Семенець Вадим Сергійович

Київський національний економічний університет ім.В.Гетьмана, Україна

ПИСЬМОВА ФОРМА АРБІТРАЖНИХ ЗАСТЕРЕЖЕНЬ ЯК ОСНОВА ДЛЯ ЛЕГІТИМНОСТІ ТРЕТЕЙСЬКОЇ УГОДИ

Міжнародна торгівля є однією із перших та найвизначальніших форм міжнародних економічних відносин, яку можна розглядати в двох аспектах: як процес безпосереднього обміну товарами та послугами між суб'єктами МЕВ і як особливий тип суспільних відносин, що виникають між державами в процесі та з приводу обміну товарами.

У зв`язку з тим, що обсяг міжнародної торгівлі постійно збільшується, число спорів між учасниками міжнародних економічних відносин зростає пропорційно - виникає необхідність у вирішенні міжнародних спорів в арбітражних судах для подальшого визнання й виконання прийнятих судових рішень в інших країнах.

Міжнародною правовою базою для визнання і приведення у виконання арбітражних рішень є Нью-Йоркська конвенція 1958 року, яку, станом на сьогоднішній день, ратифікували 156 держав-учасниць (надалі - Конвенція 1958 року). Правовий механізм, що міститься у даній конвенція, значно спрощує визнання і приведення у виконання арбітражних рішень в зарубіжних країнах.

Однак, для застосування положень вищезазначеної Конвенції 1958 року, повинні бути виконані певні критерії. Найбільш обговорюваним серед науковців та міжнародних правників критерієм є вимога письмової форми арбітражних угод (застережень). Дана вимога міститься в статті II (2) Нью-Йоркської конвенції 1958 року, і передбачає, що арбітражне застереження або арбітражна угода має бути підписана сторонами або має міститися в обміні листами чи телеграмами, для того, щоб третейська угода була дійсною і арбітражне рішення підлягало виконанню.

Безперечно, така вимога сама по собі є зрозумілою та логічною, але розвиток численних засобів електронного зв'язку та той факт, що національні суди різних держав-учасниць Конвенції 1958 року тлумачать необхідність письмової форми по-різному, призводять до неоднакового трактування даного положення в різних країнах.

Окрім того, протягом останніх 58 років, що минули з моменту прийняття Нью-Йоркської конвенції 1958 року, були створені нові численні способи укладення сторонами арбітражних застережень. На нашу думку, це може ставити під сумнів обов`язковість застосування вимоги Конвенції 1958 року щодо обов`язковості письмової форми арбітражних угод (застережень).

2006 року Комісія Організації Об`єднаних Націй з питань міжнародної торгівлі - ЮНСІТРАЛ, шляхом прийняття змін до типового закону про міжнародний торговий арбітраж 1985 року, намагалася домогтися однакового тлумачення вимоги статті II (2) Конвенції 1958 року. Даними змінами ЮНСІТРАЛ закликає держави застосовувати пункт 2 статті II Нью-йоркської конвенції, "виходячи з визнання того, що опис обставин, який в ньому міститься, не носить вичерпного характеру".

Паралельно із внесенням змін до Типового закону ЮНСІТРАЛ у 2006 р., комісією були також прийняті рекомендації щодо тлумачення статті II (2) Нью-Йоркської Конвенції (надалі – Рекомендації). Рекомендації передбачають, що арбітражна угода може бути як підписана сторонами у вигляді двостороннього документу або міститися в обміні листами, телеграмами, так і бути в інших письмових формах – наприклад, погоджуватися шляхом обміну повідомленнями у мережі Skype, Viber, інших соціальних мережах тощо.

Дані Рекомендації, прийняті ЮНСІТРАЛ 7 липня 2006 року, були розроблені з урахуванням розширення використання електронної торгівлі, внутрішнього законодавства країн-учасниць, а також прецедентного права, яке містить більш сприятливі, в порівнянні з Нью-йоркською конвенцією 1958 р., вимоги щодо форми у регулюванні питань, пов'язаних з арбітражними угодами, арбітражним розглядом і приведенням у виконання арбітражних рішень.

Рекомендації, безперечно, є кроком в сторону однакового тлумачення вимоги щодо форми арбітражної угоди, але оскільки вони несуть лише рекомендаційний характер, на нашу думку, їх можливий вплив на національні суди країн-учасниць Конвенції 1958 року є сумнівним. Рекомендації не є обов'язковими для національних судів у їх тлумаченні вимоги щодо форми арбітражної угоди. Немає жодних імперативних норм, що могли-б зобов`язати національні суди застосовувати дані Рекомендації.

Проаналізуємо національне законодавство деяких країн-учасниць Конвенції 1958 року щодо проблеми, яка досліджується у даній статті. Для прикладу візьмемо три країни - Австралія, Швеція та Італія. Всі ці країни є учасниками Конвенції 1958 року, але існують великі відмінності в їх національному законодавстві щодо форми застосування арбітражних угод.

Швеція не пред'являє ніяких вимог щодо обов`язковості письмової форми, Італія ж застосувала дуже обмежувальне тлумачення, не визнаючи жодних арбітражних угод, що укладені не в письмовій формі. Австралія інкорпорувала в норми національного законодавства Модельний закон ЮНСІТРАЛ 1985 року. Аналіз даних країн щодо застосування ними письмової форми арбітражних угод показує, як інтерпретація залежить від національного арбітражного законодавства кожної країни і ставлення до вимоги письмової форми у даній країні.

Протягом останніх років, основою роботи ЮНСІТРАЛ у даному напрямку є зміна національного арбітражного законодавства країн-учасниць Конвенції 1958 року і, в результаті, досягнення мети гармонізації вимог щодо форми арбітражних угод (застережень) серед держав-учасниць Конвенції 1958 року.

На жаль, поки що можемо констатувати недостатню ефективність роботи даної організації ООН щодо проблемного питання. Хочемо сподіватися, що національні суди країн-учасниць Конвенції 1958 року не будуть шукати формальних причин для відмови у визнанні прийнятих арбітражних рішень, а ЮНСІТРАЛ у найближчі роки успішно досягне поставленої мети щодо гармонізації вимог щодо форми арбітражних угод серед країн-учасниць Конвенції 1958 року.