Сало Вікторія Анатоліївна

Сало Вікторія Анатоліївна

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г.Короленка

КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА Е. БЛЕРА

Ідея конституційної реформи у Великобританії з’явилася досить давно. Ще в 1947 році Л.С. Емері в своїй роботі "Думки про конституцію" висловив ідею конституційної реформи, яка здійснювалася урядом Е. Блера. Завдячуючи реформаторському курсу «нових лейбористів» на чолі з Тоні Блером, це питання було поставлене на порядок денний в уряді ще 1997 року.

Дослідженнями реформ влади у Великобританії займаються як українські, так і зарубіжні вчені. Зокрема, Громико А. простежує тенденції в розвитку загальнонаціональної партійно-політичної системи, докладно зупиняючись на питаннях структурної та ідеологічної модернізації партій, пов'язаних з цими процесами [5]. Перегудов С., дослідивши намічені новими лейбористами перетворення і показавши їх мотивацію, висуває тезу про те, що вони взаємопов'язані з процесами, що відбуваються у Західній Європі. Автор відзначає, що реформа політичної системи Великобританії націлена на вирішення суто практичних завдань і одночасно покликана вивести країну на більш високий рівень демократизації [9, с. 79].

Звернення до проблеми державних реформ в політиці нових лейбористів обумовлено рядом причин: по-перше, наявна досить виражена проблема кризи існуючих демократичних політичних систем сучасності, по-друге, оскільки наприкінці XX ст. програмні ідеї консервативної і лейбористської партій в соціально-економічній сфері перестали бути кардинально протилежними, питання політичного устрою країни вийшли на перший план, по-третє, 1997 — 2006 рр. стали періодом трансформації централізованої британської політичної системи, яка покликана була вирішити проблему кельтського сепаратизму.

Після того, як на загальних виборах 1997 року лейбористи здобули одну із найпереконливіших перемог у своїй історії, уряд Тоні Блера став упроваджувати в життя те, що обіцяв зробити перед виборами ‒ конституційну реформу, яка складається з трьох частин: деволюції, введення нової виборчої системи та реформи Палати лордів [2]. Розглянемо детальніше суть цих напрямів.

Передусім, було зроблено перші кроки в децентралізації владних структур у королівстві – «деволюції» (поверненні) на місця владних повноважень, зосереджених до цього у центрі. Деволюція вважається бажаною як для підвищення громадянської активності населення, так і для нейтралізації місцевого сепаратизму. При цьому підкреслюється, що мова йде не про заохочення анархії та розколу країни, а про встановлення партнерських відносин між усіма гілками влади усіх рівнів [8, с. 45].

Деволюція мислилася «новими лейбористами» як всеохоплюючий процес. Так, у 2000 році структура виборчих органів самоуправління відновлена у Великому Лондоні, у перспективі планувалося обрання регіональних асамблей у кожному з 9 регіонів Англії. Разом з тим, перші практичні кроки у здійсненні деволюції зроблено на «національних окраїнах» королівства – у Північній Ірландії (вибори до Законодавчої асамблеї відбулися у червні 1998 року), у Шотландії (вибори до місцевого парламенту відбулися 6 травня того ж року) і в Уельсі (6 травня того ж року) [8, с. 46].

Компетенція обраних місцевих органів визначалася у співвідношенні з рішеннями, прийнятими у Лондоні та ухваленими на референдумах, проведених на кожній з цих територій. При цьому враховувалися й історичні умови їх розвитку. Наприклад, у Шотландії та Ольстері (Північна Ірландія) парламент і асамблея отримували виключні законодавчі повноваження («право первинного законодавства») з питань охорони здоров’я, освіти, місцевого самоуправління, житлового й комунального господарства, економічного розвитку, навколишнього середовища, сільського, лісового господарства, риболовлі, спорту та мистецтв. Крім того, шотландський парламент міг варіювати податок із прибутку в межах 3% і відповідальність за правопорядок. Адже юридична система Шотландії традиційно автономна від англійської [10, с. 15]. З іншого боку, асамблея Уельсу, керуючи більшістю із вищезгаданих сфер, може регулювати їх лише за допомогою «вторинного законодавства», тобто видаючи постанови у межах загальнобританських законів.

У сфері повноважень парламенту у Лондоні залишалися питання конституційного устрою Сполученого Королівства, зовнішньої політики, оборони, національної безпеки, фінансово-економічної системи, а також єдиний ринок товарів та послуг, соціальне забезпечення, питання регулювання транспорту, ліцензування театрів та кіно [11].

З реформою виборчої системи справи складалися простіше. Традиційна для країн Британської Співдружності мажоритарна система виборів, як і пропорційне представництво, має свої "плюси" та "мінуси". Головною перевагою мажоритарної системи є стабільність уряду, оскільки одна з двох провідних партій отримує більшість у парламенті. Крім того, оскільки кандидат зазвичай планує виставляти свою кандидатуру на наступних виборах в тому ж окрузі, він намагається виконувати обіцянки, дані ним перед виборами. З іншого боку, кількість місць партії в парламенті при такій виборчій системі не відображає її підтримки з боку населення; та партія, за яку віддали голоси 18% виборців, може не отримати жодного місця в законодавчому органі [6, с. 17].

