Вилгін Євген Аркадійович,

к.держ.упр., докторант Міжрегіональної академії управління персоналом

Державна політика розвитку інвестиційної інфраструктури в будівництві

Економічні перетворення в Україні та інших економіках перехідного періоду супроводжувалися запровадженням демократичних засад прийняття рішень, а цей процес передбачав і збільшення рівня децентралізації органів місцевого управління. Крім того, порівняння ступеня фіскального федералізму у високорозвинених країнах, серед яких є як унітарні, так і федеративні держави, із країнами з низьким рівнем розвитку привело економістів до думки, що децентралізація та економічне зростання позитивно зв’язані.

Ступінь децентралізації як фактор розвитку інфраструктури розкривається в здатності та можливості місцевих та центрального урядів оцінювати місцеві потреби, враховуючи природно-кліматичні, соціальні та економічні особливості території. Місцевий уряд може це зробити краще, оскільки витрати на забезпечення певного специфічного рівня послуг для даної місцевості будуть нижчими, ніж для держави в цілому. Аргументами на користь того, що місцеві уряди більш спроможні захистити інтереси громад, може бути те, що рішення місцевих урядів про обсяг випуску послуг інфраструктури будуть Парето-ефективними або близькими до ефективних на відміну від однакового для всіх регіонів рівня випуску, який здатний забезпечити центральний уряд.

Фактор децентралізації містить ряд недоліків, які притаманні в загальному вигляді будь-якій формі державного забезпечення інфраструктури, а саме:

-децентралізація вимагає більшого апарату державних службовців, що призводить до неефективних витрат. Вона може виправдати себе лише тоді, коли суспільні вигоди від неї перевищують суспільні витрати;

-місцеві уряди можуть мати власні потреби, що розходяться з потребами місцевих громад, тому їх діяльність може виявитися менш ефективною, ніж центрального уряду;

-іноді центральний уряд може гальмувати реформи, що впроваджуються місцевими урядами.

Ці проблеми можуть бути вирішені, коли між територіями запроваджується конкуренція за ресурси (робочу силу, капітал, сировину). У зв’язку з цим місцеві громади (виробники послуг) будуть пропонувати мешканцям послуги відповідної якості та в необхідній кількості, що задовольнить наявний попит. Отже, ступінь децентралізації щодо забезпечення інвестиційної інфраструктури значним чином обумовлює її стан в даному регіоні або місцевості.

Законодавство вміщує в себе основні засади державного регулювання розвитку інфраструктури, відносин власності, визначає джерела фінансування галузей з метою їх більш ефективного забезпечення або такого, що надає найвищий соціальний ефект. В Україні законодавчою базою регулювання діяльності підприємств та закладів у сфері надання послуг інвестиційної інфраструктури є такі закони, як Закони України „Про автомобільний транспорт”, „Про електроенергетику”, „Про освіту”, „Основи законодавства України про охорону здоров’я”, „Про телекомунікації”, „Про питну воду та питне водопостачання”, „Про залізничний транспорт”, „Про житлово-комунальні послуги”, „Про природні монополії” тощо.

Сукупність названих законів формує набір принципів, за якими мають надаватися послуги інфраструктури відповідної якості, за нормативами, нормами та правилами, визначеними в законах. Невід’ємною часткою законодавства становить визначення політики державного регулювання галузей інфраструктури, зокрема, встановлення повноважень місцевим та регіональним органам влади в управлінні забезпеченням інфраструктурних підприємств та закладів.

В законах визначені джерела фінансування послуг, права та обов’язки суб’єктів економічних та правових відносин в сфері виробництва, розподіл та споживання тих чи інших послуг інвестиційної інфраструктури, матеріально-технічне забезпечення, організація надання послуг відповідної якості населенню, тарифне регулювання та право власності на об’єкти регулювання, регулюючі інститути.

Названі вище фактори значно обумовлюються існуючими в даній економічній системі традиціями, менталітетом, духовністю, тобто соціокультурний фактор. Вплив соціальних та культурних факторів на розвиток інвестиційної інфраструктури розглядається у дослідженнях з точки зору формування зовнішнього середовища підприємств інфраструктури та з точки зору її територіального розміщення (природнокліматичний фактор).

Проте, вихідними вони вважаються переважно для цілей прогнозування змін та розвитку інвестиційної інфраструктури, ніж для аналізу сучасного її стану. Виходячи з сучасного стану інфраструктури ведеться вибір характеру перетворень її елементів, визначаються напрямки і зусилля впливу на систему регульованих (опосередковуючих) параметрів. Тільки в подібних випадках поштовх до змін може виходити з соціокультурних факторів, до яких відносять також інтереси окремих груп, індивідуальні та суспільні інтереси. Вони дозволяють реалізувати потреби представників різних груп через політику, законодавство, економічні механізми і, таким чином, коригувати вектор розвитку галузей інвестиційної інфраструктури.

Отже, всі фактори є взаємопов’язаними. Протиріччя, що можуть виникати між цілями й інтересами уряду, законодавчою базою та потребами фірм і домогосподарств, призводять до негативних тенденцій у розвитку інфраструктури. Тому лише їх комплексна дія може сприяти такому розвиткові елементів інвестиційної інфраструктури, який забезпечує їй значний потенціал у забезпеченні стійких економічного зростання.

Розвиток інфраструктури є предметом суперечок між прихильниками рівномірного і пріоритетного (нерівномірного). З методологічної точки зору складним виявляється визначення показників, які спроможні визначити ступінь розвитку інвестиційної інфраструктури. Відправним пунктом переходу від менш до більш прогресивного ступеня розвитку інвестиційної інфраструктури стає наявність суперечностей на певному його етапі між потребами підприємців і домогосподарств, розвитком науки, ступенем інформованості суб’єктів господарювання, наявним рівнем розвитку продуктивних сил в інфраструктурі та економіці в цілому.