Педагогічні науки\Методичні основи виховного процесу

Селезньова О.О.

Хмельницький національний університет

Антипедагогіка як сучасна наука про виховання

Антипедагогіка переносить основи поваги до внутрішнього світу іншої людини на дітей. Так, як ми зараз вчимося поважати інші культури, філософії, релігії та людей; так як сприймаємо сьогодні світ і населення цього світу як солідарну спільноту – так само ставимося до дітей. Знімаємо з себе «скафандр астронавта» педагогічних експертів і запрошуємо дітей повернутися до нашого внутрішнього світу: вони є повноправними людьми, так я і ми всі. Сприймаємо це в них як в рівноправних людських істот в після педагогічному періоді. Таким чином, ми повертаємо собі пошану до самих себе, яку втратили в педагогічному дитинстві.

Так само як немає єдиної педагогіки, також немає й єдиної анти- педагогіки. Отже, пошуки в поглядах її творців якогось консенсусу необґрунтовані. В залежності від різних аспектів присутності педагогіки в нашому щоденному житті, в науці, в культурі, в суспільстві чи в політиці змінюються їх опції, позиції в шкалі від крайнього нігілізму до радикального ідеалізму. Е. фон Браунмюль i Е. Міллер відмовляють педагогіці в праві існування і власного розвитку, на той час коли Фон Шенебек, В. Хінте відходять від радикальної критики, щоб надихнути освітню практику іншою структурою стосунків між людьми. В питаннях прав людини і узасаднення їх та надання всім людям незважаючи на вік, вищевказані антипедагоги відрізняються між собою в зворотному порядку. Напрямок лінії зовнішньої та внутрішньої суперечки виразно помітний у даному питанні дисертаційного дослідження. Кожен з цих поглядів становить конкретну опцію в стосунках до існуючої реальності, утворює власну систему критики, в додатку з іншими утворює нарис і форму анти педагогіки як певну цілісність, як альтернативної в стосунку до педагогіки освітньої течії і одночасно суспільно-політичного руху. Серед багатьох критиків а заразом відомих представників сучасних наук про виховання були: професор університету в Тубінгемі Андреас Флітнер, професор Люнебурзького університету в (зараз Бернський Університет) Юнген Олькерс і його аспірант Томас Леман, а також співпрацівник Інституту Педагогіки Ерлягенського Університету доктор Міхаель Вінклер.

В 1982 і 1983 році вийшли три книжки, які критично реагували на появу антипедагогіки: Андреаса Флітнера: «Конраде, говорила матір. Про виховання і не виховання»; Юнгена Олькерса, Томаса Лемана «Антипедагогіка: поклик і критика», Міхаеля Вінклера «Критичні зауваження щодо антипедагогіки».

Через те, що три книжки були написані спеціалістами, педагогами університету, мене дивує той факт, що ніхто з них докладно незрозумів основного мотиву і сенсу антипедагогічного становища, незважаючи на перший погляд блискавичного способу написання.

Які ж це моменти зіткнення, в яких не можуть порозумітися педагоги? Ось що потрібно було з’ясувати у дисертаційному дослідженні, тобто виявити розходження з антипедагогічною ідеєю, навіть якщо вони були обґрунтовані з точки зору педагогічного способу мислення. Оскільки змістовна критика повинна виникати з правильного сприйняття, то початок плідного антипедагогічного діалогу полягає саме в тому, щоб усвідомити такі непорозуміння і вказати існуючі розбіжності між судженнями. Кожне планово організоване виховання знаходить своє пояснення у тому, що саме є відповіддю на потребу дитини, «бути виховуваним». Здається, що взаємне спілкування є тут очевидне. Але якщо було б навпаки? Якби «потреба бути виховуваним» не була б фактичним критерієм (припущеним) наслідком виховання – властивістю, яка змінюється тільки в процесі виховання? А якщо б сталося так, що «потреба бути виховуваним» - це тільки загально прийнята і ніким не піддана сумнівам формула того, щоб створити ієрархію влади між дітьми та дорослими? Дітей ідентифікують як осіб, які потребують виховання. Отже, таким чином всі можливі контакти між дорослими та дітьми здаються порушеними через стіну, яка поділяє цю педагогічну справу. Як кожна ідентифікація також існує твердження, що хтось потребує виховання, прирівнюється до знецінення селекції. Дитину усвідомлюють як недосконалу змінну людського побуту.

Для антипедагогіки її подальший захист і розвиток можливі на шляху впровадження альтернативних гіпотез. Антипедагогіка викликає гостре протистояння і суперечки, хоча в багатьох своїх теоретичних і практичних площинах стає підставою цікавих і визнаних дій в міру того, як їх підтверджує черговий досвід. Сама виставляє себе на суворе випробування, даючи її творцям імпульс на здобуття нових знань, які своїм масштабом виходять далеко за границі досліджених цієї природи явищ. Тим вона є складнішою для фальсифікації, її теорії і гіпотези опираються на факти з різних сфер знань, як наприклад, теорія еволюції, теорія рабства, культурна та філософська антропологія, соціологія культури і виховання, політика, право, гуманна етика і психологія.

Браунмюль переконався, що в стосунках побудованих на взаємній повазі, незалежності підметів і спільної приязності знаходиться майбутнє співіснування поколінь, а також, антипедагогіка відкриває світ нових людей, які самі розвиваються та допомагають розвиватися суспільству.

Література:

1. Андреас Флітнер: Конраде, говорила матір. Про виховання і не виховання, Берлін, 1982.

2. Alice Miller, Am Anfang war Erziehung, Suhrkampf, 1980.

3. Braunmuhl E.vоn, Antipadagogik. Studien zur Abschaffung der Erziehung, Weinheim - Basel, 1975.

4. Hinte W.: Non-direktive Padagogik, Opladen 1980

5. J.Oelkers, T.Lehman, Antipedagogik: Herausforderung und Kritik, Beltz Verlag, Weinheim und Basel, 1990.

6. Michael Winkler, Stichworte zur Antipadagogik, Stuttgart, 1982.