Кирило Олександрович Кантур
к. філол. н., доцент
м. Одеса (Україна)
Порівняльно-історичний метод
в європейській компаративістиці
20-х – 60-х рр. ХІХ ст.
У пропонованій роботі здійснено
спробу подати повну характеристику операційного
компонента порівняльно-історичного методу
в лінгвістиці 20-х – 60-х рр. ХІХ ст.
Постановка
проблеми. На жаль,
операційному компоненту лінгвістичних методів, у тому числі порівняльно-історичному, приділяється
недостатньо уваги. Слід
констатувати, що це призводить до неповної, збідненої характеристики
порівняльно-історичного методу й компаративістики в цілому. Отже, звернення до
операційного компонента порівняльно-історичного
методу в лінгвоісторіографічному аспекті є надзвичайно актуальним.
Метою пропонованої статті є розкриття специфіки
операційного компонента порівняльно-історичного
методу в мовознавстві 20-х – 60-х рр. ХІХ ст., усебічна
характеристика прийомів і процедур цього методу.
На думку ряду дослідників, лінгвістичний метод доцільно розглядати як
гетерогенний феномен, як складну одиницю, що об’єднує в собі три різнорідні
компоненти: онтологічний, операційний, телеологічний. [1] Змістом операційного
компонента є комплекс наукових прийомів і процедур і методика їх застосування. [2]
Операційний компонент
порівняльно-історичного методу включає такі прийоми та процедури, як генетичне
ототожнення фактів, лінгвістична реконструкція архетипу та фонетичного закону,
хронологізація та локалізація мовних явищ і їхніх системно пов’язаних
сукупностей. [3]
Відзначимо, що, аналізуючи праці
представників компаративістики XIX ст. – початку XX ст.,
лінгвоісторіографи (попри деякі розбіжності) виділяють такі періоди розвитку порівняльно-історичного
мовознавства: перший (20-і – 60-і рр. XIX ст.)
і другий (70-і рр. XIX ст. – 30-і рр.
XX ст.). [4]
Поява досліджень засновників порівняльно-історичного
методу, до яких звичайно відносять німецьких мовознавців Ф. Боппа та Я. Грімма,
данця Р. Раска, росіянина О. Х. Востокова, означала застосування
до мовних явищ принципу історизму. [5]
Ці лінгвісти досліджували насамперед одиниці
фонологічного рівня мови (за винятком Боппа, який був переважно граматистом).
Для мовознавства ХІХ ст. – початку
ХХ ст. це певним чином стало традицією. Тому в подальшому викладі
матеріалу ми аналізуємо саме історико-фонетичні студії.
Компаративісти 20-х – 60-х рр. XIX ст. дійшли висновку, що, оскільки мова є
історичним феноменом, вивчати мову, не досліджуючи її історії, неможливо. [6]
Отже, у мовознавстві закріплюється
теза про тісний зв’язок минулого та сучасного стану мовних явищ.
Незважаючи на теоретичне обґрунтування тісного
взаємозв’язку історичного та порівняльного дослідження мови в студіях таких
російських учених, як Ф. І. Буслаєв та І. І. Срезневський [7],
у лінгвістичних працях 20-х – 60-х рр. XIX ст. ще спостерігався брак синтезу історичного та порівняльного вивчення
мов. [8]
Як відзначає В. А. Глущенко, у плані
застосування прийомів і процедур порівняльно-історичного методу для 20-х – 60-х рр. XIX ст. було
характерним переважання прийому генетичного ототожнення фактів над процедурою
лінгвістичної реконструкції. [9]
Так, Срезневський ставив перед лінгвістами завдання «відрізняти давні форми від нових», для чого необхідно «не
випускати з уваги загального ходу змін мови, усвідомлювати хід змін інших
споріднених мов і наріч» і вивчати в
давніх писемних пам’ятках «уривчасті
залишки старовини». [10]
Учені трактували ототожнювані голосні й приголосні звуки як продукт ряду епох.
