33 Лук’яненко Д.І., Фін-07Г(ПФ)

Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського

КОМУНІКАЦІЙНИЙ АСПЕКТ CУЧАСНОГО НАУКОВОГО ДИСКУРСУ

Актуальність обраної теми пов’язана зі значною активізацією наук комунікативного циклу в галузі гуманітарного знання наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття. Пошук варіантів конструктивної взаємодії та порозуміння особистостей і соціальних груп у глобалізованому людському співтоваристві спонукають до аналізу й вивчення досвіду відомих культурологів, філософів, мистецтвознавців. Найефективнішими формами залучення до такого досвіду є освіта й наука, які самі собою є специфічними комунікаційними системами.

Свій внесок у дослідження проблем міжкультурної комунікації роблять вітчизняні та зарубіжні вчені Т. Грушевицька, Є. Блох, В. Попков, А. Садохін, П. Донець, В. Кремень,О. Фоменко, Г. Добров та ін. але ця проблема є недостатньо розробленою.

Комунікація в науці має свої особливості. Наукову комунікацію можна розглядати як інформаційний процес, проте вона не є тотожною лише обміну науковою інформацією, оскільки включає також соціально-економічні, психологічні, правознавчі та інші аспекти.

Практичне здійснення наукових комунікацій вимагає дотримання певних обов’язкових умов, зокрема, адресованості наукового знання, орієнтації вченого в науково-комунікаційному просторі, необхідності безперервно стежити за станом знань про досліджуваний об’єкт, розроблення та удосконалення засобів самої комунікації, що дало б змогу дослідникам оперативно впоратися з постійним зростанням обсягів інформаційних масивів .

Комунікаційній моделі науки і освіти передували численні загальнотеоретичні дискусії про сутність наукового знання, принципи його організації та функціонування, методики і технології виробництва, збереження і трансляції знань тощо. У цьому зв’язку велике значення мали філософські праці Е. Блоха, Т. Куна, П. Фейєрабенда та інших філософів, що з’явилися в другій половині ХХ ст.

Зокрема, висунута німецьким ученим Ернстом Блохом філософія надії як реалізації комунікативних очікувань передувала таким тенденціям розвитку сучасної науково-освітньої сфери, як рух до досконалості, прагнення людини до відновлення втраченої гармонії суб’єкта і об’єкта, тотожності буття і мислення. Такий пошук балансу свободи і пізнання, емпатії і рефлексії, особистісно і соціально значущого в науково-освітній площині, як і загалом у житті, загалом небезпідставний, бо існує надія. [1].

Для скорочення обсягів невикористовуваної потенційно можливої інформації історично склалася система форм і методів наукової комунікації. Протягом тривалого періоду еволюції науки нові знання передавалися в усний спосіб, потім з’явилася форма наукового трактату, яку поступово почав доповнювати письмовий обмін міркуваннями з приводу цих трактатів і викладених у них наукових ідей.

У сучасному вітчизняному наукознавстві систему наукової комунікації описано досить детально. Вважається, що комунікація починається з того моменту, коли інформація вже отримана. Після цього вона піддається надзвичайно складним творчим процесам переробки, аналогів яким неможливо знайти в інших, більш стереотипних сферах передання і відтворення інформації. Специфічний для науки креативний підхід – чинник креативності – спирається на історично виправдану систему наукових комунікацій, яка охоплює масив публікацій (первинних і вторинних) і неформальне спілкування вчених на конференціях, семінарах, конгресах, симпозіумах, з’їздах та через канали особистого спілкування, наукові диспути, дискусії тощо. Серед найсучасніших джерел інформаційного забезпечення оприлюднення результатів наукових досліджень науковий менеджмент ХХІ ст. пропонує, зокрема, такі форми, як інтегральні інформаційні системи (банки даних), інтернет-форуми, електронні видання, депонування рукописів тощо. Однак, за всієї безперервної еволюції форм і способів наукових комунікацій і за неминучості появи в подальшому її нових і високотехнологічних форм основним предметом дослідження наукознавства, що стосуються наукових комунікацій, залишається масив публікацій, передусім первинних, тобто наукові монографії і журнали, а також масив, що виникає під час переробки цих первинних публікацій внаслідок перекладацької, реферативної, популяризаторської діяльності.

