Гордійченко
В.В.
Якось знаменитий кораблебудівник із Миколаїва – академік О.М. Крилов записав про подію, яка потрясла майже увесь світ, мається на увазі про загибель гігантського пароплава «Титанік», який затонув 14 квітня 1912 року, йдучи через Північну Атлантику в Нью-Йорк, зіткнувшись з айсбергом: «Найвеличніший у світі корабель загинув, як стародавній Вавилон, від неймовірної розкоші ».
Лайнер увійшовши у море
із Саутгемптона (порта в південній частині Великобританії) 10 квітня 1912 року.
Шлях його повинен був пройти через Північну Атлантику. На борту пароплава
знаходилось 2201 людина, в тому числі 885 членів екіпажу і 1326 пасажирів,
включаючи більше сотні дітей. А вів цей пароплав найдосвідченіший капітан
Едвард Сміт. Який біля сорока років плаває на різноманітніших пасажирських
суднах.
Погода стояла ясна, тиха. Із
зоряними холодними ночами. Температура повітря знижувалася. Все частіше і
частіше на шляху пароплава стали попадатися крижини. Це було тривожним
предзнаменням біди.
Пасажири безтурботно
відпочивали та веселилися у ресторанах, танцювали, коли 14 квітня о 23 годині
40 хвилин попереду по курсу, несподівано з’явилася плавуча крижана гора! У
машинному відділені полетіла команди чергового офіцера. Але було вже запізно.
Айсберг зачепив правий борт пароплава і розрізав підводну частину корпуса на
цілих сто метрів впродовж.
Всередину лайнера пішла
вода. Ніс його став осідати. На «Титаніку» було 20 рятівних шлюпок. Вони могли
вмістити біля 1200 людей. Інші, більше тисячі, були приречені на загибель.
Втриматися у крижаній воді з корковими нагрудниками можна було лише на дуже
короткий час.
Стюарди обходили каюти,
будили нічого не підозрівавши пасажирів. Допомагали одягнути їм нагрудники і
виводили на шлюпочну палубу. Першими займали місця в шлюпках жінки і діти.
Нахил корабля продовжував
загрозливо рости. О другій годині ночі від лайнера відійшла остання шлюпка.
Корпус «Титаніка» нарешті став
вертикально. «Величезний корабель, - згадував один із пасажирів, - стояв
подібно високої башти, чорніючи на ясному нічному небі. І раптом ми почули
найстрашніший стогін, який коли-небудь сягав людського вуха! То були крики
наших співтоваришів, що боролися зі смертю у крижаній воді». Нарешті «Титанік»
щез у морській безодні. Тільки згодом біля трьох годин, на світанку, до місця
катастрофи підійшов англійський пароплав «Карпатія» і підняв на борт рештки
живих людей.
Наслідки трагедії
виявилися жахливими. Врятувалося лише не менш біля 700 людей. Зате півтори
тисячі загинуло – у череві лайнера чи вже у відкритому океані від
переохолодження. Особливо безліч жертв було серед пасажирів третього класу, про
спасіння котрих думали менше всього. Світ затремтів від цієї жахливої, я б
сказав; необачливої катастрофи. Газети всіх країн, в тому числі і Росії,
заповнювалися телеграмами і статтями про небувалу морську катастрофу, що
відбулася в тротах Північної Атлантики.
Як виявилося, що
пасажирами лайнера були громадяни багатьох країн в тому числі із Росії. Точне
число росіян, які знаходилися на «Титаніку», встановити уже неможливо. В
основному там були небагаті євреї-емігранти із західних областей Росії, а також
емігранти ірмен. Були серед пасажирів-росіян і такі, що відправлялися у далеку
путь з діловими цілями. Оголошувались, наприклад, про загибель у катастрофі
двох комерсантів: англійців за походженням. Що вже давно осіли у Петербурзі.
Газети називали імена
деяких росіян, врятованих у шлюпках, - Берти Трембицької, Євгенії Драпкіної,
Леї Мур, Ганни Абельсон, Мілшами Кантор, Анни Гамалян, Давіда Вардарян. За
словами однієї петербурзької газети, смерть в океані знайшла не менш ста
пасажирів «с руськими паспортами».
