Бабалюк Надія Степанівна

Науковий керівник: Никоряк В.О.

Буковинська державна фінансова академія, Україна

Розмаїтість українського фольклору. Фольклор України – це надзвичайно важлива складова частина культури народу. Він є системою духовного життя народу, яка тісно пов’язана з побутом, літературою, в якій відбиті моральні, етичні та естетичні погляди і цінності людей. Існування терміну «фольклор» нерозривно зв’язане з терміном «народна творчість». Вся творча діяльність нації окреслена в поезії, танцях, музиці, художньому та декоративно-прикладному мистецтві.  Це втілення поглядів, прагнень,  ідеалів людей та все те, що несе своєрідний відбиток побуту. Протягом багатьох століть відбувався процес формування фольклору, його виокремлення в окрему науково-художню галузь. Завдяки збереженим архівам та столітнім записам, сучасні нащадки мають змогу дізнатись, ознайомитись та проаналізувати невичерпну скриню скарбів усної народної творчості. Народна культура та мистецтво українців справедливо вважаються одними з найбагатших надбань культурної спадщини європейських націй. Обличчя українського фольклору визначають багатогранність жанрів і досконалість форм, поетичність і вишуканий ліризм, глибока філософічність і невтримний запал[1, с.357].  Протягом століть усна народна творчість була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду українського народу, втіленням народної мудрості, світогляду та ідеалів. Фольклор став віддзеркаленням не тільки найважливіших подій в історії України, починаючи з княжої доби, а й зберіг численні архаїчні язичницькі мотиви і символи, які часто приховуються під покровом християнської традиції. Завдяки фольклорній спадщині ми можемо ознайомитися із побутом далеких і близьких поколінь українців, уявити їх свята і будні, сповнені магічних і захоплюючих обрядів.

Зразки української фольклорної традиції можна згрупувати у два блоки: музично-поетичні форми (пісні, думи, приспівки і т.д.) і прозові (казки, легенди, анекдоти і т.д.). У свою чергу в рамках музично-поетичної творчості виділяють обрядовий фольклор, епічну та ліричну творчість. До обрядового фольклору зараховують календарні і родинно-обрядові пісні. До епічного - думи й історичні пісні та ліро-епічні (балади, співанки-хроніки). До ліричного - соціально-побутову й побутову лірику.

Одним із найдавніших пластів українського фольклору є замовляння - короткі міфологічні усні тексти, які використовувалися предками українців у господарстві, для відвертання лиха чи хвороби, а також як елемент приворотних чарів. До найдавніших зразків традиційного фольклору зараховують обидві групи обрядових пісень - календарні (колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські, петрівчанські, жниварські) та родинно-обрядові (пісні весільних і поховальних обрядів, хрестинні пісні).

Календарно-обрядовий фольклор поділяється на чотири цикли, що співвідносяться з порами року. Зимовий цикл українського фольклору найповніше представлений і найбільш вживаний у сучасності. Це насамперед пісні, приурочені до Різдва Христового – колядки - та пізнішого походження сценарії для вертепного різдвяного дійства. До зимового циклу також входять так звані щедрівки, структурно подібні до колядок, які співають на Щедрий вечір. Щедрівки особливо багаті на побажання щастя, здоров’я, достатку господареві дому, в який прийшли щедрувати.

Весняний фольклор представлений так званими веснянками або гаївками, масивом текстів для ігор, які грають на Великдень, вийшовши з церкви. У веснянках домінують мотиви пробудження природи і споріднений з ним мотив кохання. Ці пісні супроводжуються хороводами. Із давнішого пласту у весняний цикл входять також русальські пісні.

На дні літнього сонцестояння в українців з прадавніх часів припадали купальські свята та ігрища. Купальські святкування були пов'язані з танцями і співами й носили оргаїстичний характер. Зародилась ця традиція у ті часи, коли серед хліборобських племен на теренах України панував культ сонця і давніх язичницьких богів Ярила і Дажбога. Згодом, уже в християнські часи, ці обряди наклалися на святкування великих релігійних свят: різдва Івана Хрестителя й верховних апостолів Петра і Павла. Петрівчанські пісні співались впродовж петрівки - посту перед святом верховних апостолів Петра і Павла. Основною темою петрівчанських пісень є кохання, одруження, шлюбне життя. Жниварські чи обжинкові пісні є складовими обрядів, пов’язаних із хліборобськими жнивами. Вони фактично завершують календарний цикл. Жнива хоч і є періодом важкої праці, але знаменують кінець хліборобського року. Серед мотивів обжинкових пісень найважливішим є величання господаря і господині.

Епічні жанри українського фольклору - історичні пісні, думи, балади, співанки-хроніки - відзначаються  унікальним багатством і красою форм.

Найвизначнішою частиною українського усного епосу - є думи. Це розгорнуті вокально-інструментальні композиції, виконання яких вимагає багаторічного навчання, неабиякого хисту і доброго знання традиції. Попередниками дум були билини княжої доби, які на теренах України зазнали цілковитої трансформації і збереглись лише в європейській частині Росії. Фахівці пов’язують походження дум з такої давньої форми як ритуальний плач. Здебільшого думи розповідають про козацьке життя, війни із загарбниками, воєнні походи козаків в інші землі, побут родин козаків, які залишилися в Україні. У XVII–ХІХ ст. кобзарі та лірники – виконавці дум та історичних пісень об’єднувалися у так звані кобзарські братства(). У таких цехах був свій статут і правила, жорстка субординація членів і визначений репертуар. Кобзарство з XVII ст. було шанованою професією в Україні[2].

