Экономические науки/5.Управление трудовыми ресурсами

Немченко А.О., наук.кер. Попадюк О.В.

Буковинська державна фінансова академія, Україна

Проблеми регулювання оплати праці та шляхи їх вирішення в Україні

Організація оплати праці і формування її рівня складають основу соціально-трудових відносин в суспільстві, оскільки охоплюють інтереси всіх учасників трудового процесу. Які-небудь зміни, що стосуються оплати праці, впливають на прибуток всіх членів суспільства, а також на найбільш важливі макроекономічні показники.

Перехід до ринкових відносин змінив економічну суть оплати праці на різних рівнях її організації, включаючи і підприємства. Нові умови дають можливість пропонувати підприємствам нові методи рішення задач в області оплати праці.

Питання регулювання оплати праці цікавить багатьох вчених сьогодення, зокрема Г.Я. Левчунь [1], Л.В. Синяєва [2], О.В. Крушельницька [3], Я.В. Сімутіна [4], Павло Матюшко [5].

Організація оплати праці – одна з ключових проблем в сучасній економіці України. На всіх етапах розвитку економіки заробітна плата була одним з головних чинників, що забезпечують ефективну систему матеріального стимулювання працівників і що формують мотиваційний механізм трудової активності. Від її успішного рішення багато в чому залежать як підвищення ефективності виробництва, так і зростання добробуту людей, сприятливий соціально-психологічний клімат в суспільстві. Актуальність даної роботи полягає в тому, що питання організації оплати праці є істотним на підприємстві. Оплата праці є основним інструментом підвищення ефективності праці працівників.

Система регулювання заробітної плати в Україні складається з чотирьох підсистем: державного регулювання, договірного регулювання, ринкового регулювання, регулювання зарплат на підприємствах, установах і організаціях. Таке відокремлення цих підсистем мотивується тим, що вони є відносно самостійними [3].

Державне регулювання оплати праці є системою визначення правил, процедур, нормативів, норм і гарантій в оплаті праці на основі ухвалення певних законодавчих і нормативних актів та контролю за їх дотриманням органами влади.

Головною метою державного регулювання оплати праці є створення необхідних умов для забезпечення виконання заробітною платою усіх притаманних їй основних функцій (відтворювальної, мотивуючої, стимулюючої, регулюючої та соціальної), а також стримування необґрунтованого зростання заробітної плати, не пов'язаного з обсягами виробництва й реалізації продукції (робіт, послуг).
Принципово важливим є те, що жодна країна в світі не може обходитися без державного регулювання оплати праці, хоча сфера, масштаби, методи і процедури такого впливу різноманітні. Функції держави (законодавчої і виконавчої влади) як суб'єкта організації оплати праці в суспільстві неоднозначні і складні. Це мотивується тим, що держава водночас виступає в різних ролях: власника, законодавця, захисника інтересів найманих працівників підприємств, гаранта дотримання законів про працю та її оплату, власність, податки, ціни, зайнятість населення та інші, які пов'язані із зарплатою.
Державне регулювання оплати праці ґрунтується на реальних фінансових можливостях країни й забезпеченні збалансованості інтересів усіх верств населення, а також реалізації норм, що містяться у Конвенціях і Рекомендаціях Міжнародної. Організації Праці, Конституції України, Кодексі законів про працю, в законодавчих актах країни. Передовсім держава зобов'язана реалізувати норми і гарантії щодо права найманого працівника на отримання заробітної плати, розмір якої забезпечував би йому і членам його сім'ї достатній життєвий рівень, як це передбачено ст. 48 Конституції України. Оплату праці держава регулює прямими і непрямими методами.

Пряме регулювання — це безпосереднє встановлення визначених кількісних параметрів і норм заробітної плати, що є обов'язковими для підприємств незалежно від форм власності й господарювання [3]. Сфера такого регулювання встановлена Законом України «Про оплату праці» [7]. Відповідно до цього закону таке регулювання проводиться за допомогою:

ü встановлення розміру мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій, умов і розмірів оплати праці працівників бюджетного сектора економіки, а також керівників підприємств, заснованих на державній та комунальній власності;

ü регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно із переліком, який визначається Урядом;

ü оподаткування доходів працівників;

ü використання систем індексації трудових доходів;

ü компенсації працюючим втрати частини заробітку через затримання його виплати;

ü забезпечення соціальних гарантій працівникам (пенсії, стипендії, виплати за лікарняними та по безробіттю);

ü фінансування витрат на освіту, науку, культуру та охорону здоров'я.

