Право/ 2.Административное и финансовое право.

В.В. Гостєв,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри правознавства

інститут юриспруденції та міжнародного права

Східноукраїнського національного

університету імені Володимира Даля

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ МІЛІЦІЄЮ АДМІНІСТРАТИВНО–ПРАВОВИХ ЗАСОБІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГРОМАДСЬКОЇ БЕЗПЕКИ

Закріпивши правові основи взаємовідносин людини, суспільства і держави, Конституція України передбачила в ст. 17 найважливішою функцією держави, поряд із захистом суверенітету, територіальної цілісності, забезпечення громадської безпеки [1]. Формою реалізації цієї функції є діяльність, спрямована на виявлення, подолання та попередження тих чинників, що деструктивно впливають на стабільне існування, розвиток держави, спокій її громадян. Метою реалізації функцій держави є забезпечення громадської безпеки як складової частини національної безпеки.

Сферами, на які поширюється громадська безпека, є життя та здоров’я людей, приватна і комунальна власність, довкілля, нормальне функціонування підприємств, установ, організацій, культура, мистецтво, духовне здоров’я, традиції, звичаї, вірування, свобода совісті та віросповідання. Тобто громадська безпека є збірним, комплексним поняттям, яке включає в себе безпеку головних і похідних сфер суспільного життя.

У нових умовах забезпечення належного стану громадської безпеки, реальної безпеки громадян, протидія злочинності становлять першочергові завдання сьогодення. Міцна та надійна громадська безпека є передумовою економічного та соціального розвитку, політичної стабільності в суспільстві. Під правовим реґулюванням діяльності міліції щодо застосування адміністративно-правових заходів забезпечення громадської безпеки слід розуміти комплекс юридичних засобів, за допомогою яких держава визначає права і обов’язки міліції та порядок їх реалізації [2, с.48]. Виходячи з положень загальної теорії права, розглядати питання правового реґулювання діяльності міліції щодо застосування адміністративно-правових заходів забезпечення громадської безпеки, аналізувати їх системно, глибоко та всебічно можна, тільки звернувшись до дослідження механізму правового реґулювання. С.С. Алєксєєв визначає його як систему правових засобів, за допомогою яких забезпечується результативний правовий вплив на суспільні відносини, і включає до його елементів юридичні норми, правові відносини, акти реалізації суб’єктивних юридичних прав та обов’язків, акти застосування права, а також деякі додаткові елементи – індивідуальні акти, правоположення практики тощо.

На думку І.М. Погрібного та А.М. Шульги, ефективність механізму правового реґулювання можлива лише тоді, коли додержуються всі заборони, виконуються обов’язки й використовуються права в межах дозволеного, а юридичні норми застосовуються в суворій відповідності до принципів і вимог законності [3, с.14].

З’ясування сутності та змісту правового реґулювання діяльності міліції щодо застосування адміністративно-правових засобів забезпечення громадської безпеки неможливе без аналізу такого поняття, як “правові засоби”. Правові засоби – це весь діапазон правових феноменів різних рівнів з тією лише особливістю, що вони відокремлюються і розглядаються не з позицій потреб юридичної практики, а з позицій їх функціонального призначення, тих рис, які характеризують їх як інструменти вирішення певних соціальних завдань. Іншими словами, перед нами ті ж, наприклад, юридичні норми, заходи заохочення, санкції, але котрі постають як функціональні явища, інструменти реалізації сили, цінності права. Однак правові засоби – це не просто інструменти вирішення тих чи інших соціальних завдань, що існують поряд з іншими та допускають різні альтернативи. Соціально-політичний сенс поставлення проблеми про правові засоби полягає в тому, що вони є не тільки соціальною необхідністю, своєрідною об’єктивною закономірністю, але й оптимальним, адекватним умовам цивілізації способом вирішення завдань, які стоять перед суспільством, способом, що виражає соціальну цінність права як регулятора суспільних відносин.

Під використанням правових засобів в практичному житті розуміється застосування юридичного інструментарію для вирішення соціальних завдань щодо реалізації соціальної цінності, сили права, його місії бути стабілізуючим фактором, щоб у результаті цього забезпечити: а) надійність і стійкість відносин, що складаються; б) кореляцію регулювання із суб’єктивними правами; в) сувору регламентацію та одночасно гарантованість, захищеність суб’єктивних прав; г) комплекс способів, які гарантують реальне, фактичне виконання юридичних обов’язків; ґ) необхідну процедуру для здійснення юридичних дій, процесуальні форми й механізми, націлені на реалізацію суб’єктивних прав і досягнення істини в конфліктних ситуаціях [4, с.187]. Правові засоби можуть збігатися, а можуть і не збігатися з феноменами, які традиційно виділяються в юридичній науці. Але як би то не було, в усіх випадках перед нами фрагменти правової дійсності, що розглядаються з точки зору їх функцій, їх ролі як інструментів юридичного впливу.

З теорії права відомо, що правове регулювання конкретних суспільних відносин здійснюється за допомогою таких прийомів або способів: дозволу, зобов’язання,заборони[5,с.73]. Однією з початкових, вихідних ланок правового реґулювання є юридичні норми, які складають його нормативну основу, серцевину [6, 541]. Нормативна реґламентація процесу діяльності міліції щодо застосування адміністративно-правових засобів забезпечення громадської безпеки відіграє в ньому важливу роль, тому що ефективність правового реґулювання в багатьох випадках залежить від досконалості його правової основи, чіткості приписів, наявності розвиненої системи законодавства.

