Гаркавенко Н.В.

Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ НЕПОВНОЛІТНІХ ПРАВОПОРУШНИКІВ

Гострота проблеми боротьби зі злочинністю неповнолітніх визначається зростаючою агресивністю протиправних дій, збільшенням злочинів, вчинених у групах, і ростом злодіянь з нанесенням тяжких тілесних ушкоджень, убивств, зґвалтувань та ін. Щорічно за даними кримінальної статистики МВС України реєструється від 32 до 40 тисяч злочинів зроблених неповнолітніми.

Що стосується психологічних аспектів даної проблеми, то існуючі тепер дослідження підтверджують відмінність індивідуально-психологічних якостей злочинців від таких у законослухняних громадян [1; 4; 3;10].

Питанням психології неповнолітніх злочинців також приділяли увагу цілий ряд дослідників. Вивчалися проблеми впливу на особистість неповнолітніх під час утримування їх в ізоляторах, колоніях, спецінтернатах [14], досліджувалися особливості їхньої Я-концепції [11], і мотивації поведінки [8]. Існують роботи, у яких психологами аналізуються закони злочинного світу молоді [9].

З психологічних позицій науковий інтерес представляє з'ясування причин і факторів, що детермінують злочин, тобто які саме особистісні особливості відрізняють звичайного підлітка від потенційного злочинця. У роботах С.Д.Максименко, Ю.М.Антоняна та ін. показано, що рушійними силами поведінки взагалі і протиправної зокрема є індивідуально-особистісні характеристики людини, обумовлені її когнітивними, афективними і регулятивними особливостями.

Однак аналіз літератури свідчить про те, що ряд досліджень, присвячених вивченню цих найважливіших особистісних складових у неповнолітніх правопорушників, одиниці. Більш того, у більшості робіт автори розглядають неповнолітніх правопорушників як монолітну групу, без їх диференціації, обліку їх правової компетенції, виду зробленого злочину, стану й умов, у яких він був здійснений.

Варто також підкреслити, що ріст кількості досліджень проблеми злочинності неповнолітніх свідчить про її актуальність, хоча, незважаючи на це, багато питань залишаються не вирішеними. Одним з основних напрямків у цій проблемі є вивчення причин, що визначають формування особистості підлітка, здатного порушувати закони.

Девіантна поведінка, за визначенням І.С.Кона, це система вчинків, що відхиляються від загальноприйнятої норми чи то норма психічного здоров'я, права, культури, чи то моралі [7].

Девіантну поведінку поділяють на дві великі категорії:

1) поведінка, що відхиляється від норм психічного здоров'я, в основі якої наявна чи прихована психопатологія;

2) антисоціальна поведінка, що відхиляється від соціокультурних і правових норм. Відхилення від загальноприйнятих норм викликають у різній мірі суспільні санкції, пов'язані з моральною оцінкою вчинку. В залежності від міри відхилення і від серйозності порушення моральних і юридичних норм, говорять про девіантну (відхилену), делінквентну (протиправну) і кримінальну (злочинну) поведінку. Останнє розглядається вже в карній сфері.

Найбільш частіше зустрічаються види підліткових і юнацьких правопорушень групові, «за компанію», і часто в стані алкогольного сп'яніння. У груповому здійсненні вчинку спрацьовують соціально-психологічні механізми наслідування, зараження, уникнення. При цьому, роль кожного учасника окремо нівелюється, відповідальність поділяється на усіх, що знімає дієвість «внутрішніх перешкод» – сором, страх за наслідки і т.д. Згадаємо експеримент П.Зімбардо (студенти – «тюремники») і досліди Дж.Харві за навчання з електрошоком, які підтверджують, що передача відповідальності за свою поведінку підсилює рівень припустимої жорстокості, яку сам досліджуваний може вважати невисокою.