Справжнім відкриттям стало намагання ототожнювати факти різної хронології,
відбиті в сучасних (тогочасних) індоєвропейських мовах і в давніх пам’ятках. Як
класичний приклад розглядають дослідження Востоковим носових голосних
переднього й непереднього ряду у праслов’янській мові. Востоковська методика
полягала в порівнянні юсів, літер кирилиці, з носовими голосними звуками
тогочасної польської мови (початок XIX ст.):
старослов’янським ç@áú
«зуб», ð@êà
«рука», êë#òâà
«клятва» відповідають польські ząb,
ręka, klątwa. [11]
Генетичне ототожнення однієї й тієї ж морфеми (а звідси й усіх голосних звуків
у ній) у старослов’янській і тогочасній польській мовах дало вченому можливість
розшифрувати фонетичне значення юсів (великого й малого). Однак якісні
характеристики праслов’янських носових голосних і шляхи виникнення цих звуків
для мовознавців першого періоду залишилися багато в чому нез’ясованими.
Мовознавцям цього часу була притаманна й певна
обмеженість історичного підходу до мовних явищ, що не могло не відбитися й на
застосуванні прийому генетичного ототожнення фактів. Як приклад можна навести
погляди українського лінгвіста М. О. Максимовича на редуковані
голосні ъ і ь. Учений інтерпретував їх як специфічну старослов’янську рису,
не властиву іншим давнім слов’янським мовам [12]
(отже, дослідник заперечував праслов’янське походження редукованих).
Компаративістиці 20-х – 60-х рр. ХІХ ст.
(якщо говорити про тенденцію) був притаманний системний (а не атомістичний)
підхід до мовних явищ. [13]
Він виявився перш за все в прийомі генетичного ототожнення фактів. [14]
Саме у виявленні фонетичних кореспонденцій і в їх реєстрації мовознавці підійшли
до визначення системних характеристик мови, хоча й у порівняно обмеженій царині
мовних явищ. Так, відкриття Востоковим носових і редукованих голосних у праслов’янській
мові завдяки порівнянню кириличних юсів і єрів з голосними сучасних слов’янських
мов у генетично тотожних морфемах і стало виявленням системної інтерпретації
мовних явищ у їхній історії.
Видатним відкриттям у царині історичної фонетики
германських мов лінгвісти вважають формулювання першого германського
пересування приголосних, що отримало назву закону Грімма (в україномовних,
російськомовних та англомовних та інших джерелах його називають також також
законом Раска – Грімма). Як відзначають історіографи мовознавства [15],
цей закон незалежно один від одного відкрили три лінгвісти: Раск, Я. Бредсдорф
(Данія) і Грімм. [16]
Системне трактування фонетичних явищ у їх історії
відбилося також у лінгвістичній
реконструкції архетипів і фонетичних законів. Компаративістика XX ст.
прийшла до методологічно важливого твердження про те, що будь-яка реконструкція
за своєю спрямованістю завжди є системною. Цінність фундаментального поняття
фонетичного закону полягає, зокрема, у тому, що реконструйований фонетичний
закон дозволяє об’єднати розрізнені звуки в певні групи. [17]
Отже, навіть окремий фонетичний закон, узятий ізольовано, базується на
системному трактуванні фактів мови. Те ж саме необхідно сказати про
реконструкцію архетипу.
Проведена
В. А. Глущенком історико-наукова реконструкція показує, що про
ізольоване вивчення окремих елементів мовної субстанції в працях істориків мови
20-х – 60-х рр. XIX ст. можна говорити в плані браку зв’язку між
реконструйованими архетипами та фонетичними законами. [18] Зокрема, не пов’язуються в процесі аналізу
історико-лінгвістичного матеріалу такі наведені учнем Срезневського П. О. Лавровським
особливості давнього «наріччя новгородського», як «взаємозаміна», з одного
боку, ц і ч, з іншого – з і ж. [19] Водночас сам Срезневський близько підійшов до
ідеї системного зв’язку між реконструйованими архетипами: дослідник
реконструював «давній» архетип дзвінкої африкати дж (без чіткої
хронологізації та локалізації) як дзвінкий відповідник звука ч. [20]
Реконструкція в працях
компаративістів першого періоду мала субстанціональний характер: лінгвісти
реконструювали субстанцію, матерію мови. У фонетиці це виявлення
артикуляційних ознак звуків-архетипів. Цю особливість можна розглянути на
матеріалі слов’янських редукованих голосних. Якщо Востоков близько підійшов до
трактування артикуляційних особливостей ъ і ь, у яких він бачив «напівголосні» [21], то Г. П. Павський кваліфікував
редуковані як «придихи» [22], а це не знаходить опори ні в історії слов’янських
мов, ні в їх сучасному стані. Архетипи, реконструйовані в студіях мовознавців 20-х
– 60-х рр. ХІХ ст., збігаються з рефлексами однієї з «дочірніх» мов.
