське
знання вірі, спираючись при цьому на етику, логіку, психологію Аристотеля. Його
діяльність була спрямована на надання вірі форми наукового знання. Протягом декількох
сторіч твори Фоми Аквінського служили основним джерелом при вивченні теології в
європейських школах підвищеного типу - колегіях та університетах.
Для розвитку середньовічної освіти
величезне значення мало відділення ремесла від землеробства
і виникнення міст. Зародження ранньої міської культури стало важливим моментом
в історії суспільства, оскільки саме вона порушила багатовікову
монополію католицької церкви в області
інтелектуальної освіти. Захисники світської культури
групувалися навколо міських шкіл, які
були відокремлені від церкви. Ці школи відрізнялися
від церковних як програмою, так і
контингентом. Світські міські школи були
принципово новим явищем в інтелектуальному житті середньовічного
суспільства. Світська школа була приватною та
існувала за рахунок плати, що стягалася з учнів.
Особливо багато таких
шкіл виникло в
Північній Франції, що стала
з початку XII
ст. одним з
центрів інтелектуальної освіти. Ці школи
очолювалися людьми, які
стверджували пріоритет розуму, схилялися
перед античною філософією і прославляли світське знання. Найвідомішими
школами були паризькі
школи Гільома Конхезія
(ХІІ ст.) [6] та П’єра Абеляра (1079 – 1142 рр.) [7].
В XII ст. у найбільших містах
Західної Європи виникли університети, які характеризувалися диференціацією
змісту освіти. В структуру університетів входили чотири
факультети: богословський, юридичний, медичний і артистичний, на якому
вивчалися сім вільних мистецтв. Перші університети з’явилися в Болоньї (1088 р.
– Болонська школа, 1158 р. – університет), Оксфорді (1117 р.), Кембриджі
(1209), Парижі (1215 р.), Лісабоні (1288 р.). Саме в цих навчальних
закладах були сформульовані основні принципи академічної
автономії, розроблені демократичні правила управління вищою школою та її внутрішнім
життям. Університети мали ряд привілеїв, які були даровані їм Папою
Римським, а саме: видача дозволів
на викладання, присудження вчених
ступенів (раніше це було винятковим правом
церкви), звільнення студентів від
військової служби, а самого навчального закладу
від податків тощо.
Щорічно в університеті обиралися ректор і
декани. Пізніше було відкрито ще 25
університетів, зокрема Флорентійський (1321 р.), Пізанський (1343 р.), Празький
(1347 р.). В кінці XV ст. в Європі існувало
близько 60 університетів, в яких концентрувалася наука того часу.
Культурною домінантою середньовіччя, що визначала
спрямованість освіти та педагогічної
думки, було прагнення людини до світу ідеального, серйозне релігійно-моральне
ставлення до внутрішнього життя, фізичний і духовний аскетизм.
Земний світ представлявся тлінним і грішним,
він не виступав предметом дослідження
і змін. Вченість і освіченість носили інтелектуальний,
книжковий, відірваний від життя характер. Реакцією на таке однобічне світосприйняття і самовизначення виступили
глибинні процеси в
культурному розвитку, які проявилися в XIV-XVI ст. в ідеології
Ренесансу і Реформації.
Література