Педагогические  науки

4. Стратегические направления реформирова­ния системы образования.

Логуш Л.Г.

Чернівецький національний університет ім.. Ю. Федьковича

Перші кроки реформування

медичної освіти

З

середини ХХ століття медична освіта почала відчувати серйозний розрив між потребами суспільства і рівнем професійної орієнтації та освіти, що не давало адекватно реагувати медикам на виникнення нових форм зараження, протікання, поширення, діагностики та лікування захворювань, а також створення й проведення профілактичних заходів, які потребували новітніх знань і технологій [1]. З 1948 року світова спільнота почала об’єднувати свої зусилля щодо охорони здоров’я, створивши міжурядову організацію у системі ООН (Організація об’єднаних націй) – Всесвітню організацію охорони здоров’я (ВООЗ), яка взяла на себе зобов’язання займатись розробкою профілактичних та лікувальних заходів, контролювати розвиток систем охорони здоров’я різних країн, підтримувати новітні розробки в галузі медицини та збереженні здоров’я суспільства. Почались розроблятись документи, у яких відображались вимоги до сучасного лікаря з урахуванням темпів зростання наукової бази, існуванням різноманітних моделей організації охорони здоров’я в багатьох країнах світу, наявності інтеграційних процесів у світі. Метою цих документів стало привернення уваги до нових потреб системи охорони здоров’я, які диктують необхідність змін у системі медичної освіти.

Початкові зміни розпочались з медсестринської освіти, бо науковці вважали, що саме забезпечення постійного спостереження за пацієнтами протягом усього життя, висококваліфікованого загального, диференційованого чи інтенсивного догляду за хворими в умовах стаціонарної допомоги населенню, розвиток нових форм амбулаторної допомоги, забезпечення динамічного патронажного спостереження за пацієнтами вдома, проведення реабілітаційного та відновного лікування – найважливіші функції медичних сестер, а їх якісне виконання можливе лише за умови достатньої та адекватної підготовки сестринського персоналу усіх рівнів [2, с. 86]. Тому в 1968р. Данія, Франція, Німеччина, Греція та Велика Британія підписали Європейську угоду про медсестринську освіту, яка встановила функціональні вимоги до медичних сестер загального профілю, умови вступу до сестринських шкіл, тривалість та зміст теоретичного та практичного навчання (не менше 4600 годин або 3 роки навчання) [3, с. 197].

Алма-Атинська декларація 1978р. була початком створення єдиних стратегічних рішень в системі охорони здоров’я, базою для цього стала  система первинної медико-санітарної допомоги [6]. Це  дало можливість  об’єднати три основні компоненти сектора охорони здоров’я – практична медицина, медичний потенціал, освітня сфера. ВООЗ вела облік співвідношення різних категорій медичних працівників і брала активну участь у створенні і просуванні освітніх програм, які можуть забезпечити ефективні медичні послуги певного рівня якості. Таким чином світова спільнота почала звертати увагу не тільки на сферу послуг але й на освітню базу, розуміючи, що не можна створювати системи без певного рівня підготовки спеціалістів, бо основою всього нового є знання та інформація.

Так у Лісабоні в 1981 році учасники конференції закликали до фундаментальних змін, які повинні дозволити додипломній та післядипломній медичній освіті стати більш чутливими до потреб суспільства. У Лісабонській декларації пропагується більше приділяти увагу професійній медичній підготовці та правам пацієнта [4]. У світових наукових виданнях поширилась думка про те, що національні освітні системи повинні вдосконалюватись і основними тенденціями у розвитку повинні спостерігатись такі прерогативи як: підхід до навчання як такого, що триває впродовж усього життя; втрата традиційними навчальними закладами переваги здійснювати освітньо-професійну підготовку та залучення інших структур й інститутів; прагнення до адаптивності, тобто навчання на випередження суспільних запитів.

Єдинбургська декларація була запропонована Всесвітньою федерацією медичної освіти під час проведення Всесвітньої конференції з медичної освіти в Единбурзі (Шотландія) у 1988 році [7]. Тут вперше було зазначено, що студенти та лікарі не володіють інформацією про реальні потреби та інтереси населення, а також  зазначено, що традиційна модель медичної освіти належним чином не враховує культурно-цивілізаційні та соціально-екологічні аспекти та потреби людства у XXI столітті. Фундаментальним недоліком медичної освіти є фактична відмова від ознайомлення студентів з реальними потребами та інтересами населення, насамперед, його неплатоспроможної частини, яка складає переважну більшість населення країн світу. ВООЗ визнало, що побудова більшості сучасних навчальних планів не базується на реальних існуючих проблемах системи охорони здоров’я та пацієнтів [5].

Була привернута увага і до психологічного аспекту відносин між пацієнтом та лікарем. У зв'язку з цим Единбурзька декларація встановила, що кожен пацієнт повинен мати можливість очікувати в особі лікаря бачити людину в якості уважного слухача, ретельного спостерігача, ефективного клініциста, а також людину, що володіє високою компетентністю в сфері спілкування. Лікарська етика повинна стати гнучкою та відкритою для змін і кориґування але основні принципи залишатимуться на місці, особливо такі як співчуття, компетентність і незалежність.

Було акцентовано увагу і на створення автономних педіатричних підрозділів (факультетів) при всіх вищих медичних школах для кращої підготовки висококваліфікованих лікарів-педіатрів

  та вдосконалення педіатричної служби в світі. 

Таким чином декларація визначила основні прерогативи реформування медичної освіти і стала потужним поштовхом до розвитку та вирішення проблем в освітній політиці світової спільноти в тому числі і європейських країн, які почали об’єднуватись для прогресивного, уніфікованого ринку праці, спільного економічного та інформаційного простору, що автоматично підштовхує до створення єдиного європейського освітнього простору.

Література

1.                       Задачи по достижению здоровья для всех. Европейская политика здавоохранения. Копенгаген. 1991.

2.Задворная О. Л. Непрерывное последипломное образование медицинских сестер (состояние и перспективы: дисс. … канд. мед. наук / О. Л. Задворная. – М., 1995. – 184 с.

3.Європейський та український досвід підготовки кадрів для медсестринства / С. В. Гордійчук, Н. П. Леонченко // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія : Педагогіка : сборник / М-во освіти і науки України, Тернопільський нац. пед. ун-т ім. В. Гнатюка. - Тернопіль, 2011. - № 4'2011. - С. 195-200.

4.Лісабонська декларація про права пацієнта (прийнята 34-ю Всесвітньою Медичною Асамблеєю, Лісабон, Португалія, вересень / жовтень 1981 р.) // Променева діагностика, променева терапія, 2003,N № 1.-С.73

5.http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Chem_Biol/MagM/2008_1/Leonchenko_p35.html

6.                       WHO/EURO: Primary health care in undergraduate medical education. Report on a WHO meeting, Exeter, 18-22 Juny 1983. WHO/EURO, Copenhagen.-1984.

7.                       World Federation for Medical Education. World Conference on Medical Education Report. Edinburgh, Scotland, 1988.