Так, наявність у частині слов’янських мов зімкненого, а в іншій частині – щілинного
дзвінкого задньоязикового приголосного примусила Срезневського припустити, що «обидва
звуки для слов’янської мови є однаково давніми, так само як однаково давніми є
два подібні звуки – к і х». [23] На цій підставі дослідник стверджував таку саму
однакову давність звуків дж і ж як результату пом’якшення
задньоязикових g і γ. [24]
Історія звуків і форм та мови в цілому
трактувалася як дивергенція (процес розпаду, розщеплення). Такий підхід,
характерний для компаративістів першого періоду, був узагальнений німецьким
мовознавцем А. Шлейхером у моделі «родовідного дерева». [25]
Уже в працях основоположників порiвняльно-iсторичного
методу виникло поняття фонетичного закону як пересування звуків. Термін фонетичний
закон увів у науку Бопп. [26]
Цей термін закріпився в мовознавстві за фіксацією звукового переходу, що
відбувся в минулому за певних умов. Значну роль відіграли тут праці
молодограматиків.
Історії цього питання приділено значну увагу в
книзі молодограматика Б. Дельбрюка «Вступ у вивчення мови».
Проаналізувавши погляди Боппа, Дельбрюк відзначив, що в інтерпретації Боппа
звукові зміни можуть бути як закономірними, так і випадковими, причому останні
є більш поширеними. [27]
Одну з найважливіших заслуг Шлейхера перед мовознавством Дельбрюк убачав у
тому, що Шлейхер «встановив довгий ряд ретельно зважених і добре обґрунтованих
фонетичних законів». [28]
Дельбрюка цікавить питання про ставлення Шлейхера до фонетичних законів. Чи був
Шлейхер прихильником твердження про безвинятковiсть фонетичних законiв?
Оскільки Шлейхер розглядав мову як природний феномен, було б логічним чекати,
що в його інтерпретації фонетичні закони як закони природи не повинні мати
винятків. Проте деякі фрагменти праць Шлейхера суперечать цій тезі. Для розв’язання
цього питання Дельбрюк звертається до свідчень тих лінгвістів, які свого часу
слухали лекції Шлейхера. Так, Й. Шмідт стверджував, що Шлейхер
обґрунтовував тезу про взаємодію в історії індоєвропейських мов двох чинників:
фонетичних законiв, що діють без винятків, і аналогії. [29]
Проте в компаративістиці першого перiоду ця
теза не отримала визнання й поширення.
Оскільки розвиток мови є закономірним
процесом, завдання мовознавства полягає в тому, щоб розкривати закони розвитку
мови. [30] Виникає
таке трактування фонетичних законів, згідно з яким звукові зміни відбуваються у
формі повільної еволюції. Звідси тенденція до виділення етапів дії фонетичних
законів. Так, український лінгвіст Я. Ф. Головацький, посилаючись на південно-західні
пам’ятки української мови, у переході о в і реконструював проміжний
звук у:
конь >
кунь >
кінь. [31]
Водночас звукові зміни в трактуванні істориків мови нерідко виступали як такі,
що мають позачасовий характер: лінгвісти стверджували, що закони, які діяли в
прасхіднослов’янській мові, а пізніше в історії окремих східнослов’янських мов,
збереглися в сучасних східнослов’янських мовах. [32]
Реконструкція фонетичних законів у низці випадків мала обмежений характер. Так,
Максимович реконструював перехід о, е > ъ, ь, причому він вважав о,
е
праслов’янськими архетипами, а ъ, ь – специфічною інновацією
македонського діалекту (що ліг в основу старослов’янської мови). [33].
