К.пед.н Василенко М.Є., Войтенко А.В.

Сумська філія Харківського національного університету внутрішніх справ

Теоретичні аспекти становлення захисту авторських та суміжних прав: міжнародний досвід

У сучасному суспільстві забезпечення надійних гарантій правової охорони авторського та суміжного права стало невід’ємним атрибутом державності будь-якої цивілізованої країни. Тому національне законодавство всіх демократичних держав передбачає обов’язковий захист інтелектуальної власності.

Найдавніші задокументовані згадки про охорону прав на твори сягають XV ст.

Так, перші привілеї на друк книг видала республіка Венеція в 1469 і 1486 рр. Починаючи з XVI ст. землі сучасної Німеччини, Франція та Англія почали надавати привілеї на друк творів. У цих трьох країнах одночасно закладалися засади того, що нині називають авторським правом.

Тож історія авторського права сягає дуже давніх часів. Виникнення його пов’язане насамперед з появою цензури та поділом культурної спадщини античності й середніх віків. Окрім вищезгаданого, в Європі, а саме в Англії, історія розвитку розглядуваного інституту розпочалася в 1557 р. – зі Статуту королеви Мері, що закріплював за видавцями право публікувати вже видану ними книгу за умови, що вона схвалена офіційною цензурою. Щоправда, автори залишалися поза увагою. Тому першим законом про авторські права прийнято вважати Закон королеви Анни, виданий в Англії у 1709 р., який фактично припинив монополію організації книговидавців і вперше визнав права автора на твір.

У XVIII ст. в Англії (а в XIX ст. і в США) набула розвитку судова практика з питань авторського права. Ухвали в цих справах пізніше заклали фундамент сучасної континентальної судової системи охорони авторського права [1, с. 12–18].

У 1791 і 1793 рр. Конституційна асамблея ухвалила два декрети, які заклали підґрунтя французької системи авторського права. Декретом 1791 р. забезпечено прав автора на публічне виконання протягом усього його життя, а також упродовж 5 років після його смерті на користь його спадкоємців і осіб, яким відступалося це право. Декретом 1793 р. автору надано виняткове право перевидання його творів протягом життя, а також упродовж 10 років після його смерті на користь його спадкоємців і правонаступників [2, с. 35–36].

Наступним етапом розвитку авторського права була поява в Німеччині філософських концепцій, згідно з якими творчу діяльність розглядали як продовження або відображення особистості автора, що має право на охорону такої діяльності як частини його особистості внаслідок природної справедливості.

Першою міжнародною багатосторонньою угодою, яка стосувалася авторських прав, стала ухвалена в 1886 р. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів. Надалі її переглядали в Парижі (1889 р.) і Берліні (1908 р.), доповнювали в Берні (1914 р.), Римі (1928 р.), Брюсселі (1948 р.), Стокгольмі (1967 р.), Парижі (1971 р.). У 1952 р. на конференції в Женеві було ухвалено ще одну конвенцію – Всесвітню конвенцію про авторське право [2, с. 38–39].

Тобто, як бачимо, фактично міжнародний період охорони авторських прав розпочався з підписання Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів у 1886 р. Подальші перегляди Бернської конвенції вдосконалювали міжнародну систему охорони авторського права з огляду на досягнення технологічного прогресу, що стосувався авторських і суміжних прав.

В Україні, яка входила до складу Російської імперії, авторське право нормативно регулювалося імперськими законами. Тривалий час у Росії зберігалася державна монополія на книговидання та книготоргівлю. Надалі норми цензури регулювали питання, що стосувалися книговидання, авторського права. «Цензурный устав» від 22.04.1828 містив розділ «О сочинителях и издателях книг», який надавав авторам виключні права на власні твори протягом життя автора і його спадкоємцям упродовж 25 років після смерті автора. Згодом цей термін був збільшений до 35 років. Зазначений закон є фактично першим нормативним актом щодо авторських прав у Росії. В 1830 р. ухвалено ще один закон – «Положение о правах сочинителей», у якому визначено поняття контрафактності й передбачено відповідальність за неї [3, с. 25–35]. З ухваленням зазначених законодавчих актів стан речей з авторськими правами дещо поліпшився.