Найважливіший фактор закріплення девіантної поведінки, на думку американських психологів Г.Каплан, Р.Джонсон, К.Бейлі, це наявність асоціальних однолітків чи антисоціальних груп, що:

1) забезпечують психологічну підтримку і заохочення участі в
протиправних вчинках як основу для членства в девіантній групі;

2) полегшують здійснення цих дій і вчинків, якщо особистість до
них внутрішньо готова;

3) зменшують ефективність особистих і соціальних форм контролю.

Утворюється порочне коло: протиправна поведінка й алкоголізація допомагають компенсувати незадоволену потребу підлітка в соціальному схваленні, у результаті девіантна поведінка стає ціннісною і набуває особистісного сенсу. Але це сприяє подальшому соціальному відчуженню даного підлітка від інших людей, у яких його вчинки викликають несхвалення [3; 7].

Девіантна поведінка підлітків – часто лише гіпертрофія, акцентуація якостей характеру, властивих нормальним хлопцям цього віку, що затруднює розпізнавання і діагностику видів поведінки, що відхиляється.

На думку багатьох дослідників, пияцтво, наркоманія, агресивність і делінквентність утворять єдиний блок, так що залучення підлітка в один вид девіантних дій підвищує імовірність залучення його також і в інший [6; 7].

Даній темі присвячено безліч досліджень. На думку Л.Роббінса, витончену жорстокість нерідко виявляють розпещені «матусині дитинки», що не мали внаслідок гіперопіки в дитинстві можливості вільно експериментувати з поведінкою і відповідати за свої вчинки. Жорстокість для них - своєрідний сплав помсти, самоствердження і самоперевірки [цит. за 7, 248-251].

За люнгітюдними даними Л.Роббінса, чим тяжча делінквентна поведінка, тим більша імовірність, що підліток буде продовжувати її в дорослому віці [7].

Акти жорстокості і «невмотивованої агресії», спрямовані на незнайомих безневинних людей, що потім самі підлітки не в змозі пояснити, часто бувають наслідком загальної озлобленості і зниженої самоповаги в результаті пережитих життєвих невдач і несправедливостей (кинув батько, відрахували зі спортивної секції, неуспішність у школі і т.д.).

Дослідження жорстокості у вітчизняній кримінальній патопсихології показало, що жорстокість не є властивістю тільки патологічної психіки. Психопатичні особистості частіше роблять убивства поодинці, під впливом ситуативно-обумовленої мотивації, але роль організатора в груповому убивстві більш характерна для психічно здорових, причому останні частіше робили навмисні, заздалегідь підготовлені убивства.

Незважаючи на те, що актуалізація жорстокості найчастіше полімотивована, у злочинців без психічних відхилень вона має зовнішню природу (усунення конкретної особи чи конкретної перешкоди для досягнення мети) [12]. У психопатичних особистостей значно частіше зустрічаються внутрішньособистісні детермінанти злочинної мотивації, у тому числі і проявів жорстокості: для самоствердження і підвищення самооцінки, демонстрації переваги над навколишніми і при неможливості відновлення самооцінки (самоповаги) іншим шляхом [2].

Автори розмежували жорстокість і агресивність у такий спосіб: агресивність – це реакція особистості на конфліктну чи фрустраційну ситуацію, що виражається у ворожій поведінці з метою придушення іншої людини, керування нею. Але, на відміну від жорстокості, заподіяння жертвам збитку чи страждань не є самоціллю при агресії. Агресивна людина може не бути жорстокою, а жорстока людина завжди агресивна [2].

Зупинимося на різних варіантах когнітивних порушень Я-концепції, виділених різними авторами.

