Галузь наук – педагогічні

Мішеніна Т.М.

доктор педагогічних наук, доцент кафедри української мови

Криворізького педагогічного інституту

ДВНЗ «Криворізький національний університет»

СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ПРОЕКТ У ЗМІСТІ ГУМАНІТАРНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІВ ЯК ФОРМА ОБ’ЄКТИВУВАННЯ ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖУВАЛЬНОЇ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ

Соціокультурний складник гуманітарної освіти педагогів в організованій системі формування фахової підготовки досліджувався за такими конкретними аспектами [1; 3; 4; 7]: культура як предмет культурологічної освіти (Ю. Афанасьєв, Є. Бистрицький, Б. Єрасов, М. Каган, С. Кримський, Е. Маркарян, В. Межуєв, Е. Орлова, Ю. Павленко, М. Попович, В. Розін, А. Флієр); культурологічна підготовка студентів вищих навчальних закладів (Г. Васянович, Г. Дегтярьова, М. Лещенко, Л. Руденко, О. Щолокова); фахово спрямовані моделі культурологічної підготовки фахівця (Л. Кондрацька, В. Маслов, Т. Рейзенкінд); методичне забезпечення окремих компонентів культурологічної освіти студента (В. Бутенко, А. Капська, Г. Падалка, О. Рудницька, Г. Філіпчук).

Гуманітарна освіта педагогів: розкриває закономірності засвоєння знань, умінь і навичок і формування переконань і досвіду (особистісного на етапі інтеріоризації ціннісних орієнтацій); визначає обсяг і структуру змісту культурологічної освіти; удосконалює методи й організаційні форми навчання під час оволодіння навчальним матеріалом на курсах відповідного культурологічного спрямування; виховує особистість шляхом відповідного впливу навчального процесу.

Інтегративна функція соціокультурної компоненти у структурі дидактичної компетентності педагогів забезпечує цілісність процесу розвитку і використання особистістю інноваційно-акмеологічної культури [7; 8]. Отже, головною функцією соціокультурної компоненти є забезпечення продуктивного характеру дидактичної компетентності педагогів.

Інтегративна функція забезпечує досягнення єдності пізнання й соціально-ціннісної практичної дії відповідно до стратегії життєвого шляху особистості, визначаючи: смислові орієнтації того, хто навчається, до розглядуваних об’єктів, особистісну значущість компетенції (у чому і задля чого педагогу необхідно бути компетентним); знання про певну галузь, що розширює наші уявлення про реальні об’єкти; соціально-практична детермінованість і значущість компетенції (задля чого вона є необхідною в навчанні культурологічно спрямованим предметам і педагогічній діяльності); уміння й навички, що відносяться до певної галузі, що розширює наше уявлення про реальні об’єкти; способи діяльності стосовно соціокультурних об’єктів; мінімально необхідний досвід діяльності майбутніх фахівців щодо окресленої компетенції (за рівнями навчання); індикатори-зразки навчальних і контрольно-оцінних завдань задля визначення рівня компетенції студентів.

Формування соціокультурного складника передусім апелює до здоров’язбрежувального вектору освітньої політики; йдеться про соціальне здоров’я, яке є характеристикою взаємодії людини і суспільства, критерієм ухвалення людиною соціальних норм і цінностей цього суспільства. Соціальне здоров’я визначається прийнятністю цінностей суспільства, дієвістю відповідно до соціальних норм.

Культурно-антропологічний контекст вищої гуманітарної освіти позначено загальновиховним значенням поняття: проблема духовності є проблемою виходу людини за рамки вузько-емпіричного буття, подолання себе усталеного у процесі оновлення й удосконалення, прагнення особистості своїх ідеалів, цінностей і подальша їх реалізація [2; 5; 6].

