Історія/2.Загальна історія

К.і.н., доц. Красніцка Г.М.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ,Україна

Роль жінки в умовах Першої світової війни

Постать жінки в умовах війни завжди була трагічною. Чоловікові легше було в моральному плані обрати той чи інший бік ворогуючих сторін, його героїчна смерть зі зброєю викликала повагу у суспільства. Натомість жінка зазнавала набагато більше поневірянь, а психологічно та фізично несла більшу відповідальність за дітей та старих, які залишалися у неї на утриманні. В період ХХ століття війна зазнала найбільш глибоких змін за соціально-політичним змістом, військово-технічним виглядом, характером зброї, що застосовувалася, масштабами, руйнівністю і впливом на життя суспільства, зокрема, жіноцтва.

Протягом ХХ століття територія України стала ареною двох світових війн, а також жорстокої громадянської війни, партизанської боротьби на Заході України загонів національного підпілля. В традиціях вітчизняної історіографії на всіх етапах її розвитку воєнні епохи розглядалися під кутом зору вивчення військовополітичних, ідеологічних, мобілізаційних та інших факторів, залишаючи за межами уваги науковців та читачів дослідження трагічної і героїчної долі жіноцтва. Мусимо наголосити, що історики до останнього часу приділяли недостатньо уваги вивченню ролі і місця жінок в історії України. Дана історіографічна лакуна виглядає дивною на тлі розвитку жіночих студій в інших країнах світу.

Щодо висвітлення становища жінок у роки Другої світової війни, то ще в радянські часи була встановлена завіса секретності над питаннями участі жінок у війні. Як немає офіційних даних щодо військових втрат серед жінок під час військових дій, так й відсутні будь-які офіційні статистичні дані щодо їх участі у війні та у відновленні народного господарства УРСР. І хоча до цих питань автори зверталися неодноразово, проте, тема продовжує бути актуальною і мало ще вивченою. Свого часу до цієї проблеми зверталися дослідники Польц А., Мурманцева В.С., Коваль М.В., Галаган В.Я., Єсіп І.М.

Слід зазначити, що історіографія участі жінок у Великій Вітчизняній війні переважає у загальному масиві жіночих студій, присвячених війнам. Наявна навіть окрема історіографічна стаття В.Я. Галаган із даної теми [8]. В ній проаналізовано досягнення і невирішені проблеми, причому пізніше сама дослідниця зробила чимало у їх розв’язанні, зокрема, показавши участь жіноцтва у бойових діях, в опорі загарбникам на окупованій території, героїчну працю в радянському тилу. Боротьба жінок Західної України в лавах ОУН-УПА проти фашизму і більшовизму висвітлюється у низьці праць сучасних істориків – Л.Онишко Ю. Киричук, І. Крайній .

Однією з ключових проблем в історії Великої Вітчизняної війни є питання ролі “людського чинника”. Співвідношення добровільності і примусу, політичного контролю і національної самосвідомості, пасивної участі і героїчної жертовності в ході війни і роль цих чинників в перемозі – питання поставлені, але не розв’язані . В зв’язку з цим приклад жіночої участі у Великій Вітчизняній війні є особливо цікавим. Жінки в СРСР не були військовозобов’язаними, хоча військове законодавство СРСР передбачало у разі потреби обов’язкове залучення жінок в ряди Червоної армії для несення служби в допоміжних військах [2, с. 119].

А пізніші колосальні втрати радянських військ привели до того, що на додачу в 1942 році в СРСР була проведена масова мобілізація жінок на службу в діючу армію і в тилові з’єднання. Тільки на підставі трьох наказів наркому оборони Й. Сталіна від квітня і жовтня 1942 року, порівняно нещодавно розсекречених і опублікованих в Росії, підлягали мобілізації і напряму у війська зв’язку, ВПС і ППО 120 000 жінок [2, с. 212-215]. У цьому ж році були видані накази про заміну придатних до стройової служби червоноармійців тилових установ, управлінь наркомату оборони, військових округів і штабів фронтів старшими віками, обмежено придатними і непридатними до стройової служби і жінками [2, с. 230-231]. Ще раніше – в 1941 році – був оголошений наказ про мобілізацію усіх службовців в армії по вільному найму, а в травні 1942 року – кадрових і вільнонайманих службовцях цивільного повітряного флоту, де також знаходилося немало жінок [2,с. 295-296].