Норми права традиційно розглядаються як загальнообов’язкові, правила поведінки, які визначаються та забезпечуються державою і визначають права та обов’язки учасників суспільних відносин [7, с.47]. Норми містяться головним чином у нормативно-правових актах – офіційних документах органів державної законодавчої, виконавчої або судової (маються на увазі акти Конституційного суду України) влади правотворчого характеру. Норми права становлять продукт творчої діяльності, унаслідок чого не тільки відображається об’єктивна реальність, але й формуються ідеї про доцільну її зміну.

Джерела, у яких містяться норми права, щодо застосування адміністративно-правових засобів забезпечення громадської безпеки, дуже різноманітні. Немаловажне місце серед них займає Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року [8, ст.351], у якому поряд із поняттями національної безпеки, загрози національній безпеці, її об’єктами визначені: людина і громадянин (їхні конституційні права та свободи), суспільство (його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси) та держава (її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність).

Безумовно, основним актом, який заклав правові основи діяльності органів міліції з застосування адміністративно-правових заcобів для забезпечення громадської безпеки, є Закон України “Про міліцію”. Як відомо, у цьому статусному нормативно-правовому акті закріплено основні завдання, принципи, напрямки діяльності міліції, організацію міліції, основні обов’язки й права міліції та підстави застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї. Водночас цей закон потребує значних змін щодо правових підстав діяльності міліції. Необхідно серед основних завдань міліції закріпити й забезпечення громадської безпеки від протиправних посягань. При цьому слід було б визначити, від яких видів загроз і в яких сферах громадського життя мають захищати органи міліції громадську безпеку та які правові засоби використовувати.

Крім того, до системи нормативно-правових актів, у яких регулюються питання забезпечення органами міліції громадської безпеки в різних сферах суспільного життя, треба включити Закони України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 року, “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 1 грудня 1994 року, “Про дорожній рух” від 30 червня 1993 р., “Про державну таємницю” від 21 січня 1994 р., “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів” від 15 лютого 1995 р., “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними” від 15 лютого 1995 р., “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р., “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 р., “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 р., “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24 січня 1995 р., “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” від 22 червня 2000 р., Державну програму боротьби зі злочинністю, яка затверджена постановою Верховної Ради України від 25 червня 1993 р., і багато інших нормативно-правових актів.

На нашу думку, незважаючи на те, що чинне законодавство і масив нормативно-правових актів України постійно вдосконалюються, деякі акти вимагають істотного перероблення.

Дуже часто між нормативними актами немає належної збалансованості. Усупереч чеканням кількість підзаконних актів не зменшується, а збільшується. Вони приймаються багатьма відомствами без достатнього юридичного опрацювання. Немає чіткої регламентації необхідних заходів, які спрямовані на організацію і забезпечення громадської безпеки. Разом зі спеціалізацією законодавства, яка має тенденцію до зростання, істотним недоліком існуючої системи права, на наш погляд, є відсутність її адекватної уніфікації. Такого підходу, зокрема, вимагають норми, що реґулюють питання управління силами й засобами органів внутрішніх справ при забезпеченні громадської безпеки, а також питання організації взаємодії підрозділів МВС України з іншими міністерствами, які залучаються до охорони громадської безпеки в разі виникнення різних надзвичайних ситуацій соціально-політичного і природно-техногенного характеру. На нашу думку, існує необхідність у прийнятті вищим органом законодавчої влади держави Закону України “Про порядок проведення масових заходів”, а також Закону України “Про дії органів внутрішніх справ при виникненні групових порушень громадського порядку”, які б визначали повноваження всіх державних структур у плануванні й здійсненні заходів, які спрямовані на забезпечення громадської безпеки, встановлення порядку управління силами й засобами всіх міністерств і відомств у випадку ускладнення оперативної обстановки.

Сучасна практика управління органами міліції, що діють в умовах забезпечення громадської безпеки, ставить перед наукою складні завдання, її все менше задовольняє стихійне встановлення раціональних методів управління міліції. Для ефективного управління державними органами, які виконують завдання щодо попередження порушень громадського порядку, недостатньо лише сукупності управлінських дій, напрацьованих практикою. Бачиться доцільним визначення і глибоке наукове осмислення таких дій, а для цього конче потрібен ретельний аналіз законодавчого досвіду інших держав.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - №30. - 1996. - Ст. 141.

2. Комзюк А.Т. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції: Поняття, види та організаційно-правові питання реалізації: Монографія / За заг. ред. проф. О.М. Бандурки. – Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. – 336 с.

3. Погребной И.М., Шульга А.М. Теория права: Учебное пособие. – Х., 1998.

4. Алексеев С.С. Общая теория социалистического права. Курс лекций. – Свердловск, 1964. – Вып. 2. – 187 с.

5. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / За ред. В.В. Копєйчикова. – К., 2001.

6. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.

7. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1996. – 472 с.

8. Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. –Ст. 351.