1. Когнітивні структури, що забезпечують процес самосвідомості, можуть бути недостатньо розчленованими, бідними, що заважає суб'єкту адекватно усвідомлювати себе в мінливих умовах життя і складній системі людських взаємин;

2. Когнітивні структури Я-концепції включають соціально неприйнятний зміст у виді асоціальних ідеалів. Таке «асоціальне Я» може сформуватися в результаті залучення підлітка в антисоціальну діяльність дорослих [13];

3. Я-концепція може бути містифікованою, базуючись на неадекватній самооцінці і породжуючи неадекватно завищений чи неадекватно занижений рівень домагань;

3. Я-концепція може включати «поплутану ідентичність» – тобто порушення статевої, вікової чи рольової самоідентифікації [13];

4. Я-концепція може ґрунтуватися на неусвідомленій інфантильній
ідентифікації з одним чи обома батьками, у результаті чого виникає
нездатність втілити в собі батьківські риси, що невротизує особистість і її взаємини у власній родині.

За даними Р.Катца і Р.Зіглера в більш інтелектуально розвинутих підлітків розбіжність між реальним і ідеальним «Я» значно більше, ніж у хлопців із середніми здібностями. Треба розрізняти рефлексивну самокритику творчих особистостей, що поєднується з невдоволенням собою, але не обов'язково зв'язану з підвищеною ранимістю, і зниженою самоповаою особистостей невротичного типу. Подібність тут у виборі занадто високого зразка для наслідування, часом нереалістичного.

У першому випадку конфлікт реального й ідеального «Я» вирішується в діяльнісному плані, будь то навчання, праця чи самовиховання. У випадку ж невротичної особистості конфлікт витісняється чи знецінюється за допомогою захисно-психологічних механізмів – самовиправдання, переносу відповідальності на навколишніх чи на обставини, робляться спроби гіперкомпенсації – у вигляді агресивних випадків, «відходу в хворобу» (по Левіну) чи «втечі в сп'яніння» (по Вютріху).

Багато американських психологів займалися пошуком особистісних корелятів девіантності. Вони вважають, що найважливішими корелятами протиправної поведінки людей є низький рівень самоповаги, як особливість їх афективної сфери, і екстернальний локус контролю, як особливість їх саморегуляції.

Література:

1.Акбиева 3.С. Самооценка и направленность личности подростков с отклоняющимся поведением: Автореф. дис…канд. психол. наук: 19.00.07 / Моск. пед. гос. ун-т. - М., 1997. - 17 с.

2. Антонян Ю.М., Гульдан В.В. Криминальная патопсихология. – М: Наука, 1991.– 423 с.

3. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание. - М.: Наука, 1986. – 186 с.

4. Блэкборн Р. Психология криминального поведения. – СПб.: Питер, 2004. – 496 с.

5.Братусь Б.С. Аномалии личности. - М.: Наука, 1988. – 372 с.

6. Кон И.С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. – М.: Политиздат, 1984. – 381 с.

7. Кон И.С. Психология ранней юности. – М.: Наука, 1989. – 452 с.

8.Павлик О.М. Особливості мотиваційної сфери неповнолітніх правопорушників: Автореф. дис. канд. психол. наук: 19.00.06 / Національний університет внутрішніх справ. – Харків, 2005. – 20 с.

9.Пирожков В.Ф. Криминальная субкультура: психологическая интерпретация функций, содержания, атрибутики // Психологический журнал. – 1995. - 16, № 2. – С. 67-74.

10. Пирожков В.Ф. Криминальная психология. Психология подростковой преступности. – М.: «Ось-89», 1998. – 563 с.

11.Раева В.М. Особенности Я-концепции несовершеннолетних правонарушителей: Автореф. дис… канд. психол.н.: 19.00.07 / Гос. научно-исслед. ин-т семьи и воспитания РАО. – М., 2000. – 21 с.

12. Ручкин В. В. О некоторых механизмах агрессии у подростков-правонарупштелей: Автореф. дис…канд. мед. н.: 05.26.02 / Арханг. Гос. Мед. акад. - Архангельск, 1997. - 18 с

13. Ярмиш І.О. Психологічні механізми адаптації підлітків з кримінальною поведінкою в умовах примусової ізоляції: Автореф. Дис. канд. психол. Н.: 19.00.06 / Національний університет внутрішніх справ. – Харків, 2003. – 20 с.