Політологія

Д.і.н., проф. Чубіна Т.Д.

(Черкаський інститут пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля НУЦЗ України)

Теорія еліти В'ячеслава Липинського: НАЦІОНАЛЬНЕ підҐрунтя основних ПОЛОЖЕНЬ

Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті суспільства. Політична еліта – це меншість суспільства, що утворює достатньо самостійну, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та здійсненні рішень, пов'язаних із використанням державної влади або впливом на неї.

Визначення тих, кого можна назвати елітою, у західній соціології та політології далеко не однозначне: так називають людей, які отримали найвищий індекс у сфері своєї діяльності (Парето); найбільш активних у політичному відношенні особистостей, що зорієнтовані на владу, тобто організовану меншість суспільства, правлячий клас (Моска); людей, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством; осіб, що інтелектуально чи морально стоять над масою, мають розвинуте почуття відповідальності (Ортега-і-Гассет); людей, наділених владою (Етціоні); людей, які мають формальну владу в організаціях та інститутах, що визначають суспільне життя (Дай); особистостей, наділених харизмою (Фройнд); творчу меншість суспільства на противагу нетворчій більшості (Тойнбі); меншість, що здійснює найбільш важливі функції в суспільстві (Келлер); порівняно невеликі групи, які складаються з осіб, що посідають провідне становище в політичному, економічному, культурному житті суспільства (теорія елітного плюралізму); найбільш кваліфікованих спеціалістів, менеджерів та вищих службовців у системі бюрократичного управління (теорія технологічного детермінізму); провідних представників різних соціальних груп – професійних, етнічних, локальних (Боден). У будь-якому разі, дихотомія «еліта – маса» є провідним методологічним принципом аналізу соціальної структури суспільства.

Розробка елітарної теорії в українській політичній думці пов'язана з іменем В'ячеслава Липинського.

Теорія еліти В'ячеслава Липинського (1882-1931 рр.) сформувалася під впливом політичної боротьби, обґрунтування певних громадських ідеалів в переломну епоху початку XX сторіччя. Для української гуманітарної думки центральною проблемою була ідея обґрунтування державної незалежності. Саме в руслі цієї ідеї й розгортаються політологічні і соціологічні пошуки В. Липинського.

Вивчаючи історичний розвиток українського державотворення, Липинський доходить висновку, що досягти національної незалежності і збудувати власну державність українцям завадила відсутність «провідної верстви», «національної аристократії». «Не етнографічна маса, як така, не тип, не характер, не мова, не територія творять самі по собі, автоматично націю, а творить націю якась активна група людей серед цієї етнографічної маси, група, що веде серед неї перед в розвитку об'єднуючих, організуючих, будуючих націю політичних вартостей... Щоб не вживати довгих окреслень, назовім ці групи людей «національною аристократією». Без такої провідної, організовуючої і спрямовуючої верстви нація не може успішно розвиватися, що й показує історична доля українців. В дусі італійського вченого В. Парето В. Липинський вважає, що постійне відновлення аристократії - вічний і незмінний наслідок боротьби між класами.

Водночас, концепція еліти В. Липинського виростає на українському національному ґрунті, є оригінальною теорією і лише в загальних рисах споріднена з вченням В. Парето.

Розробляючи теорію «національної аристократії», Липинський досліджує питання про її основні риси, властивості, функції, про її соціальну основу і значення в соціальному житті. За думкою Липинського, еліта - це не просто привілейована група людей, а така верства, яка в даний історичний момент є найкращою серед нації, яка є організатором, правителем і керманичем нації. Вирішальним для виділення «національної аристократії» є те. що вона стоїть на чолі нації, що нація її визнає і під її проводом організована. Вчений відзначає, що для того, щоб змогти виконати як слід свою небезпечну і надзвичайно важку організаторську роль, національна аристократія мусить володіти двома основними характеристиками: вона повинна володіти матеріальною силою і причому більшою, ніж будь-яка інша група в нації; вона повинна мати моральний авторитет серед нації, який ґрунтується на її вмінні і здібностях, її моральних якостях.

Свою ж силу національна аристократія черпає зі свого власного стихійного ірраціонального хотіння. В неї є воля до організаційної праці, до громадської творчості, до проводу, до ризику, до жертви заради громади, до панування. В цьому положенні погляди Липинського перегукуються з установками «філософії життя», зокрема Ф. Ніцше. Такі характерологічні особливості «національної аристократію.

Роль еліти в суспільному житті полягає, за Липинським, в тому, щоб підняти націю до вершин цивілізації, зорганізувати її і спрямувати по правильному шляху - шляху прогресу. Для української «національної аристократії» найпершим і найважливішим завданням є організація нації на створення власної незалежної держави.

Не залишилося поза увагою Липинського і питання про соціальну основу, на якій може вирости нова генерація української аристократії. Інтелігенція, як безземельна, непродукуюча, здекласована верства, не здатна згуртувати націю, породити національну аристократію. Вона живе за рахунок інших, немає спільного економічного інтересу, не зацікавлена в тому, щоб бути об'єднаною проти інших груп, тому думати, що біля неї зорганізується і об'єднається в єдине ціле нація - абсурд. Не може виконати цю роль і слабкий і здекласований український пролетаріат. Єдиним класом, який, за думкою Липинського, може об'єднати і організувати націю, є клас хліборобський, та група родин, котрі посідають власну землю і на цій землі власною працею продукують хліб. Однак роль «національної аристократії» може виконати не хліборобський клас в цілому, а лише його найпередовіша частина-еліта. Тільки ця провідна верства, яка виросте з хліборобського класу, зуміє організувати і спрямувати власне хліборобів, а через них і всю націю і українську державу.

