Кандидат педагогічних наук, доцент Ярощук Л. Г.,

Бердянський державний педагогічний університет, Україна

РОДИННЕ ВИХОВАННЯ В СІМ’Ї ЛЕСІ УКРАЇНКИ

 

Родина – основа держави. У родині плекаються всі складники здорового громадянства. Правильне родинне виховання – запорука розвитку українського народу, основа формування фізичного і морального здоров’я дитини. Найбільший вплив на формування душі і характеру дитини має мати, яка завдяки своїй любові може творити дива.

Мати Лесі Українки, Олена Пчілка, виросла в родині Драгоманових, яка дала світові також видатного громадського діяча, фольклориста і публіциста Михайла Драгоманова, саме того, про кого І. Франко сказав, що він відкрив Україну для Європи.

В автобіографії та біографії брата Михайла Олена Пчілка (Ольга Драгоманова-Косач) пише про ставлення до дітей, яке панувало в їхній родині. Драгоманов-батько, юрист за освітою, захоплювався також писанням художніх творів (деякі навіть опублікував), добре малював і прагнув дати дітям добру освіту. Проте найголовнішим його завданням було виховати їх чесними й порядними людьми, які з повагою ставляться до інших – чи то людей з іншої суспільної верстви, чи то менших віком. І, за спогадами Ольги, він виховував передусім власним прикладом. “У той час, коли панувало деспотичне право, коли з кріпаками можна було робити, що хотіти, – коли в педагогіці шкільній і хатній “учити” мало синонімом “бити”, ми виростали, не бачивши ніяких диких сцен розправи сильного з підвладним, старших – з тілом і душею беззахисних дітей; для наставляння було тільки спокійне, лагідне слово” [4, с. 3].

Олена Петрівна Драгоманова-Косач (Олена Пчілка) (1849–1930) родину вважала тим благодатним осередком, у якому формується людина, розвиваються національні почуття, закладаються основи  національної самосвідомості. Саме родина має сприяти оволодінню дитиною кращими духовними здобутками свого народу, розвивати почуття гордості за  свій край, свою Батьківщину. Власні виховні зусилля Олени Пчілки були спрямовані на знайомство своїх дітей з життям волинян, подорожі Україною для того, щоб діти краще пізнали її природу і побут, послухали народні пісні, рідну мову, перекази, легенди, побачили обряди. Материнський обов'язок письменниця вбачала в тому, щоб закласти основи знань, умінь і навичок, дати основи морального виховання, прищепити любов до праці. Усім своїм дітям Олена Пчілка дала ґрунтовну початкову освіту і належне виховання, відзначаючись вимогливістю, досконалим володінням рідною мовою. Олена Пчілка прищеплювала своїм дітям  любов і шану до рідної мови, до мов інших народів.

У своїх творах письменниця розповідала про вчителів, які не шкодуючи сил і здоров'я, несли освіту народові. Учитель, як творча особистість, повинен бути вільним у своїй творчості. Головне завдання вчителя – пробудити, збагатити, змістовно сформувати кращі природні задатки дитини [2, с. 433].

Олена Пчілка не визнавала також дитячих книжок, які орієнтували маленьких читачів тільки на пасивне сприйняття дійсності, відверто не схвалювала фальшивого тону дорослих, коли вони, розмовляючи з дітьми, вдавалися до лукавих вигадок, вважала, що дітей змалку треба привчати до правдивості, нетерпимості до обману [4, с. 3].

Для усіх дітей Олени Пчілки, особливо для Лесі Українки, животрепетною народною потребою було родинне виховання. Питання родинного виховання цікавлять письменницю в плані громадянської відповідальності сім’ї за виховання дитини як корисного члена суспільства, як борця за високі суспільні ідеали. Думки про родинне виховання Леся Українка найчастіше висвітлює в листах до сестри О. П. Косач-Кривинюк.

Леся Українка вважає взаємну щирість основою нормальних стосунків між батьками і дітьми. Визначальна лінія взаємостосунків між батьками й дітьми – це повна довіра і простота.  Батьки повинні розуміти психологію дитини, її пориви і прагнення, замислюватися над її мотивами. Поетеса заперечує насильство над волею  дитини,  намагання  змусити  їх  виконувати  волю батьків. Леся Українка вимагала поважати особистість дитини, не ламати її волю, виховувати в неї самостійність суджень і вчинків, будувати родинне виховання на основі визнання прав дитини.

Умовами, без яких неможливі нормальні родинні стосунки, письменниця вважала лагідність, доброзичливість, здатність до взаємних  поступок у всіх членів сім’ї. Леся  Українка розглядала виховання дітей не як особисту справу батьків, а як їх суспільний обов’язок. Формування громадянина – кінцева мета виховних заходів; повага до особистості дитини – неодмінна передумова успіху;  виховання в труді – основний метод формування особистості.