В цілому мобілізація жінок, проведена в СРСР, не розходилася з принципами, що декларувалися ще до війни. Згідно з цими принципами і уявленнями про майбутню війну, жіноча участь в захисті вітчизни була обмежена службою в допоміжних і тилових військах, організацією протиповітряної оборони і працею на виробництві. Але в ці рамки не вписувався феномен, з яким сталінське керівництво зіткнулося з самого початку війни і який воно, зрештою, зуміло поставити на службу собі і країні, - феномен жіночої добровільності. Аналіз мотивів жінок, що добровільно відправилися на фронт, демонструє різноманітність, що важко класифікується. Дехто із жінок прагнув помститися за загиблих родичів або чоловіка, для інших це було бажання наслідувати приклад батьків і реалізувати сімейний етичний кодекс та інше [3, с. 25-27]. До того перед війною вся радянська пропаганда працювала над перетворенням жінки на емансиповану, самодостатню особу, хоча така емансипованість носила здебільшого виробничий характер, проте були свого роду психологічною підготовкою до масової участі радянських жінок у війні. З її початком сотні тисяч жінок кинулися в армію, не бажаючи відставати від чоловіків, почуваючи, що здатні, нарівні з ними, винести всі тяготи військової служби, а головне – затверджуючи за собою рівні з ними права на захист Батьківщини [4, с. 77].

Якщо казати про чисельність жінок, що приймали участь у військових діях, то слід окреслити, що в роки війни було підготовлено 300 тисяч медичних сестер, понад 900 тисяч сандружинниць, у військах протиповітряної оборони служили 300 тисяч жінок. За роки війни було підготовлено 222 тисячі жінок “бійців- спеціалістів”: мінометниць, станкових і ручних кулеметниць, автоматниць, снайперів, зв’язківців, фахівців дорожньо-експлуатаційних служб [5,с.187-188, 187-188]. Якщо скласти ці цифри, то вийде 722 тисячі. Це без врахування жінок в авіації, на флоті, у бронетанкових військах, артилерії, піхоті, навіть в кавалерії. Десятки тисяч жінок служили військовими лікарями, розвідницями, водіями, штабістами, кухарями та ін. Тобто чисельність жінок, які носили воєнну форму – не менша 2-3 мільйонів. До того були сотні тисяч жінок в ополченні, в партизанських загонах, в підпіллі. Масово використовувалася жіноча праця на військових підприємствах, що прирівнювалося до військового обов’язку. 12 мільйонів, переважно жінки, будували протитанкові рови, окопи, бліндажі [6, с. 165]. Вже з липня 1941 року починається формування жіночих авіаційних полків. Для того, щоб одержати направлення на фронт, необхідно було за короткий термін вивчити тактику бою, штурманську справу, озброєння літаків [7, с. 117]. Багато жінок і дівчат служило в частинах протиповітряної оборони. Так, наприклад, у Київському корпусному районі ППО понад 870 жінок і дівчат служило молодшими командирами [8, с. 49].

Багато жінок отримали звання Героїв Радянського Союзу. Так, за форсування Дніпра на південь від с. Пекарі Канівського району Черкаської області серед перших звання Героя одержала санінструктор 667-го стрілецького полку 218-ої стрілецької дивізії старший сержант медичної служби Зінаїда Олександрівна Самсонова. На Букринському плацдармі за 26–27 вересня 1943 року вона під ворожим вогнем винесла 30 поранених бійців і сама евакуювала їх на лівий берег [7, с. 81].

Найбільше серед жінок-Героїв Радянського Союзу було льотчиць. Цього високого звання удостоєні 83 жінки-льотчиці. Серед них – 25 льотчиць, що служили жіночому авіаційному полку, у так званих “Нічних відьмах”. Одна з них – українка Поліна Володимирівна Гельман [9, с. 65].