Динаміка культурного розвитку детермінована значною мірою ефективністю педагогічної діяльності вчителів, що у своєму змісті і структурі відтворює зміни духовних цінностей культури, рівень та етапи їх розвитку, принципи функціонування в тому чи іншому суспільстві на певному історико-культурному етапі. Сучасні глобалізаційні процеси дозволяють інтерпретувати думку про визначальний вплив гуманітарної освіти в теоретичному і практичному аспектах реалізації потенціалу педагогічної діяльності педагогів:

1. Гуманітарна підготовка створює сприятливі умови для самоідентифікації особистості, яка, розвиваючи свої можливості і здатності, відчуває себе метою і двигуном суспільного прогресу, неминуче має розв’язувати питання про своє місце і роль у соціумі.

2. Розвиток соціальності майбутніх учителів філологічних спеціальностей розкриває широкі можливості задля вагомого внеску в подальшу розбудову соціокультурного надбання шляхом реалізації гуманістичних ідеалів у педагогічній діяльності. Реалізація гуманістичних ідеалів є можливою за умови досягнення стратегічної культурологічної мети гуманітарних дисциплін: вироблення парадигми педагогічного впливу на особистість.

Прикладом соціокультурного проекту у змісті підготовки педагогів є аналіз літератури як виду мистецтв:

1. Орієнтовний протокол спостереження над художнім мовленням літератури рідного краю:

«Символічна функція кольоративів у поетичній тканині»

(подано за: Баранова Любов. Тріум і тиша : Поезії. – Кіровоград, 2007. – 114 с.)

Ядерні кольори в поетичному мовленні представлені широким спектром відтінків. Шляхом аналізу мовного матеріалу нами виявлено такі закономірності:

З позиції хромоструктури виділяємо від двох (білий – основний тон) до чотирьох складових (білий – 3 основних тони). Поетичний хромоспектр Любові Баранової нараховує 130 кольористичних зразків: жовтий (коричневий) – 8 відтінків; синій – 30 відтінків; зелений – 36 відтінків; червоний – 55 відтінків.

Червоний колір складається переважно із таких відтінків: червоний / бордо; білий / червоний / синій; білий / червоний / бордо / охра; охра / коричневий / червоний; білий / жовтий / червоний [Альбом колерів]: Вітер мне жоржину, Обрива калину, Кидає на шлях (Баранова); Червень полуничний (Баранова); Догорають приречено айстри (Баранова).

Зелений колір представленим поєднаннями: білий / зелений / жовтий; охра / білий / зелений / червоний; білий / зелений / коричневий; білий / синій / жовтий; білий / синій / зелений / охра / червоний [Альбом колерів]: Ще зеленіють любисток і м’ята (Баранова); Мій юний бересте! Зелений бересте! (Баранова); Горобчики малі! Віднесли зеленооке літо В теплий край на крилах журавлі (Баранова); Розгубивши малахіт, Свій завершує обхід вже весна (Баранова).

Синій колір складається із відтінків: білий / блакитний / охра / зелений; білий / голубий / охра; білий / синій / бордо / охра; бордо / синій / ультрамарин [Альбом колерів]: Вдалину птахи відносять Днів ясних високу просинь (Баранова); Знов на небеснім блакитнім екрані Бабине літо провадило бал (Баранова); Очі – у небо! Скільки в нім сині! Неба б у себе – Кожній людині! (Баранова).

Переважно відтінки жовтого (коричневого) кольору спостерігаємо як результат поєднання білого / охри / жовтого; білого / жовтого / зеленого [Альбом колерів]: Зривались переспілі груші І падали землі на груди (Баранова); І ми посіємо дитятко І незабутню в серці згадку Про випитий з медами липень (Баранова); Сонцем налилися колоски пшениці (Баранова).

З позиції носіїв кольору виділяються об’єкти, що описуються як носії динамічних, «рухливих» фонів, «сфотографованих» у певний момент свого буття. Саме для таких об’єктів характерні варіанти хромоструктури. Зауважимо, що автор часто описує об’єкт у різній часо-просторовій площині, розгортаючи його кольорову характеристику (Сонце: Ще доволі сяйва, ще доволі світла; Сонцем налилися колоски пшениці (Баранова); Приколише хмарку ніжне сонце… Осінь падолистом зачарує (Баранова); Вдалину птахи відносять Днів ясних високу просинь, – Засивіло білим світом (Баранова); Сонце так гріло, мабуть, востаннє. Гаснучий вересень пив його шал, – Знов на небеснім блакитнім екрані Бабине літо провадило бал (Баранова)).

