Основні етапи становлення поста Президента України

У кожній державі є орган, який називають главою держави. Основне призначення такого органу – це концентроване (як правило, в «одних руках») представництво держави загалом в її середині та за її межами. Глава держави – особа, яка формально займає найвищу сходинку в державній ієрархії та здійснює верховне представництво держави у внутрішніх та зовнішньополітичних відносинах.

За радянських часів в Україні поста президента і взагалі глави держави не було. Функції глави держави виконував колегіальний орган – Президія Верховної Ради Української РСР. Пост глави держави (президента) в Україні був впроваджений незадовго до проголошення Верховною Радою Української РСР незалежності України Законом Української РСР «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР» від 5 липня 1991 року. Того ж дня, тобто 5 липня 1991 року, Верховною Радою Української РСР були прийняті Закони «Про Президента Української РСР» і «Про вибори Президента Української РСР» [1]. Згідно з конституційними змінами Президент Української Радянської Соціалістичної республіки є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади. До повноважень Президента Української РСР, закріплених у статті 1145 Конституції Української РСР, належало те, що він «очолює систему органів державного управління, забезпечує їх взаємодію з Верховною Радою Української РСР». Конституція однозначно ідентифікувала Президента Української РСР з виконавчою владою. Законом України «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України» від 14 лютого 1992 року у статті 1141 Конституції України Президент України визначався вже не як найвища посадова особа, а як глава держави: «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України». Згідно зі статтею 102 Конституції України «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина» [2].

Статус глави держави в Україні був нерозривним з особливостями форми її держави. Так, на перших порах (до грудня 1991 року), коли главою держави була Президія Верховної Ради України – це була ще так звана радянська республіка. З грудня 1991 по червень 1995 року (час укладення Конституційного Договору) – це була певна модифікація президентсько-парламентської республіки. Протягом дії Конституційного Договору – президентська республіка (червень 1995 – червень 1996). З 28 червня 1996 по 1 січня 2006 року (набрання законної сили Закону України «Про зміни до Конституції України») – президентсько-парламентська республіка. З 1 січня 2006 року до жовтня 2010 року – парламентсько-президентська республіка. Відповідно, після скасування Конституційним Судом у 2010 році Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року – президентсько-парламентська республіка.

Конституція України визначає Президента України главою держави (ст. 102 Конституції України). Президент України проголошується гарантом державного суверенітету і територіальної цілісності України, гарантом додержання Конституції України, прав i свобод людини та громадянина. Тому дуже важливим є сам процес обрання (виборів) глави держави [4].

Функції та повноваження, що належать згідно з Конституцією України виключно Президенту складають прерогативу глави держави. Основні функції Президента як глави держави визначені в ст. 102 Конституції України. Так, Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Як гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, Президент наділяється особливими повноваженнями. Він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України; приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України тощо [3].

Література

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – С. 141.

2. Совгиря О.В. Конституційне право України: підручник / О.В. Совгиря. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 632 с.

3. Кривенко Л. Президент України: еволюція конституційно-правового статусу / Л. Кривенко. К.: Віче. – 1998. – № 10. – С. 45–50.

4. Агафонов С. Історичний розвиток інституту глави держави / С. Агафонов. – К.: Право України. – 2001. – № 7. – С. 102–104.