Невмотивоване визначення напряму фонетичної зміни, первинних і вторинних форм у
мові представлено в реконструкції Буслаєвим переходу носового голосного
переднього ряду ę в сполучення ьн, ьм у прасхіднослов’янській
мові; маються на увазі приклади жьмоу
«жму», жьноу «жну» і т. п.;
Буслаєв уважав, що сполучення сполучення ьн, ьм у прасхіднослов’янській
мові виникли з носового голосного ę [34];
пізніші дослідження істориків східнослов’янських мов показали, що напрям
процесу був зворотнім. В основах слів типу огня,
отца Буслаєв реконструював опущення о, е, причому основи огонь – огня, з одного боку, і отец – отца, з іншого, не було диференційовано [35],
хоча непочаткові голосні в них мають різний генезис (з часом дослідники
встановили, що в першому випадку о є звуком пізнішого походження й виступає
наслідком реалізації складотворчого потенціалу сонорного н, а в другому – походить
з редукованого ь). Водночас зближення зазначених основ є правомірним: обидві
вони пов’язані, хоча й по-різному, з процесом занепаду редукованих голосних.
Тому звернення Буслаєва до подібних випадків, безсумнівно, сприяло подальшому
вивченню цього процесу.
Для компаративістики першого періоду було характерне
намагання шукати причини конкретних звукових змін у фонетичному оточенні:
пояснення фонетичних законів були зведені до встановлення фонетичних умов, за
яких вони відбувалися. Прикладом може служити визначення Востоковим фонетичних
умов переходу е > о
(закон Востокова). На думку вченого, такими умовами є позиція перед твердими
приголосними та в кінці слів: тек [t’ek] >
тёк
[t’ok],
мед
[m’ed]
> мёд
[m’ot],
мое
[m’oje]
> мoё [m’ojo]. [36]
Як ми відзначали, видатним відкриттям у царині
історичної фонетики германських мов стало формулювання першого германського
пересування приголосних, що отримало назву закону Раска – Грімма.
На основі аналізу співвідношень, наведених вище, Раск,
Бредсдорф і Грімм дійшли висновку, що система праіндоєвропейських зімкнених
приголосних у прагерманській мові пересунулася на один ступінь: праіндоєвр. bh, dh, gh > прагерм. b, d, g, праіндоєвр. b, d, g > прагерм. p, t, k, праіндоєвр. p, t, k > прагерм. f, þ, h.
Раск, Бредсдорф і Грімм встановили, що перше
пересування приголосних відбувалося в прагерманську епоху, і тому його рефлекси
є в усіх германських мовах, як «живих», так і «мертвих». Тому справедливим є
твердження: якщо в індоєвропейській мові виявлено рефлекси за законом Раска – Грімма,
цю мову необхідно відносити до германської групи.
Щодо причин першого
германського пересування приголосних, то, з погляду Грімма, германці
свідомо внесли подібні зміни у свою мову, щоб відрізнятися від споріднених народів. [37].
У подальшому висувалися й інші пояснення, проте до інтерпретації Грімма ніхто з
дослідників не звертався (через її штучний характер). [38]
Питання про причини першого
германського пересування приголосних і в наш час залишається не до кінця розв’язаним. [39]
Досить швидко виявилося, зокрема, що деякі
явища германських мов суперечать закону Раска – Грімма. Частину цих явищ з’ясував
німецький мовознавець Г. Грассман як наслідки «закону придихових». [40]
У тих випадках, коли встановити
фонетичні причини (умови) тих або інших змін видавалося неможливим, учені
зверталися до чинника аналогії. Першим звернув увагу на значення аналогії в
розвитку мови Бредсдорф. [41] У російському мовознавстві на ролі аналогії вперше
наголосив Востоков, який пояснив появу голосного о на місці етимологічного
е
перед м’якими приголосними (несёте) впливом форм типу несём.