Яскравими прикладами участі жінок у розвідці є Гнилицька Н.Т., Фортус М. О., Бобирєва М. М., Жукова А. Ф. Так, Бобирєва М.М. відзначилася тим, що працювала секретарем у німецькому штабі у місті Вінниця. До її рук потрапляла таємна інформація, яка згодом передавалась партизанам і підпільникам. Перед відступом фашистів Марії Бобирєвій вдалося добути і сховати важливі папери. Потім працювала у складі розвідувально-диверсійної групи , що десантувалася поблизу міста Краків [7, с. 211].

Жукова А.Ф. в серпні 1944 року була десантована в тил противника поблизу Кракова у якості радиста розвідувальної групи “Голос”, у складі якої успішно діяла до січня 1945 року. Працювала на нелегальному положенні. Після арешту другого радиста групи була направлена у партизанський загін і вже звідти підтримувала зв’язок із командуванням [7, с. 217].

Однією із трагічних та героїчних сторінок українського національного підпілля була боротьба західноукраїнських жінок у лавах ОУН та УПА, що виступали проти німецько-гітлерівського та сталінського тоталітарних режимів. На кожному структурному рівні ОУН та УПА поруч із чоловіками працювали жінки, починають формуватися жіночі підрозділи. До їх компетенції входили розбудова медичної опіки та санітарної допомоги, господарські функції та пропагандистська робота [10, с. 56]. Більше відповідальні функції виконували жінки-підпільниці. Найширше поле діяльності жіноцтва, де воно себе виявило, і свій справленій організаційний хист, — це референтура Українського Червоного Хреста, що мав три відділи: медичний, опіка над пораненими і хворими бійцями УПА, фармацевтичний [11, с. 195]. Але одразу слід зазначити, яким жорстоким розправам піддавалися жінки, що були схоплені військами НКВС чи гітлерівцями – приниження, роздягання, ґвалтування, катування на розжареній печі, застосування так званих “червоних чобітків” [12, с. 3]. Багато з жінок, які боролися за національне визволення України, зазнали репресій, стали політв’язнями [13, с. 43-44].

Для окреслення питання участі жінок у відновлювальному процесі в роки Великої Вітчизняної війни, слід одразу зазначити, що жінки були основною виробничою силою у всіх галузях господарства країни –промисловості, сільському господарстві, охороні здоров’я та культурі. Через брак робочої сили у важких галузях промисловості її змушені були замінити некваліфікованою працею жінок та підлітків.

Література:

1. Польц А. Женщина и война // Нева. – 2004. – №2. – 43-51.

2. Мурманцева В.С. Советские женщины в Великой Отечественной войне: 1941 – 1945 гг. – М.: Мысль, 1979. – 293 с.

3. Алексиевич С. У войны не женское лицо. Повести. - М.: Наука, 1989. – 132 с.

4. Самойлов Д. Люди одного варианта. Из военных записок // Аврора. – 1990. – № 2. – С. 77-85.

5. Орлова Т.В. Війни ХХ століття і українське жіноцтво у дзеркалі історіографії// Сторінки історії: Збірник наукових

праць / Відп. ред. Н.Ф. Гнатюк. – К.: ІВЦ “Видавництво “Політехніка”, 2008. – Вип. 27. – 226 с.

6. Женщины Страны Советов: Краткий исторический очерк. – М.: Политиздат, 1977. – 240 с.

7. История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1945. – М.: Просвещение, 1965. – Т.6. – 388 с.

8. Галаган В.Я. Ратный подвиг женщин в годы Великой Отечественной войны. – К.: Вища школа, 1986. – 303 с.

9. Коваль М.В. Подвиг жінок Радянської України у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр. – К.: Знання, 1967. – 390 с.

10. Онишко Л. Роль жіноцтва в національно-визвольному русі середини ХХ ст. // Визвольний шлях. – 2002. – Ч. 10. –С. 64-75.

11. Киричук Ю. Історія УПА. – Тернопіль : Ред.-видав. відділ., 1991. –240с.

12. Крайній І. Жіночі обличчя ОУН-УПА // Україна Молода. – 2005. – 9 червня (№ 105).

13. Гулько Я. Жіночі долі – пісня українська (про долю української жінки, що перебувала в сталінських таборах) // Людина і світ. – 1991. – № 8. – С. 37-46.