Особливу увагу Леся Українка звертала на виховання жінки- громадянки. Найдорожчий серцю письменниці тип жінки – це незалежна від родинної опіки жінка, яка може себе захистити і сама вміє дати собі раду. Жінка повинна разом із чоловіком бути борцем за соціальне перетворення світу. Тому Леся Українка турбувалася про освіту і виховання жінок. Вона не визнає ніяких обмежень для жінок. Письменниця завжди обстоювала виховання жінки в дусі незалежності, самостійності, поваги до її волі.

Поетеса рішуче  заперечувала тепличне виховання дівчат у штучній ізоляції від життя, в атмосфері вишуканого етикету і надуманих правил. Леся Українка виступала проти обмеження інтересів жінки лише домашнім господарством. Нормальне виховання дівчат – це виховання їх нарівні з юнаками і спільно з ними, у простих  товариських стосунках, і неодмінно в праці, у боротьбі за участь жіночої молоді в суспільному житті [3, с. 167].

Лагідність і делікатність Лесиної вдачі, готовність прийти на допомогу будь­якої миті, чутливість до всякого страждання найкраще виявляє лист до сестри Ольги (1897): “Не скрию, що бувають у мене хвилини розпачу, але се тільки хвилини, взагалі ж я думаю, що хоч сама не житиму, то завжди буду в силі помагати жити іншим, хто тільки схоче моєї помочі.

Я думаю, що ми ніколи не розійдемося різно, завжди будемо рідними не тільки по крові, але й по духу, – а чи кожна людина має таких рідних? Коли б ми тепер були вкупі, багато з того, що я тепер кажу, не треба було б казати, воно було б видно так, само. Я помогла б тобі плакати, як торік, не допитуючись, не вимовляючи зайвих слів. Недарма я часом порівнюю себе з плющем, єсть в мені щось смуткове, через те, може, люди в журбі горнуться до мене, через те, може, й чуже горе ніколи не здається мені пустим, не вартим уваги.

У нас з тобою є спільна риса: почуття товариства і братерства не тільки до своїх, а й до чужих, не знаю, що заложило його в нас, виховання чи природа, тільки в нас воно дуже розвинуте, у К., як видно, його нема, коли вони його так грубо не розуміють в інших”.

У прагненні допомогти, врятувати від біди Леся не цуралася будь-якої тяжкої праці, була безстрашною. Так, Ізидора пише, що двічі завдячує сестрі життям: “Як я хворіла на дифтерит дворічною дитиною, вона врятувала мене своїм доглядом. Вдруге у Петербурзі, як захворіла на черевний тиф серед чужих людей, і Леся приїхала мене рятувати” [4, с. 5].

Мати прагнула виховати в дітей здатність діставати насолоду від витворів мистецтва. Як згадувала Ольга Косач-Кривинюк, “ми дуже рано розумілися на красі справжніх народних вишиванок і загалом убрання”.

У Лесі Українки цей потяг до краси, вишуканий художній смак виявився у любові до всякої ручної праці. Подаровані їй ножички і гольник шанувала більше, ніж забавки. Багато часу присвячувала вишиванню, могла вишити сорочку батькові.

У родині в дітей був звичай дарувати батькам, сестрам, братам на іменини щось власного виробу. На один з таких днів Леся вишила пантофельку, у яку на ніч тато клав кишеньковий годинник. Коли 1888 р. надійшло повідомлення до Колодяжного про шлюб Ліди (дочки М. Драгоманова), Леся надіслала власноручної роботи мережаний рушник”.

Ізидора писала: “Леся вчила мене вишивати, робила забавки, як то вона вміла з найпростішого матеріалу зробити щось дуже цікаве. Наприклад з маківки і прядива – ляльку, з якихось чудових папірців – метелика”. У кожній дрібничці виявляла художній смак. Так, у музеї Лесі Українки в Києві зберігається оправлена в рамку вишукана фітокомпозиція – засушені квіти едельвейсів, зроблена на подарунок. Розвиваючи це вміння, Леся почала брати уроки малювання ще в 1892 р. [4, с. 5].

У Лесі Українки читаємо: “Я думаю, що безділля гірше томить і мучить людські нерви, ніж навіть надмірна робота”. Захоплюючись філософською глибиною і багатством почуттів Лесиних творів, віддаючи належне її геніальності, ще раз переконуємося: дитина від народження входить у світ культури, сформований, витворений її батьками  [4, с. 5].

 

ЛІТЕРАТУРА:

1.       Енциклопедія батьківства : посібник з сімейного виховання / [за заг. ред. Є. І. Коваленко, С. В. Кириленко]. – К. : КНТ, 2008. – С. 557.

2.       Зайченко І. В. Історія педагогіки : у двох книгах : навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / Іван Васильович Зайченко. – К. : Слово, 2010. – Кн. ІІ : Школа, освіта і педагогічна думка в Україні. – 2010. – С. 429–433.

3.       Мосіяшенко В. А. Історія педагогіки України в особах : навч. посіб. / Мосіяшенко В. А., Курок О. І., Задорожна Л. В. – Суми : Університетська книга, 2005. – С. 163–167.

4.       Петік Л. Мудра любов плекає особистість / Людмила Петік // Палітра педагога. – 2012. – № 2. – С. 3–5.