Професор Черненко М.І.

Дніпропетровський державний інститут фізичної культури і спорту

СПІРНІ ТА НЕВИРІШЕНІ ПИТАННЯ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ХВОРИХ ТА ІНВАЛІДІВ

Питання реабілітації хворих та інвалідів є дуже актуальними, про що свідчать багаточисленні публікації вітчизняних та закордонних вчених. Ці питання розглядаються також в інструктивно-методичних матеріалах ООН та в підзвітній їй Всесвітній організації охорони здоров’я.

В Україні в основному її законі – Конституції підкреслюється (ст.46, 49), що держава створює мережу закладів по догляду та реабілітації неповнофункціональних осіб. Питанням реабілітації хворих та інвалідів присвячені розділи в Законі про охорону здоров’я, Законі про соціальну захищеність інвалідів і інших законодавчих та інструктивно-методичних матеріалах. В 2005 році був прийнятий Закон про реабілітацію інвалідів в Україні.

Необхідно відмітити, що в 1998 р. до класифікатора спеціальностей в Україні була внесена спеціальність „Фахівець з фізичної реабілітації”, який повинен був мати вищу фізкультурну освіту. З цього ж року такий фахівець набув державного статусу.

Із 2000 р. у Національному університеті фізичного виховання і спорту України та інших ВНЗ почалася підготовка магістрів і вищих науково-педагогічних кадрів через аспірантуру і докторантуру зі спеціальності „Фізична реабілітація”- 24.00.03.

Фахівці з фізичної реабілітації на сьогоднішній день у відповідності до штатного розпису працюють у фізкультурно-оздоровчих, спортивних, освітніх, реабілітаційно-соціальних і інших закладах.

Але таких спеціалістів дуже мало працює у лікувально-профілактичних закладах, в яких вони могли б суттєво впливати на процес реабілітації хворих та інвалідів. Це, на наш погляд, зв’язано із різними факторами, в тому числі і із недосконалим законодавством. Так, Міністерство охорони здоров’я України 5.11.2001 р. віддало розпорядження №11.03.04/22 в якому вказується, що лише в окремих випадках головний лікар може відкривати посаду для спеціаліста з фізичної реабілітації. Фізичні реабілітологи з вищою фізкультурною освітою приймаються на роботу в лікувально-профілактичні заклади в якості інструктора-методиста із лікувальної фізичної культури та масажиста. Це недооцінка знань та навиків таких спеціалістів. Крім цього, певну роль, на наш погляд, відіграє консервативність мислення багатьох керівників-медиків, які рахують , що фізичних реабілітологів можуть готувати лише в спеціальних медичних закладах. Таке відношення створює певні труднощі в підготовці спеціалістів із фізичної реабілітації. Ці труднощі стають все більш вагомими, так як іде процес комерціалізації державної системи охорони здоров’я.

Наряду з цим, у лікувально-профілактичних закладах України відмічається тенденція, що при проведенні медичної реабілітації домінуюча роль повинна відводитись медикаментозним та оперативним засобам лікування.

Фізичний реабілітолог повинен готуватись на базі лікувально-профілактичних закладів. Але тут ВНЗ, що їх готують, мають суттєві труднощі. Часто мають місце відмови в доступі студентів та викладачів до пацієнтів. Одна із причин такого відношення, на наш погляд, полягає в тому, що лікарі не завжди зацікавлені в контактах студентів-реабілітологів з хворими, так як бачать у них майбутніх небажаних конкурентів. Такий погляд на фізичну реабілітацію підтримують також і цілий ряд фармацевтичних фірм. В зв’язку з вищевикладеним, це питання також потребує невідкладного вирішення на рівні МОЗ України.

Підготовка спеціалістів-реабілітологів для реабілітаційних центрів, що починають створюватися в системах МОЗ і Міністерства праці та соціальної політики України у відповідності до Закону про реабілітацію, потребує дещо більшого об’єма їхніх знань і практичних навичок з медицини. Крім цього, такі спеціалісти повинні мати певну підготовку по юриспруденції і соціальній роботі. Це дало б змогу розширити сферу діяльності фізичних реабілітологів та більш ефективно використовувати набуті ними знання і навички – наприклад, по обслуговуванню одиноких непрацездатних громадян.

Перехід на кредитно-модульну систему також впливає на якість підготовки спеціалістів із фізичної реабілітації. В ряді випадків тестування студента по тій або іншій дисципліні не дає змоги правильно визначити рівень його знань та навичок. А тому, на наш погляд, потрібна комплексна оцінка знань студента , в тому числі і на державному екзамені у бакалаврів: 50% тести а 50% письмові відповіді на екзаменаційні питання.

Декілька слів про організацію наукових досліджень по фізичній реабілітації. Тут має місце, на наш погляд, один із найбільш важливих недоліків, який не залежить від дослідника – це відсутність у науковців з фізичної реабілітації необхідного діагностичного обладнання для достовірної оцінки ефективності розроблених та рекомендованих методик фізичної реабілітації. Так, наприклад, комп’ютерна електроміографія для оцінки рухової активності пацієнтів використовується в поодиноких випадках. В зв’язку з цим, така діагностична апаратура необхідна для підвищення якості наукових досліджень.

В Україні має місце обмежене число сучасних посібників та підручників для підготовки фізичних реабілітологів. Це переважно підручники українських та російських вчених. Проте, в Україні немає кращих підручників іноземних авторів далекого зарубіжжя. Дуже прикро, але лише невелика частина наших викладачів і студентів мають доступ і здатність прочитати спеціальну літературу по організації реабілітаційного процесу та по спеціальній реабілітології на іноземних мовах.

Життя показує, що отримані знання по фізичній та інших видах реабілітації потрібно постійно поновлювати, а тому на законодавчому рівні потрібно ввести обов’язкову в певні строки перепідготовку фізичних реабілітологів на кафедрах фізичної реабілітації ВНЗ. Потрібно також ввести обов’язкову атестацію таких фахівців.