Науково-технічний прогрес і суспільна потреба в інтенсифікації праці вчених і винахідників привели до необхідності пошуку соціально-психологічних методів стимуляції наукової творчості в сучасних умовах. До таких методів, зокрема, належать запропоновані західними вченими техніки “брейнстормінгу” (мозкового штурму), “синектики” та “морфологічного аналізу”. Методика “брейнстормінгу” поділяє творчий процес на два етапи: генерування ідей та їх критичної оцінки. Під час “мозкового штурму” його учасники протягом короткого часу продукують можливі варіанти творчого розв’язання певної проблеми, а потім добирають з них найбільш оригінальні та перспективні. Синектика як засіб інтенсифікації творчості ставить за мету виробити протягом тривалого систематичного тренування вміння знаходити несподівані асоціації, винаходити нові способи вирішення теоретичних і практичних завдань. Прибічники синектики переконані в тому, що творчому мисленню можна навчати. Що ж до морфологічного аналізу, то його, як правило, здійснює група експертів, яка розчленовує досліджувану систему на компоненти і займається пошуком альтернативних варіантів роботи кожного компонента.

Тенденція до колективності в наукових дослідженнях, що швидко розвивається останнім часом, і налагоджена система комунікацій сприяють зростанню наукового потенціалу галузі, країни, світового співтовариства.

Інформаційно-комунікаційний підхід сформувався в ХХ ст. і став органічною складовою нового напряму наукових досліджень наукознавства. Фундатором цього напряму в Україні став Г. Добров, котрий уперше висунув і обґрунтував концепцію наукознавства як комплексної науки, результати якої мають широко використовуватися в економіці та інших сферах людської діяльності. Саме завдяки наукознавчим дослідженням були вперше порушені питання наукової політики, принципів і технологій програмово-цільового управління наукою, оцінки нових технологій, питання пріоритетів, інновацій, обміну інформацією тощо [4].

Таким чином у наукознавчих дослідженнях ХХІ ст. на перший план висунуто чинник креативності, оскільки наукова діяльність як “виробництво” ідей і прогрес знання неможлива без “включення” імперативів натхнення, творчості і творчих контактів. Чинник креативності є особливо актуальним не лише в науковій сфері, а й в освітній діяльності, адже, на думку вчених, “сьогодні має діяти виключно креативна парадигма освіти, технологія навчання якої ґрунтується на принципі “створи” замість принципу “повтори” [3, с.7].

Саме креативна парадигма освіти і науки суголосна динамізму й мінливості сучасного інноваційного за типом розвитку суспільства та є здатною сформувати людину нової культури і нового типу мислення, спроможну органічно сприймати інноваційні зміни соціуму та успішно жити й творити в ньому. Розгляд освіти й науки з позицій комунікації та інформаційного обміну в суспільстві створює нові

практичні можливості для вивчення процесів історії, культури та явищ науково-технічного прогресу.

42

Література:

1. Блох Э. Тюбингенское введение в философию / Т. Ю. Быстрова и др. (пер. с нем.) – Екатеринбург: Изд-во Уральского университета, 2007.

2. Донец П. Н. Основы общей теории межкультурной коммуникации: научный статус, понятийный аппарат, языковой и неязыковой аспекты, вопросы этики и дидактики. – Харьков, 2001. – 386 с.

3. Кремень В. Формувати людину інноваційної культури //Урядовий кур’єр. – 28 квітня 2006 р. - № 81.

4. Добров Г. Наука о науке. – 7-е изд., доп. и перераб. / Отв. ред. Н. В. Новиков. – Киев: Наукова думка, 2009. – 346 с.