Те саме спостерігається у випадках берёза – берёзе, пёс – пёсик, землей
– землёй (як водой) і т. п. [42]
Було зроблено важливі кроки на шляху реконструкції
прамов (праіндоєвропейської, прагерманської, праслов’янської та ін.), що були
включені Шлейхером у його схему (модель «родовідного» дерева, див. вище).
Хрестоматійним став текст байки «Вівця та коні», створений Шлейхером у
1868 р. гіпотетичною праіндоєвропейською мовою [43]
(у тому вигляді, як її уявляв німецький лінгвіст, спираючись, головним чином,
на санскрит). Попри те, що Шлейхер реконструював фактично не мовні, а
мовленнєві феномени, його спроба виявилася надзвичайно популярною й надалі:
багато хто з індоєвропеїстів «переписував» цю байку у світлі нових надбань
індоєвропеїстики (ці надбання, звичайно, в різні часи різнилися; прикладом може
слугувати спроба німецького мовознавця Г. Гірта [44]).
Як показує аналіз праць мовознавців зазначеного
періоду, лінгвістична реконструкція в них мала проспективний характер. Так,
прагнучи розшифрувати звукове значення кириличних юсів та єрів, Востоков виходив
за межі давніх писемних пам’яток і звертався до звуків тогочасних слов’янських мов. [45]
Необхідною умовою видатних відкриттів Востокова стало введення ним у науковий обіг
давньої пам’ятки слов’янської писемності – Остромирового євангелія. Важливо
підкреслити, що у своїх пошуках Востоков ішов від уживання літер у давніх
рукописах до фактів живої вимови в споріднених мовах. Безсумнівно, у 20-і –
60-і рр. XIX ст., коли порівняльно-історичний метод був ще в стадії
формування, це становило єдино можливий і по-справжньому новаторський підхід до
лінгвістичної реконструкції. Не випадковим є добре відомий факт скептичного
сприйняття востоковського розшифрування звукового значення юсів чеським лінгвістом
Й. Добровським і його учнем словенцем В. Копітаром. [46]
Безумовним досягненням порівняльно-історичного
мовознавства зазначеного періоду стало намагання вчених визначати часові межі
виникнення та існування того або іншого фонетичного явища. Аналіз праць
істориків мови свідчить, що хронологізація
архетипів і фонетичних законів у них мала переважно абсолютний характер. При
тому варто враховувати, що вчені часто лише вказували на перші фіксації тих або
інших фонетичних явищ і процесів у давніх писемних пам’ятках, не висвітлюючи
питання про час їхньої появи в самій мові. Так, «змішання въ з у»
відбито в «південноруських» пам’ятках починаючи з XI ст. [47]
У ряді випадків було встановлено лише приблизну хронологію: перехід ě
>
е
відбувся в прасхіднослов’янській
мові до XIII ст., а якщо уточнити цю дату – не пізніше ХII ст. [48]; зміна напруженого
редукованого ы в о в російській мові відбувалася «принаймні з ХIII – ХIV століття». [49]
Було здійснено спроби встановити й відносну хронологію
мовних, зокрема фонетичних, явищ за «колінами» родовідного дерева, причому специфічні
риси більш значних мовно-територіальних одиниць було інтерпретовано як більш
давні. Це узагальнив Срезневський: «Давніми,
але не споконвічними є риси, які відділяють одне від одного наріччя північне та
південне – великоруське та малоруське; не такими вже давніми є риси, які роз’єднали
на півночі наріччя східне – власне великоруське та західне – білоруське, а на
півдні наріччя східне – власне малоруське та західне – русинське, карпатське;
ще більш новими є риси відмінності говорів місцевих, на які поділилося кожне з
наріч руських». [50]
У трактуванні процесу розвитку мови вченими 20-х –
60-х рр. XIX ст. можна побачити певний розрив між категоріями
простору та часу, співвідносність яких ще повною мірою не було усвідомлено і не
відбито в практиці мовознавчих досліджень. Так, Буслаєв розмежовував два типи
мовних змін: за часом («історичні») і за простором («обласні»). [51]
Для компаративістики першого
періоду була характерною певна хронологічна невизначеність, недостатньо чітке
протиставлення минулого та сучасного в мові: в одному ряді, наприклад, випадків
протетичного в розглядали сучасні факти (восемь) і свідчення давніх писемних пам’яток (вовц#мь), а питання про генезис
та еволюцію зазначеного явища не було поставлене. [52]
Обмеженість принципу історизму була пов’язана також з надмірною архаїзацією деяких явищ: у студіях Максимовича східнослов’янське повноголосся розглянуто як праслов’янський і, більш того, праіндоєвропейський за походженням мовний феномен. [53]
Перспективи
подальших розвідок ми
вбачаємо в поглибленому вивченні прийомів і процедур порівняльно-історичного
методу, з одного боку, в західноєвропейському мовознавстві 20-х – 60-х рр.