Наймолодшим родом пісенного фольклору є ліричні пісні та їх різновиди. Їх становлення відбулось у XVI - XIX століттях. Усі ліричні пісні групуються у два великі розряди: соціально-побутові і родинно-побутові. До першої групи належать зокрема козацькі, рекрутські, чумацькі, наймитські, емігрантські пісні. До родинно-побутових зараховують практично усі пісні про родинне життя, а також ті, що стосуються особистого життя людини (пісні про кохання, жіночу долю, сирітство, гумористичні, колискові, пісні дітей, молоді і дорослих).

До жанрової системи традиційного українського фольклору входять також драматичні форми (народна драма, вертеп), проза (байки, казки, новели, анекдоти, перекази, легенди) й афористичні жанри (прислів’я, приказки, загадки, тости, побажання та ін.).

Вертепом називали ляльковий театр, який в Україні у день Різдва Христового грамотні міщани, дяки, школярі, бурсаки та церковні співаки носили по хатах з XVII ст. Вертепна драма складалася з 2-х частин: різдвяної драми (релігійна, з доволі стійким сюжетом) і механічно приєднаної до неї сатирично-побутової інтермедії (світська, народна, з варіативним сюжетом, що залежав від місцевих умов, історичного періоду та здібностей самого вертепника).

Українська казка сягає своїм корінням у глибоку давнину, про що свідчать численні ознаки міфологічного світогляду і анімістичного уявлення про світ. Тематика українських казок надзвичайно різноманітна: казки про тварин і про природу, побутові і жартівливі, чарівні і пригодницькі. Архаїчні риси свідомості особливо яскраво відбиваються у фантастичних казках. Найчастіше вони розповідають про чудесні події, боротьбу добра і зла, випробування та подвиги на шляху до здобуття нареченої. Казки про тварин видаються дещо простішими порівняно з чарівними казками. Вони коротші за обсягом, мають сатиричне чи дидактичне звучання[3]. Значна частина сюжетів походить ще з первісної доби, від тотемічних міфів, які пов'язували походження тієї чи іншої людської спільноти від тварини-тотема, що був покровителем роду і втілював душу померлого предка. Побутові казки, на відміну від фантастичних, ніби умисне підкреслюють буденність зображених персонажів та подій. У побутовій казці, як і в казці взагалі, добро завжди перемагає зло, проте, на відміну від дійсності, казковий герой (селянин-бідняк, наймит) завжди бере гору над своїм соціальним антиподом (багачем). На пізніших стадіях розвитку побутові казки набули рис соціальної сатири. Їх об'єктом стали людські вади - скнарість, жіноча балакучість, лінивство, перелюб тощо.

Найсучасніша форма побутування фольклору – студентський фольклор, фольклор неформальних суспільних угруповань та афористичні жанри – популярні анекдоти, тости, привітання.

Науковий інтерес дослідників до духовної культури, фольклору українців розгорнувся в 30-ті роки ХІХ ст. Фольклорно-етнографічні матеріали визнані цінним джерелом пізнання культури і побуту народу. Під впливом діяльності «Руської трійці» (1833-1837) активізувався збір народної творчості. У ХХ ст. в епоху формування модерних націй починається національне відродження в Україні. Так, із західного регіону України вийшли перші «будителі» - громадсько-просвітницькі діячі, котрі присвятили своє життя просвітницькій роботі серед українського селянства. Серед них відомий український етнограф та письменник Ю. Федькович, громадський діяч С. Воробкевич. Перша світова війна стала трагедією для українського народу. Українці, внаслідок історичних обставин, опинилися в різних воюючих таборах. Український народ відробляв великі повинності, терпів голод та насильство. Проводилася денаціоналізація та полонізація жителів України, але, всупереч життєвим випробуванням, українці зберегли свою мову, культуру та звичаї. Відповідно до цього у 1913 році О. Верходуб у журналі «Світло» писав: «Коли позбувся народ всього, то що ж залишилося занедбаному краєві, що в ті часи давньої давнини лишилося бідному окраденому люду українському? Лишилася рідна мова, рідна пісня! Вони і тільки вони були в ті часи єдиними покажчиками того народного Духа, що безупинно жеврів в глибині народу, вони були тими символами, тими горчишними зернами, що вказували на майбутнє життя і розвиток нашого національного організму » [2, с.255]. Вчений вважав фольклор могутнім засобом соціально-національного розвитку, виховання цілого народу, нації загалом. Таким чином, можна зробити висновок, що для українського народу, впродовж віків позбавленого власного державотворення, за умов русифікації, полонізації, дискримінації шкільництва, фольклор став не просто народною традицією, а важливим фактором розвитку національної свідомості. Тому, збереження фольклору та надання йому сили в національній культурі - це перш за все генофонд, менталітет та моделі поведінки, що сформувалися впродовж століть; це пошана минулого в ім’я достойного майбутнього нації, бо як писав К. Ясперс: «Ми прагнемо пізнати історію як цілісність, щоб через неї зрозуміти себе. Історія є для нас спогадом, про який ми не тільки знали, але в якому корені нашого життя»[5,с.48]. Список використаних джерел 1. Історія української культури / За загал. ред. І. Крип’якевича. – 4-те вид., стереотип. – К.: Либідь, 2002. – 656с. 2. Гоцалюк А. Світоглядні знання вірування прадавніх українців у поетичному епосі та фольклорі // Українознавство – 2009 - № 3 – с.253-255 3. Денисюк О. Питання виховного потенціалу фольклору 1-ої чверті ХХ століття // Українознавство – 2009 - № 4 – с.153-157 4. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. – К.: ЦУЛ, 2002. – 508с. 5. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.; «Республика»,1995 – 604с.