Різні люди збиралися тоді
на «Титаніку», і вели вони себе по-різному. Як тільки після загибелі
пароплава-гіганта зявилося оголошення про ганебну поведінку молодого росіянина,
мешканця Бєлостока, за прозвищем Грудник. Писали, що він намагаючись будь-якими
способами зберегти своє життя. Вбіг до порожньої каюти, пері одівшись у жіночу
сукню і безперешкодно зайняв місце в рятівній шлюпці. Про цей ганебний вчинок
писали безліч газет, як раптом виявилось цей вчинок відбувався взагалі не з
росіянином. Виявилося, що переодівшись жінкою і врятувався таким чином був
якийсь Баклі, ірландець. Але були й інші приклади поведінки у ті жахливі миті.
Особливо було вражаюче благородство і самопожертва касира «Титаніка» Михайла
Михайловича Садовського, росіянина.
Він був відставним
капітаном. Учасником Російсько-турецької війни на балканах 1877-1878 років.
Походив із старовинного дворянського роду. Його батькові, генерал-майору,
належав маєток У Тульській губернії та особняк у Санки-Петербурзі на Двірцевій
набережній. Дружина Садовського Анастасія Іллівна доводилася рідною сестрою
гофмейстеру царського двору М.М. Миклашевському.
І все ж-таки, багатство
Садовських до часу будування «Титаніка» залишилося в минулому, великий маєток
та розкішний особняк у столиці були прожиті. Довелося після виходу у відставку
підшукати цивільну службу.
За рік до загибелі «Титаніка»
Садовський, находячись у Парижі, випадково познайомився з одним із директорів
компанії «Уайт Стар», володівши лайнером, і той запропонував отримати
відповідальність за касу нового пароплава. Садовський відповів згодою.
Настільки це був чесним і
геройським чоловік, про що доказує його поведінка і вчинки на потопаючому
лайнерові. Стаття про Садовського була опублікована у газеті «Петербурский
листок». В ній повідомлялося, що один із синів Садовського неділі зо дві після
катастрофи отримав листа від незнайомої йому француженки Жозефіни де Латур. Яка
була пасажиркою лайнера і під час плавання познайомилася з Садовським. «Я
покинула Титанік за останньою шлюпкою, - писала ця жінка, - і Михайло
Михайлович просив повідомити його сім’ю про свою загибель. Можу
всім сповістити, що до останньої хвилини він вів себе як справжній джентльмен,
усаджував дітей і жінок у шлюпки, допомагав одягатися тим хто не встиг захопити
з собою одежу». Він, головний касир пароплава, маючи повне право з касою і
документами сісти у рятівну шлюпку. Але цим правом він не скористався…
Як свідчать у своєму
листі де Латур. Садовський передавав касу і документацію боцману, який сидів у
шлюпці, сказавши: «Я залишуся разом з капітаном. Мені вже 68 років. Жити все
рівно залишилось не багато, а гроші і без мене будуть доставлені за
призначенням». І продовжував допомагати рятуватись жінкам та дітям. Від дня
«катастрофи століття» пройшло майже 98 років, але й досі є ще люди. Які
зв’язані з нею так тісно.
Наприклад, російському
журналісту, Геннадію Черненко, довелося зустрітися з іншим журналістом із Санки-Петербурга, у якого на «Титаніку»
загинула рідна тітка. А не так давно стало відомо про долю групи російських
селян (біля 12 чоловік) з-під Ростова-на-Дону, пливучи на «Титаніку» (третім
класом) з надією дістатись Уругваю і там обзавестися землею.Цим селянам казково
пощастило – всі вони залишилися живі, всі висадилися на американському
континенті і стали-таки фермерами. Через 17 років деякі із них вернулись в
Росію, вже радянську. Розповідаюсь, що до цих пір на хуторі поблизу Манича
можна зустріти потомків тих «уругвайських» селян, пасажирів «Титаніка».
Або ось незвичайна доля
ще одного росіянина, козака по імені Михайло (прізвище його невідоме), вихідця
з Північного Кавказу. Відправившись у плавання на «Титаніку», також з мрією
розбагатіти. У крижаній воді він уже втрачав надію як, на його щастя, був
поміченим і взятим у шлюпку. До Нью-Йорка дійшов на «Карпатії». Через два роки
Михайло вернувся на Батьківщину, і не з порожніми кишенями. А в 30-і роки попав
під розкуркулювання і згнив десь у Сибірі.