Пропорційне представництво вирішує цю проблему, але теж має ряд недоліків, головним з яких є те, що уряду часто доводиться створювати коаліції, а значить, він може бути нестійким. Крім цього недоліку, є і ще один: при пропорційному представництві партія може відігравати велику роль, так як багато депутатів, бажаючи потрапити на верхівку партійного списку, змушені голосувати за вказівкою їхнього лідера.

Тому Тоні Блер, щоб урахувати всі ці плюси і мінуси, створив спеціальну "незалежну" комісію, мета якої ‒ запропонувати оптимальну виборчу систему. Це і було зроблено в повідомленні голови комісії лорда Дженкінса. Він порекомендував проводити вибори за змішаною системою, де 80-85% парламентаріїв будуть як і раніше обиратися з одномандатних округів, а 15-20% депутатів - "вилучатися" з партійних списків на основі пропорційного представництва. Таким чином, у кожного виборця буде два голоси: один - для конкретного кандидата, а інший - для партії. Комісія вважає, що ця система поєднає в собі переваги обох виборчих систем [2].

Центр не має права вето по відношенню до рішень місцевих органів, що приймалися в межах їх компетенції. Співробітництво виконавчих органів місцевих законодавчих зборів з центральними відомствами регулюється «конкордатами», тобто спеціальними угодами. Загальна координація між центром і місцями доручалася знову утвореному Спільному комітету міністрів, а розбір колізій між ними – Таємній раді у Лондоні, на чолі якої стояв монарх [8, с. 46].

Нарешті, третя частина конституційної реформи ‒ це позбавлення спадкових перів права голосу в Палаті лордів, а потім і зміна статусу самої палати. Головним аргументом лейбористів є те, що пери не відвідують засідання парламенту, а значить, не будучи політично освіченими, не повинні впливати на політичне і соціальне життя держави. Однак більш логічним є мотивування такого рішення уряду тим, що більшість лордів є історичними прихильниками консерваторів, що, природно, не вигідно лейбористам.

У січні 1998 року уряд оприлюдив програму перетворень Палати лордів. Першим етапом передбачалося створення «перехідної Палати лордів». Пропонувалося позбавити спадкових перів права бути присутніми і голосувати на засіданнях Палати, а також мати спрощений доступ до будівлі парламенту і користуватися його структурними підрозділами. Згідно домовленості з Королевою, позбавлялися такого права і її сини – спадкоємець престолу принц Уельський Чарльз і герцог Йоркський Ендрю, її чоловік герцог Единбурзький Філіп, а також її двоюрідні брати герцог Глостерський Річард і герцог Кентський Едуард [4, с. 10]. Разом з тим, пери зберігають свої титули та інші «непарламентські» привілеї і набувають права брати участь у виборах та балотуватися до Палати общин, а також бути присяжними засідателями у судах.

Отже, реформи державного ладу Великобританії наприкінці XX ст. були неминучими. Аналіз проведених реформ упродовж 1997 — 2006 років дозволяє зробити висновок про те, що кодифікація основоположних постулатів системи державної влади Великобританії сприяє стабілізації політичної ситуації в країні. Незважаючи на незавершеність, а іноді і половинчастість реформ, лейбористи продовжили адаптацію британської політичної системи до сучасних реалій, відбувся ренесанс британської політичної культури, коли політичний процес виступає як процедура відкриття реальних можливостей і впливу різних суспільних груп при збереженні загальнонаціонального консенсусу з приводу деяких основоположних цінностей.

Література:

1.Ананьева Е. В. О современных путях реформизма, или о реформизме как о современном пути. Опыт Великобритании: «Политика убеждений» М. Тэтчер и «перманентный ревизионизм» Т. Блэра / Е. В. Ананьева // Полис. Политические исследования. – 2001. ‒ № 5. – С. 163 - 173.

2.Белков Н. Ю. Конституционная реформа 1990-х гг. в Великобритании [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.inform.sir.edu/review/history/33.htm.

3.Борисенко И. Великобритания: к пятилетию пребывания Тони Блэра на посту премьер-министра / И. Борисенко, А. Качалин // Компас. – 2002. ‒ № 21. – С. 25- 33.

4.Великобритания: Тони Блэр и новые левые // Компас. – 1997. — № 16. – С. 3 — 15.

5.Громыко А. Тони Блэр: десять лет во главе Британии [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.gromyko.ru/Russian/Brit/brit24.htm.

6.Зайцев Б. Тони Блэр на пике популярности / Б.Зайцев // Эхо планеы. – 2002. ‒ № 42. – С. 16 - 17.

7.Капитонова Н. К. Великобритания в конце ХХ – начале ХХІ века: От консерваторов к лейбористам / Н. К. Капитонова // Учеб. Пособие. ‒ М.: МГИМО(У)МИД России, 2003. ‒ 130с.

8.Милин Н. «Третий путь» Тони Блэра / Н. Милин // Международная жизнь. – 1999. ‒ № 7. – С. 40 - 54.

9.Перегудов С. П. Тони Блэр / С. П. Перегудов // Вопросы истории. – 2000. ‒ № 1. – С. 64 - 82.

10.Саква Р. Третий путь новых лейбористов: Премьер-министр Тони Блэр и реалии современной Великобритании / Р. Саква // Независимая газета. – 1998. – 18 июля. – С. 15.

11.The Third Way: New Politics for a New Century / T. Blair. – P. 20.