Результати реформування української економіки свідчать про негативні наслідки фактичного виходу держави зі сфери регулювання відносин у сфері оплати праці, що поряд із лібералізацією цінової політики призводить до унеможливлення застосування ефективних механізмів зростання як доходів населення, так і заробітної плати працівників.

Проблематика оплати праці в Україні характеризується також такими негативними тенденціями [2]:

- внаслідок ринкових економічних реформ відбулися суттєві зміни в розмірах диференціації заробітної плати за галузями, видами економічної діяльності та всередині них;

- темпи зростання заробітної плати у сфері послуг (зокрема, фінансів, кредитування та страхування) більш ніж удвічі перевищили темпи зростання в цілому по Україні та у 1,5 рази в реальному секторі економіки.

Отож, основними проблемами оплати праці є:

1) необґрунтована диференціація заробітної плати за галузями та видами економічної діяльності. За останні три роки (2008-2010) номінальна заробітна плата працюючих у цілому по економіці збільшилася у 1,24 рази з 1806 грн. у 2008 р. до 2239 грн. у 2010 р. Але спостерігається суттєва міжгалузева диференціація у розмірі номінальної заробітної плати за галузями та видами економічної діяльності [6].

2) необґрунтовано низький рівень мінімальної заробітної плати. В Україні основою регулювання розмірів номінальної заробітної плати є мінімальна заробітна плата (МЗП). Основою оцінки дієздатності МЗП як регулятора номінальної заробітної плати є показник її співвідношення з прожитковим мінімумом та фактично досягнутим рівнем номінальної заробітної плати [2];

3) обмеження сфери державного втручання у систему регулювання механізму оплати праці (за винятком мінімальних державних гарантій та регулювання оплати праці в бюджетній сфері та в державних підприємствах (організаціях, установах) та в систему ціноутворення, оскільки самостійне формування системи оплати праці відбувається на фоні недостатнього рівня базових теоретичних знань у керівників та службовців [2];

4) встановлення фіксованих тарифних ставок і окладів на відносно тривалий період часу [2].

Шляхами вирішення проблем оплати праці можуть бути:

– регулювання державою не тільки мінімальної зарплати, а рівня оплати праці в усіх галузях економіки;

– узгодження мінімальної заробітної плати з прожитковим мінімумом та приведення їх до рівня, гідного для життя людини;

– розробка гнучкої тарифної системи;

– відпрацювання механізму залежності оплати праці від результатів праці і внеску кожного працівника в кінцеві результати праці;

– врахування обставин, що склалися на підприємстві, зокрема організаційно-технічних та соціальних;

– орієнтація на зменшення витрат не за рахунок вивільнення працівників, а за допомогою економії матеріальних та інших ресурсів, що наявні в підприємства;

– зменшення витрат на оплату праці можна здійснювати за рахунок удосконалення нормування праці, введення організаційно-технічних заходів, спрямованих на підвищення продуктивності праці, застосування принципів раціональної організації праці;

– здійснення оцінки ефективності управління відносно зниження рівня плинності кадрів для кожного структурного підрозділу [1].

Таким чином, зазначені проблеми державного регулювання оплати праці в Україні потребують вирішення у найближчій перспективі. Необхідно переглянути політику регулювання оплати праці в частині посилення контролюючих функцій держави за процесом формування та розподілу витрат від національного до локального рівнів економіки, що зумовлює вкрай необхідну розробку методології та концептуальних основ обґрунтованого збільшення витрат на оплату праці в Україні.

Література:

1. Левчунь Т.Я. Вдосконалення тарифного регулювання оплати праці/ Т.Я. Левчунь// Економіка та держава. – 2008. - №11. С.32-34.

2. Синяєва Л.В. Проблеми регулювання оплати праці та шляхи її вирішення в Україні/ Л.В. Синяєва // Регіональна економіка. – 2009. - №1. – С. 171-174.

3. Крушельницька О.В., Мельничук Д.П. Управління персоналом: Навчальний посібник. – К., Кондор. – 2003. – 296с.

4. Сімутіна Я.В. Методи регулювання заробітної плати на сучасному етапі (правові проблеми): Монографія. – К; Київський університет права НАН України, 2009. – 176 с.

5. Матюшко П. Регулювання оплати праці за колективним договором/ П. Матюшко// Юридичний журнал. – 2006. - №10.- С. 25.

6. Центр перспективних соціальних досліджень (підсумковий моніторинг розвитку соціальної сфери за 2010 рік) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cpsr.org.ua

7. Закон України «Про оплату праці» із змінами та доповненнями, внесеними Законами України від 23 січня 1997 року N 20/97-ВР,
від 25 червня 2009 року N 1574-VI.