Політологія/ 9. Проблеми європейської інтеграції в країнах пострадянського лагерю

к.е.н. Дашевська О.В.

Геополітичне самовизначення України в європейському просторі

У важкі часи, які переживає Україна, актуалізується проблема геополітичної невизначеності, формування української ідентичності та розробка механізмів самопозиціонування країни на міжнародній арені. Важливим завданням виступає об’єднання суспільства навколо єдиної мети, завдань щодо становлення дійсно незалежної та самостійної країни.

Геополітичне самовизначення передбачає конструювання моделі поведінки актора з урахуванням географічних умов життєдіяльності, які визначаються внутрішніми (населення, природні умови та ресурси, географічний ландшафт тощо) та зовнішніми ( географічні сусіди, міжнародні організації та інституції, міжнародні угоди та договори та інше) факторами.

Майбутнє України сьогодні як ніколи потребує об’єднання українського суспільства. Як зазначає Н.Макаренко, успішність цього процесу залежить від процесу національної самоідентифікацї [1]. В Україні семантична близькість та пов’язаність поняття «національна ідентичність» з «націоналізмом» породжує ряд непродуктивних дискусій, які ведуть до утвердження верховенства суто українського етносу та породжують конфлікти між різними етнічними групами, яких налічується більше ста. Детальніше дане питання розглянуто в статті Н.Пелагеши «Українська державна ідентичність в контексті євроінтеграції» [2]. Разом з тим, російська політична думка, визнаючи громадянську концепцію, нав’язує Україні етнічний підхід (проект «Новороссия»), тим самим актуалізуючи конфліктогенність всередині країни.

Необхідно зазначити, що повністю відмовитись від терміну «національний» Україна не може з тих же причин, що і використовувати його в історичному значенні. Водночас, поєднавши категорії «національний» та «державний» можна отримати позитивний результат, змістивши акценти з національного на державний. У зв’язку з цим, пропонуємо використовувати поняття «національно-державна ідентичність», яке органічно поєднує в собі як етнічну складову, так і громадянську. Носієм національно-державної ідентичності є люди – населення держави. Ознаками національно-державної ідентичності, які повинні лягти в основу її формування на Україні, було виділено: географічні особливості території держави та історичні процеси, які проходили на даній території; соціально-економічний розвиток країни; етнічна представленість (моно/поліетнічність); мовні переваги населення; культура політичної системи та державного управління; розвиток громадянського суспільства; соціальна справедливість; релігійні особливості; статус та стабільність країни; геополітичні умови розвитку.

В Україні, як і в багатьох пострадянських країнах пострадянського простору, формування національно-державної ідентичності відбувається на різних рівнях (державному та регіональному) та двох площинах (народ та політична еліта – влада). Так, кожен регіон всередині країни відносить себе до різних груп ідентифікаторів: західні області ідентифікують себе як громадяни України, члени Європейської спільноти; частина східних регіонів (Донецька, Луганська, Харківська області) та південних (Одеська, Херсонська, Миколаївська області, частина АР Крим) ідентифікують себе як частково українці, частково – руські, при цьому вважають що живуть в одній країні, яка в результаті історичної несправедливості тимчасово роз’єднана; центральні та північні регіони більш схильні ідентифікувати себе як «чисті» українці, які відносяться до Євразійської спільноти; ще одна група – це кримські татари, які вважають себе громадянами України, але зі своєю власною культурою і традиціями. Але при цьому, вибору у населення практично немає, адже на практиці реалізується той ідентифікатор, до якого відносить себе правляча еліта. Так було з Л.Кучмою, який виражав інтереси центрального регіону, так було з В.Ющенко, який ратував за західну частину, так стало і з В.Януковичем, який підтримував схід та південь. В умовах агресії з боку Російської Федерації, у П.Порошенко не залишилось вибору власного ідентифікатора, тому він проводить політику європеїзації України.

Європейська концепція разом з глобальною американізацією не знаходять підтримки серед українського населення, а проросійська взагалі втратила і ту невелику частину, що залишилась у спадок від Радянського Союзу. Не дивлячись на підтримку Європейського Союзу 52,7% населення країни, 47% залишаються на роздоріжжі, з яких майже 18% вважають за доцільним рухатись власним шляхом не приймаючи жодного з геополітичних сусідів. При цьому 12,6% вважають, що Україні потрібно вступити до Митного Союзу з Росією [3].

Література

1. Макаренко Н.Ю.Національна ідентичність: особливості формування / Н.Ю. Макаренко // Збірник наукових праць «Політологічні студії», 2010. – Вип.1. – С.188-196

2. Пелагеша Н.Є. Українська державна ідентичність в контексті євроінтеграції / Н.Є. Пелагеша // Гуманітарний вісник ЗДІА. Серія Філософія. – 2006. – Вип.25. – С.113-122

3. Соціологічне опитування «Як Ви вважаєте, чи потрібно Україні вступати до Європейського Союзу?» // Центр Разумкова, 2015. (Дослідження проведене з 6 по 12 березня 2015 року) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.uceps.org/ukr/poll.php?poll_id=1034. – Дата звернення: 04.08.2015.