Наприкінці ХIХ ст. для багатьох у Росії стало зрозумілим, що часткове вдосконалення норм авторського права не може забезпечити ефективного захисту прав авторів творів та їхніх користувачів. Тому Державна Рада Російської імперії 1897 р. прийняла рішення щодо розроблення нового закону, який би дав відповіді на практичні питання, що нагромаджувалися в цій сфері. Такий закон було ухвалено в 1911 р. за назвою «Положение об авторском праве». Для організації та здійснення управління авторськими правами в Україні було створено Агентство із захисту авторських прав, яке в 1938 р. увійшло до Всесоюзного управління з охорони авторських прав (ВУОАП), на базі якого в 1973 р. було створено Всесоюзне агентство з авторських прав (ВААП), що стало єдиним представником авторів з питань авторського права.

Вивчаючи етапи розвитку та становлення захисту авторського права в Україні слід обов’язково зазначити про підписання 1967 р. в Стокгольмі Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (набула чинності в 1970 р.). Питання вдосконалення управління авторськими правами стало безпосереднім предметом розгляду ВОІВ, що провела наукове дослідження зазначеної проблеми, узагальнила практику створення й діяльності таких організацій. Результатом досліджень стало видання в 1990 р. Рекомендацій щодо створення та діяльності організацій з колективного управління авторськими правами «Колективне управління авторським правом і суміжними правами». Рекомендовані форми колективного управління авторськими правами стали, з урахуванням національних особливостей, основною формою управління авторськими правами для більшості країн.

Державну систему правової охорони інтелектуальної власності України створено після здобуття 1991 р. державної незалежності. З утвердженням незалежної держави в різних сферах діяльності почали створюватися державні структури управління. Першим кроком на цьому шляху можна вважати Постанову Президії Верховної Ради України від 02.12.1991 № 1897- ХІІ «Про деякі організаційні заходи щодо забезпечення охорони промислової власності», якою Кабінетові Міністрів України доручено створення патентного відомства та інших необхідних структур державного управління з питань охорони промислової власності.

Основи національної системи охорони інтелектуальної власності закладено постановами Кабінету Міністрів України від 27.01.1992 № 29 «Про створення Державного патентного відомства України» та від 25.03.1992 №154 «Про створення Державного агентства України з авторських і суміжних прав» (ДААСП України). Останньою, відповідно, створено орган державного управління, що провадить політику у сфері авторського права [4, с. 13–19].

За час функціонування ДААСП України зроблено певні кроки щодо вдосконалення авторського правового поля. У грудні 1993 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про авторське право і суміжні права» [3, с. 25–35], Подальше вдосконалення законодавства з питань авторського права і суміжних прав в Україні здійснювалося в напрямах гармонізації національного законодавства з міжнародним, реалізації вимог щодо відповідності національних законодавчих норм міжнародним нормам.

Рівень інтелектуальної діяльності вищий у тих країнах, де приділяють більше уваги піклуванню, створенню необхідних умов для успішної творчої роботи творцеві інтелектуальної власності. Його фігура стає центральною в суспільному розвитку. Отже, успішний розвиток інтелектуальної власності безпосередньо залежить від правового забезпечення інтересів і прав самого творця.

Активний розвиток інтелектуальної, творчої діяльності та її результатів – інтелектуальної власності – є необхідною передумовою соціально-економічного розвитку будь-якого суспільства.

Література:

1. Валлє В. Спадок Джеймса І та королеви Анни: охорона інтелектуальної власності у часі й просторі / В. Валлє. – К. : ДУХ І ЛІТЕРА, 2010. – 216 с.

2. Антонов В. М. Інтелектуальна власність і комп’ютерне авторське право / В. М. Антонов. – 2-ге вид. – К. : КНТ, 2006. – 520 с.

3. Лало В. До історії становлення державної системи охорони промислової власності України / В. Лало, А. Ферчук // Інтелектуальна власність. – 2005. – № 6 – С. 25–35.

4. Дроб’язко В. До історії авторського права в Україні 20-х років ХХ століття / В. Дроб’язко // Теорія і практика інтелектуальної власності. –2005. – № 6 (26) – С. 13–19.