ХІХ ст., з іншого боку, української і російської компаративістики цього
періоду (у контексті розвитку мовознавства всіх слов’янських народів).
Кантур
Кирило Олександрович, кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри іноземних мов, Національний
університет «Одеська юридична академія», м. Одеса, Україна.
[1] В. И. Постовалова, Историческая фонология и ее основания: Опыт логико-методологического
анализа, Москва 1978, s. 24; B. А. Глущенко, Лінгвістичний метод і його структура, „Мовознавство”, nr 6, red. В. Г. Скляренко, Київ 2010, s. 32–44.
[2] Ibidem.
[4] В. В. Колесов, К принципам периодизации
истории русского языкознания, [в:] Уч. зап. Тартусск.
ун-та,
t. 649, Тарту 1983, s. 122–136; B. А. Глущенко, Принципи порівняльно-історичного
дослідження в українському і російському мовознавстві (70-і рр.
XIX ст. – 20-і рр. XX ст.), Донецьк 1998, s. 5.
[5] B. А. Глущенко, Принципи…, s. 21.
[6] Ф. И. Буслаев, О преподавании отечественного языка, [в:] Ф. И. Буслаев, Преподавание отечественного языка, Москва 1992, s. 207; И. И. Срезневский, Мысли об истории русского
языка, Москва 1959, s. 17.
[7] Ф. И. Буслаев,
op. cit., s. 192–193; И. И. Срезневский, op. cit., s. 28.
[8] В. В. Колесов, Становление
идеи развития в русском языкознании первой половины
XIX в., [в:] Понимание историзма и развития в языкознании первой половины XIX века, Ленинград 1984, s. 163–199.
[9] B. А. Глущенко, Принципи…, s. 25.
[10] И. И. Срезневский, op. cit., s. 34.
[11] А. X. Востоков, Рассуждение о славянском языке, служащее введением к грамматике сего языка, составляемой по древнейшим оного письменным
памятникам, [в:] А. X. Востоков, Филологические наблюдения, С.-Петербург 1865, s. 8–9.
[12] М. А. Максимович, Начатки русской филологии: Об отношении русской речи к
западнославянской, [в:] М. А. Максимович, Собр. соч., t. 3, Киев 1880, s. 71.
[13] B. А. Глущенко, Принципи…, s. 33–34.
[14] В. К. Журавлев, Наука о праславянском языке:
эволюция идей, понятий и методов,
[в:] X. Бирнбаум, Праславянский язык: Достижения и проблемы в
его реконструкции, Москва 1987, s. 478.
[15] R. H. Robins, A Short History of
Linguistics,
London 1969, р. 37; E. Koerner, Towards a Historiography of Linguistics:
19th and 20th Century Paradigms, [w:]
History of Linguistics Thought and Contemporary Linguistics, Berlin; New York 1976, р. 701.
[16] R. K. Rаsk, Undersögelse om det gamble Nordiske eller islandske Sprogs Oprindelse, Kjöbenhavn 1818, s. 26–27; J. Bredsdorf, Om aasagerne til sprogenes forandringer, Kjöbenhavn 1821, s. 31–32; J. Grimm, Deutsche Grammatik, Göttingen 1822, t. 50, s. 36–41.