Якою ж уявляється українська держава Липинському? Щоб розв'язати це питання, він розробляє концепцію про типи державного правління. За думкою Липинського, існують три типи правління: демократія, олігархія, класократія.

Перші два типи не відповідають духу українського народу і вимогам часу. Найсприятливішою є для українців є класократична держава, при якій в суспільстві існують «органічні класи», домінує громадська мораль, духовна культура, і панує високий авторитет «провідної верстви». Найсприятливішим політичним режимом Липинський вважає монархію, оскільки саме Монарх може забезпечити перевагу національних ідеалів і обмежити надмірні зазіхання національної аристократії, якщо в цьому буде потреба. Однак варто пам'ятати, що надаючи перевагу монархізму, Липинський не мав на увазі класичні європейські монархії чи російський царат. Мова йшла про становлення нового монархізму, який би відповідав історичним і культурним традиціям українського народу, його національному духу. Вчений уявляв майбутню Україну як велике селянське господарство, на чолі якої стоїть монарх-господар. Звісно, що в цій концепції було забагато утопії.

Вчення Липинського ґрунтується на оригінальній філософсько-антропологічній концепції. Досліджуючи природу людини, він робить висновок, що людині властиві ірраціональній потяг до свободи, певні забобони, бажання, які не можна змінити за допомогою розуму, волі, виховання. Це є той субстрат, який на протязі всієї історії лишається незмінним, набуваючи лише різних форм соціальною прояву в моралі, цінностях, формах соціальної організації. По-друге, в кожній нації є люди політичне активні, з волею до громадської творчості, до ризику, до керування, і є люди пасивні, які цієї волі не мають. Саме з перших виростає національна аристократія, еліта. По-третє, існують такі основні типи особистостей: войовник - невойовник, продуцент - непродуцент. Вони, по-різному комбінуючись, народжують різні підтипи, серед яких найкращим є войовник-продуцент, тобто активний і одночасно творчий тип. Нації, в складі яких переважає цей тип особи, найбільш прогресивні (приміром, англійці). Липинський вважав, що представників цього типу надто мало в українському етносі, і що саме це і є однією з найвагоміших причин української недержавності. В цілому загальнотеоретична антропологічна концепція Липинського досить-таки довільна, недостатньо обґрунтовано. Так стосовно питань: Чому в одних людей є воля до організації, до політичних дій, а в інших нема? Чому в одній нації людей активних багато, а в іншій мало? - Липинський зауважує: тут ми «стаємо перед чимось непояснимим.., відповіді на ці питання знайти неможливо».

В цілому теорія В'ячеслава Липинського є спробою вирішити найнагальніші питання розвитку українського народу, зокрема створення власної державності, котрі гостро постали в 20-30-і рр XX ст.

Прикро, що ім’я В’ячеслава Липинського в незалежній Україні (за часів СРСР згадувати «буржуазного націоналіста» Липинського було заборонено) широкому загалу маловідоме. Лише 1989 р. патріотичні сили Волині звернули увагу на необхідність вшанування його пам’яті.

У 1991 р. за кошти, зібрані під час колядування та вертепних дійств земляки В. Липинського придбали саджанці й довкола відновленої могили заклали сквер. А до 120-ліття скульптори Ірина та Іван Дацюки виготовили погруддя славетного вченого й патріота, яке встановлено на надмогильному п’єдесталі (архітектор Андрош Бідзіля).

Відповідно до Указу Президента України від 21 червня 2006 р. «Про вшанування пам’яті В’ячеслава Липинського», доручення Кабінету Міністрів України від 30 червня 2006 р. з нагоди відзначення 125-ї річниці від дня народження видатного українського громадського й політичного діяча, політолога, дипломата В’ячеслава Липинського та з метою виховання в громадян національної свідомості, поваги до минулого народу на теренах Прикарпаття відзначили ювілей великого мислителя. Сподіваємось, що В. Липинський і надалі буде належно вшанований. Він направду того вартий. В’ячеслава Липинського поет Євген Маланюк називав «Кантом української політичної думки». І це визначення не нівелюється часом.

ЛІТЕРАТУРА

1. Баран Г. Садиба Липинського й досі чекає на реконструкцію // Віче. - 12-18 серпня. – 2010.

2. Бурлачук В., Молчанов М., Степаненко В. Біля витоків соціологічної думки в Україні. - К., 1995.

3. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму // Філос. і соціол. думка. – 1991. - № 10.

4. Листування В. Липинського / Редактори Я. Пеленський, Р. Залуцький, Х. Пеленська та ін. - Т. 1. - К.: Смолоскип, 2003. 

5. Сверстюк Є. Липинський В’ячеслав. Вісник призначення України // Дзеркало тижня. - 2007. - №25 (654).