1. Окремо виділяються об’єкти, для яких ознака кольору є невід’ємною. Аналізовані об’єкти – реалії культурного простору України. Деталі українського довкілля «знаково» передають українську автохтонність. Саме вони надають зображуваним картинам типово національного колориту. В аналізованому циклі «чотири кольори буття» виділено такі групи слів-асоціативів за кольоровим символом:

Пори року: Крильми над нами – Лиха приміта: Стече димами Гречане літо! (Баранова); Сірі дощі, сірі дні та світанки, Сірі тумани повзуть з-за фіранки… (Баранова); Сонце з яруги підкову дістане, Хмари розгонить із сонячних плес, – Ще нас покличе буяння весняне На новосілля високих небес (Баранова); Розгубивши малахіт, Свій завершує обхід вже весна, і кличе літо ледве чутним дзвоном віт (Баранова); Лиш приголубить встигла червень полуничний – Вже розносить осінь золоті листи (Баранова).

Наведені мовні засоби відтворюють мальовничий й емоційно виразний пейзаж, поетесі таким чином вдається досягти справжнього художнього ефекту. Подібні образні живописні вставки дають змогу відчути національний колорит, українськість буття.

Згідно з результатами кількісно-статистичного аналізу фоновими визначено поліхромні кольори: червоний – земля, життя, краса, радість; жовтий – сонце, радість, багатство; синій – небо, високий, мрії, прагнення; зелений – зело, розвиток.

Ми кваліфікуємо аналізовану сполучуваність кольорів як вертикальну вісь кольорів буття. За нашим спостереженням, Любов Баранова у змалюванні природи України застосувала один надзвичайно ефективний прийом, який хоч і не впадає у вічі («технологія» виконання мистецьких приймів є невидимою), усе ж створює певну сугестію на читача, витворюючи у його образній уяві бачення української природи в колообігу Весна – Літо – Осінь – Зима: горизонтальна вісь кольорів.

По суті, йдеться про два ракурси сприйняття світу: горизонтальний (динамічний) і вертикальний (статичний) – крізь призму кольорів.

Авторка наголошує на складній символічній парадигмі кольороназви, глибокій смисловій значущості кольору. Усе це створює ефект живоплотності слова, його кольоромінливості й надзвичайної образної цвітності.

Основою світобачення Любові Баранової є народнопоетичні джерела, але філософське сприйняття багатьох речей дозволяє авторці створювати неповторні авторські образи, зокрема кольористичні, шляхом переосмислення слів, надання їм додаткового значення.

Символічна функція, яку виконує кольористична лексика в поезії, впливає на осмислення творів, розкриває світогляд поетеси. Здатність багатьох кольороназв виступати символами зумовлює основні засоби і прийоми творення художніх образів, серед яких чільне місце посідає прийом кольоропису.

2. Тематика задля підготовки доповіді до конференції, програмою обговорення якої є такі питання:

Значення медіаосвіти в сучасному українському суспільстві. Медіакультура і медіаграмотність

Поняття медіаосвіти. Етапи медіаосвітніх програм. Характеристика методик роботи із засобами масової комунікації. Аналіз умінь і навичок, що формуються в результаті отримання медіаосвіти: правильне інтерпретування інформації, розуміння суті повідомлення, виявлення адресної спрямованості, оптимальна організація пошуку інформації, аналіз альтернативних думок, становлення й вираження власної думки, уміння скласти свою інформацію й довести її правоту тощо. Медіаграмотність і медіакультура як результат медіаосвіти.

Культура ЗМК і культура користування ЗМК

Аналіз проблеми культури сучасних засобів масової комунікації, цінностей, що широко пропагуються мас-медіа, і культури споживача цієї інформації (за матеріалами сучасних ЗМК).