[17] В. К. Журавлев, Внутренняя реконструкция, [в:] Сравнительно-историческое изучение языков разных семей: Теория лингвистической реконструкции, Москва 1988, s. 75.
[18] B. А. Глущенко, Принципи…, s. 35.
[20] И. И. Срезневский, op. cit., s. 47–48.
[21] А. Х. Востоков, op. cit., s. 7–10.
[22] Г. П. Павский, Филологические наблюдения над составом русского языка: Первое рассуждение. О буквах и слогах, С.-Петербург 1850, s. 39–42.
[23] И. И. Срезневский, op. cit., s. 47.
[24] Ibid., s. 47–48.
[25] А. Шлейхер, Теория Дарвина в применении к науке о языке (Извлечения), [в:] В. А. Звегинцев, История языкознания ХІХ – ХХ веков в очерках и извлечениях, Москва 1964, s. 116–119.
[26] F. Bopp, Die celtischen Sprachen in ihrem Verhältnisse zum Sanskrit, Zend, Griechischen, Lateinischen, Germanischen, Litauischen und Slavischen, Berlin 1839, s. 56.
[27] Б. Дельбрюк, Введение в изучение языка: Из истории и методологии сравнительного языкознания, Москва 2003, s. 22–23.
[28] Ibid., s. 49–50.
[29] Ibid., s. 51–74.
[30] И. И. Срезневский, op. cit., s. 17.
[31] Я. Головацький, Грамматика руского языка, Львів 1849, s. 31.
[33] М. А. Максимович, op. cit., s. 71, 76.
[34] Ф. И. Буслаев, op. cit., s. 57, 66.
[35] Ibid., s. 66.
[36] [А. Х. Востоков], Русская грамматика Александра Востокова, по начертанию его же сокращенной грамматики полнее изложенная, С.-Петербург 1874, s. 112. Р. Ф. Брандт першим назвав перехід е > о «законом Востокова» та відзначив, що цей закон уперше було сформульовано в 1808 р. у книжці І. М. Борна «Краткое руководство к российской словесности», де вміщено замітки Востокова про російську мову. Див.: Р. Ф. Брандт, Лекции по исторической грамматике русского языка. Фонетика, Москва 1892, s. 19
[37]J. Grimm, op. cit., s. 41.
[38]R. H. Robins, op. cit., р. 43.
[39] В. Я. Плоткин, Эволюция фонологических систем: На материале германских языков, Москва 1982, s. 61–63; N. E. Collinge, The laws of Indo-European, Amsterdam 1985, р. 34–35.
[40] H. Grassman, Die deutsche Sprache, Bonn 1863, s. 115–116.
[41] J. Bredsdorf, op. cit., s. 14.
[42] [А. Х. Востоков], op. cit., s. 112.
[43] A. Schleicher, Eine fable in indogermanischer Ursprache, [w:] Beiträge zur vergleichenden Sprachforschung auf dem Gebiete der arischen, celtischen
und slawischen Sprachen, Berlin 1868, t 5, s. 206–208.
[44] H. Hirt, Die Hauptprobleme der indogermanischen Sprachwissenschaft, Halle 1939.
[45] А. Х. Востоков, Рассуждение…, s. 7–13.
[46] В. В. Колесов, Поиски метода: Александр Христофорович Востоков, [в:] Русские языковеды, Тамбов 1975, s. 99–100.
[47] М. А. Максимович, Новые письма к М. П. Погодину: О старобытности малороссийского наречия, [в:] М. А. Максимович, Собр. соч., t. 3, Киев 1880, s. 285.
[48] П. А. Лавровский, op. cit., s. 46, 115.
[49] И. И. Срезневский, op. cit., s. 44.
[50] Ibid., s. 38–39.
[51] Ф. И. Буслаев, op. cit., s. 24–25.
[52] Ibid., s. 70–71.
[53] М. А. Максимович, Начатки…, s. 66–67, 82, 104–105.