Кудрейко Олександр Миколайович,

Здобувач Академії муніципального управління

УДОСКОНАЛЕННЯ ФІНАНСОВОГО МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ СИСТЕМИ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

В умовах ринкової економіки держава використовує економічні методи управління. Серед заходів, які потребують невідкладного вирішення, є саме підготовка висококваліфікованих кадрів, які потрібні економіці Україні. Ефективність діяльності системи освіти в значній мірі залежить від рівня її фінансування, що в свою чергу, обумовлено специфікою формування та реалізації фінансового механізму. Фінансове регулювання, як самостійний елемент, підсистеми державного регламентування полягає у державному втручанні в організацію фінансових відносин у сфері функціонування системи освіти в Україні і здійснюється державою за допомогою адміністративних методів управління сферою вищої освіти та включає загальноекономічні способи та інструменти. Фінансові методи державного регулювання передбачають заохочення суб’єктів системи освіти до розвитку освітньої діяльності, підвищення її рівня та якості. Вибір і спосіб застосування тих чи інших інструментів фінансового регулювання має відповідати наявній макроекономічній ситуації в країні; узгоджувати цілі вищих навчальних закладів, замовників та споживачів освітніх послуг; забезпечувати максимальний рівень ефективності та результативності реалізації відповідних державних програм у сфері освіти.

За міжнародними критеріями, освіта є рентабельною галуззю. Проте це не означає, що вона повинна повністю заробляти на свій розвиток і вносити частку в бюджет держави. Освіта робить це опосередковано, через свій продукт – навчання і підготовку фахівців.

Треба відзначити, що за останні два роки намітилася тенденція до зниження державного фінансування сектора освіти. Враховуючи негативну демографічну ситуацію в Україні і відповідно зменшення кількості учнів, зниження видатків на фінансування освіти є виправданим. Основна частина державного фінансування –40 % – припадає на середню освіту, другим головним споживачем коштів з держбюджету є вища освіта – 30 %.

І все ж фінансування освіти залишається неефективним. Більше 90 % державних коштів йде на поточні витрати, перш за все, зарплати й комунальні платежі. На капітальні видатки, тобто купівлю обладнання, комп’ютерів, ремонт будівель, іде не більше 5 % від фінансування.

До того ж, прозорі й чіткі механізми розподілу бюджетних коштів на освіту відсутні на всіх рівнях, що провокує їх нецільове використання і таким чином ще більше загострює проблему фінансування.

Отже, нові механізми державного фінансування системи освіти формуються в умовах зменшення державного фінансування сфери освіти і розвитку ринкових відносин у освітній системі. Існуючий рівень бюджетного фінансування освітньої галузі не задовольняє повною мірою навіть її поточні потреби, в результаті чого воно не має інвестиційного характеру, не забезпечує модернізації і розвитку системи освіти України.

Особливістю державної політики у сфері освіти є системне обмеження участі корпоративного сектору у фінансуванні навчальних закладів. Не існує жодної реальної програми заохочення бізнесу до фінансування вищої освіти: немає ані податкових пільг, ані програм софінансування, ані державних гарантій інвестицій в освіту, ані гарантій банківських кредитів. Незначним є обсяг фінансування здобуття вищої освіти за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Виділимо два основні напрямки зміни механізмів державного фінансування вищої освіти в умовах розвитку ринку освітніх послуг, а саме: формування квазіринків у державному секторі освіти; розвиток контрактації в сфері освіти.

Необхідність вирішення проблем, пов’язаних з фінансовим забезпеченням розвитку вищої школи, вимагає впровадження нових підходів до фінансування за рахунок загального фонду державного бюджету та розширення кола власних надходжень бюджетних установ. Розвиток вищої школи в ринкових умовах господарювання неможливий без посиленої уваги до розробки нових методологічних підходів до організації та поточного планування доходів і витрат, розробки напрямів розвитку вищих навчальних закладів.

Орієнтуючись на величину проголошену в Законі України «Про освіту», розробку державного бюджету слід починати з фіксації обсягів фінансування освіти та інших галузей соціально-культурної сфери, виходячи з принципу максимально повного задоволення їхніх потреб. Тільки такий варіант формування державного бюджету дійсно забезпечить пріоритетність розвитку освіти та соціально-культурної сфери в цілому, дозволить остаточно подолати загрозливу тенденцію зниження частки державних витрат на освіту у валовому внутрішньому продукті, що наразі спостерігається.

Що ж до фінансування системи освіти, то держава може здійснювати його шляхом: вкладання коштів у різні фактори виробництва освітніх послуг; фінансування конкретних навчальних закладів; надання фінансової підтримки безпосередньо тим, хто навчається, – кінцевим споживачам освітніх послуг.

Що стосується вищої освіти, то дуже доречною була б так звана схема фінансування «гроші ходять за студентом», тобто виділення фінансування не ВНЗ, а студенту. Відтак, варто виділити два можливі види фінансової допомоги держави студентам: пряма фінансова допомога у вигляді оплати освіти (гранти, стипендії); непряма допомога шляхом надання позик. При цьому заклади можуть продовжувати отримувати державні кошти, проте непрямим методом.

Основним видом непрямого підходу фінансування вищої освіти може бути ваучерне фінансування. Заклади освіти повинні бути повністю незалежні в установленні розміру плати за навчання, тоді як втручання держави буде здійснюватися через підтримку студентів у формі індивідуальних грантів, обсяг яких буде співставлятися з обсягом державного фінансування. Розмір підтримки студентів у формі грантів може бути менший або рівний платі за навчання в закладах вищої освіти.

Одним з важливих непрямих механізмів у державному фінансуванні вищої освіти може виступити система податкових пільг, а також пільгових кредитів і страхування.

Такі методи фінансування державою закладів освіти сприяли б конкуренції між ними за залучення студентів, більшій виборності в державному фінансуванні освітньої системи.