Розроблення культурологічної компоненти дидактичної компетентності педагогів передбачає розвиток: 1) аксіологічного рівня, що передбачає засвоєння основних ціннісно-смислових і нормативно-регулятивних настанов світових і національних культур, спрямоване на уведення особистості до соціокультурної дійсності, побудованої на основі ціннісних орієнтацій, надання підтримки у виборі індивідуально значимої аксіологічної системи в ситуаціях постійної зміни значущих цінностей; 2) комунікативного рівня, який передбачає оволодіння формами й засобами соціальної комунікації, провідними принципами здійснення діалогового (полілогового) спілкування шляхом оволодіння основними його механізмами й кодами в соціумі, орієнтованими на забезпечення процесів міжособистісної взаємодії в навчально-виховному процесі; 3) суб’єктно-інтеріоризаційного рівня, який передбачає оволодіння способами саморегуляції особистісного і фахового розвитку, засобами продуктивної активності, методами самостійного прирощення знання, як загальнокультурного, так і фахового, у їх націленості на соціокультурне становлення професійного досвіду особистості.

У методологічному плані розуміння дидактичної компетентності інтегрованого цілого дозволяє спроектувати універсальний культурний механізм соціального успадкування вироблених способів діяльності і сформованих сутнісних сил людини на педагогічну площину і стверджувати, що формування вчителя як суб’єкта фахової культури забезпечується процесом розпредмечення (пізнання культурного в індивідуальній формі); опредмечення (реалізація культурологічного змісту в індивідуальній діяльності особистості).

Зазначений механізм передбачає діалектичний взаємозв’язок оволодіння досвідом фахової культури, опредмеченого в загальнокультурних знаннях, цінностях, спроектованих у площину педагогічної діяльності, та її розпредмечення, тобто розкриття особистісного смислу, оволодіння способами теоретичної і практичної творчої діяльності задля реформування педагогічного середовища, системи педагогічних цінностей, що становить форму об’єктивування здоров’язбережувальної освітньої політики.

Об’єктивні потреби створення нових технологій навчання гуманітарних дисциплін у системі вищої школи з урахуванням нового типу соціально-економічних умов; необхідність визначення змісту, принципів, форм і методів організації практичного професійно-комунікативного навчання студентів ВПНЗ, їхньої підготовки як учителів актуалізують: необхідність розроблення алгоритмів оптимальних і перспективних для нації соціальних моделей; пошук нових методологічних орієнтирів щодо здобуття інформації й модернізації процесу набуття відповідних фахових знань та умінь у змісті дидактичної компетентності майбутніх фахівців.

Набуває актуальності питання віднайдення шляхів формування аксіологічного складника дидактичної компетентності студентів ВПНЗ.

Література:

1. Большая Советская энциклопедия : 3-е издание. – Т. 9, 12. – М. : БСЭ, 1972.

2. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / М. Вебер. – К. : Основи, 1998. – 534 с.

3. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник / [авт-уклад. С.У. Гончаренко]. – К. : Либідь, 1997. – 367 с.

4. Енциклопедія освіти : [гол. ред. В.Г.Кремень]. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 1040 с.

5. Ионин Л. Г. Основания социокультурного анализа : [уч. пособие] / Л.Г. Ионин. – М. : Рос. гос. гуманит. ун-т, 1996. – 151 с.

6. Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості / Григорій Силович Костюк. – К. : Рад. школа, 1989. – 608 с.

7. Кузьмина Н.В. Акмеологическая теория повышения качества подготовки специалистов образования / Нина Васильевна Кузьмина. – М. : Исслед. центр проблем качества подготовки специалистов, 2001. – 144 с.

8. Кухарев Н.В. Формирование и стимулирование профессиональной компетентности педагога – одна их важнейших акмеологических проблем / Н.В. Кухарев // Адукацыя і выхавание. – 1996. – № 8. – C. 37–51.