Педагогические науки/ 3.Методические основы воспитательного процесса

Трачук Т.П., Коломієць Ю.В.

ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди», Україна

Проектна методика: історія та сучасність

Метод проектів виник у 1920-і рр. у сільськогосподарських школах США, в зв'язку з усе більшим розвитком і поширенням ідеї трудової школи. Проектне навчання було спрямовано на те, щоб знайти способи, шляхи розвитку активного самостійного мислення дитини, навчити її не тільки запам'ятовувати й відтворювати знання, які дає школа, але й уміти їх застосовувати на практиці. Загальний принцип, на якому базувався метод проектів, полягав у встановленні безпосереднього зв'язку навчального матеріалу з життєвим досвідом учнів, у їхній активній пізнавальній і творчій спільній діяльності в практичних завданнях (проектах) під час вирішення однієї загальної проблеми. Метод проектів успішно розвивався завдяки педагогічним ідеям американського педагога-психолога Дж. Дьюї, а також його учнів і послідовників В.X.Кілпатрика, Е. У. Коллінгса.

Ідеї проектного навчання виникли в Росії практично паралельно з розробками американських педагогів. В радянські часи велику увагу методу проектів приділяли Б.В.Ігнатьєв, М.В.Крупеніна, Н.К. Крупська, С.Т.Шацький, В.М.Шульгін. Радянські педагоги вважали, що критично перероблений метод проектів зможе забезпечити розвиток творчої ініціативи й самостійності учнів у навчанні, буде сприяти безпосередньому зв'язку між набуттям знань і вмінь, їхньому застосуванню для вирішення практичних завдань.

У 1929-1930 рр. універсалізація методу проектів і розвиток комплексної системи навчання призвели до складання й видання комплексно-проектних програм. За такої побудови навчального процесу, як нерідко стверджували багато педагогів-практиків, учні опинялися в різних життєвих ситуаціях, зустрічалися з труднощами й переборювали їх за допомогою інстинктів і звичок, а також тих знань, що потрібні для досягнення конкретної мети. Однак така мета часто носила лише вузько практичний характер і не повною мірою сприяла належному розвитку учня. В результаті такого підходу навчальні предмети заперечувалися, систематичне засвоєння знань під керівництвом учителя на уроці підмінювалося роботою з виконання завдань-проектів. Внаслідок цього рівень загальноосвітньої підготовки школярів різко знижувався.

На сучасному етапі розвитку освіти проектна методика детально досліджується в різних країнах. Сучасне проектне навчання знайшло широке застосування в освітніх системах навчання багатьох країн світу. Його висока ефективність підтверджується учителями Великобританії, США, Бельгії, Бразилії, Фінляндії, Німеччини, Італії й багатьох інших країн, де ідеї Дж. Дьюї (гуманістичного підходу до освіти) знайшли широке поширення й набули великої популярності завдяки раціональному поєднанню теоретичних знань і їхнього практичного застосування для вирішення конкретних проблем навколишньої дійсності в спільній діяльності школярів. Основна теза сучасного розуміння проектної методики зводиться до твердження: «Все, що я пізнаю, я знаю, для чого це мені потрібно, де і як я можу ці знання застосувати» — і в сучасних умовах знаходить поширення в багатьох освітніх системах, що прагнуть знайти розумний баланс між академічними знаннями і прагматичними уміннями.

Багатьма дослідженнями останнього часу було підтверджено, що проектна діяльність виступає як важливий компонент системи продуктивної освіти і являє собою нестандартний, нетрадиційний спосіб організації освітніх процесів через активні способи дій (планування, прогнозування, аналіз, синтез), спрямованих на реалізацію особистісно-діяльнісного підходу.

Проектна методика як нова педагогічна особистісно-орієнтована технологія відображає основні принципи гуманістичного підходу в освіті: особлива увага до індивідуальності людини, її особистості; чіткість, орієнтація на свідомий розвиток критичного мислення учнів. Вона є альтернативою традиційному підходу до освіти, який ґрунтується, головним чином, на засвоєнні готових знань і їхньому відтворенні.

Ґрунтуючись на поняттях технології навчання і проектування, проектну методику слід розглядати як сукупність пошукових, проблемних методів, творчих за самою своєю суттю, що являють собою дидактичний засіб активізації пізнавальної діяльності, розвитку креативності й одночасного формування певних особистісних якостей учнів у процесі створення конкретного продукту.

Таким чином, проектна методика — це педагогічна технологія, орієнтована не на інтеграцію фактичних знань, а на їхнє застосування й набуття нових знань шляхом самоорганізації та самоосвіти учнів.

На основі здійсненого нами аналізу можна припустити й довести, що рівень сформованості техніко-конструкторських знань і вмінь значно підвищиться, якщо процес творчої діяльності учнів у галузі техніки розглядати як такий, що залежить від низки факторів: дидактичної мети та завдань, принципів, змісту й засобів, форм та методів навчання; які між собою взаємопов’язані та реалізуються в процесі техніко-конструкторської діяльності системно. Вважаємо, що окремі елементи системи у значній мірі висвітлені в науково-педагогічній та методичній літературі, але потребують додаткового дослідження й розробки технічні засоби, форми та методи організації навчально-виховного процесу, поглиблення й розширення його змісту.

Самостійність людини базується на знаннях, уміннях та навичках. Процес її розвитку безпосередньо пов’язаний із включенням особистості до різного виду діяльності з метою формування способів застосування отриманих знань на практиці. Трудове навчання як шкільний предмет - одна із основних ланок у розвитку самостійності школярів, оскільки є простором для збагачення їхнього досвіду не лише під час вивчення теоретичних відомостей, а й у процесі включення їх до практичної діяльності, коли взаємозв’язок викладання теорії з практикою відкриває можливості перед учнем усвідомити себе творцем, повірити в себе. Однак дослідна робота показує, що можливості уроків трудового навчання з метою розвитку школярів у шкільній практиці використовуються не повною мірою. Причинами цього, насамперед, є:

– порушення принципу індивідуального підходу до учнів;

– низький рівень сформованості домінуючих мотивів діяльності школярів.