УДК 330.59 (477) Економіка/ Макроекономіка

Єрмоліна М.Б., науковий керівник – Малицький В.В.

Буковинська державна фінансова академія

Соціальна диференціація суспільства та проблема бідності в економіці України

Анотація. У даній роботі розглядаються основні причини виникнення та вплив проблеми бідності й соціальної диференціації на населення України, визначаються деякі історичні аспекти соціальної диференціації та погляди вчених різних напрямів, щодо основних методів боротьби із нею. Також визначається сукупність вимірів проблеми бідності, звужений і системний підходи до феномену бідності та важливі заходи, щодо вирішення проблеми бідності в Україні.

Ключові слова. Соціальна диференціація, межа бідності, проблема бідності, рівень трудових доходів, гарантія зайнятості.

I. Вступ. У період розвитку ринкової економіки України та становлення міжнародних економічних відносин виникає низка досить важливих проблем, які потребують негайного вирішення, для забезпечення можливості подальшого втілення перспективних планів, основними з яких є європейська та євроатлантична інтеграція України. Одною із найголовніших проблем України, що потребує негайного вирішення є проблема соціальної диференціації суспільства, пов'язана із майже відсутністю середнього класу, та проблема бідності, що існує через нерівномірність в доходах та споживанні.

Вагомий внесок у розробку теоретико–методичних та практичних заходів, щодо вирішення проблеми бідності та здійснення ефективного соціального захисту суспільства зробили такі вчені, як Т.О.Білик, І.М.Школа, І.Д.Козменко, Ю.А.Кондзюк, В.М.Головатюк, О.В.Товстиженко, В.І.Приймак, А.Г.Носов, В.А.Моденов, В.І.Ткач, Н.М.Павловська, І.Ю.Палкін, О.П. Турецький та інші.

Хоча питанням, щодо соціальної диференціації суспільства присвячено багато праць визначних науковців, проте ця тема і на даний час залишається актуальною, тому що є багато недоліків застосування теоретичних міркувань на практиці та, як наслідок, виникає необхідність досконалого вивчення проблеми бідності з подальшим обгрунтуванням основних методів та засобів вирішення даної проблеми.

Одним із беззаперечних аргументів для формування соціального ринкового господарства та євроінтеграції у більшості населення країн з перехідною економікою виступає високий рівень добробуту та ефективна система соціального захисту, що існує в розвинутих країнах.

II. Постановка завдання. Для України, як і для більшості постсоціалістичних країн, дуже вразливою є проблема соціальної диференціації суспільства, пов'язана із майже відсутністю середнього класу. Тому постала необхідність розгляду даної проблеми ширше, тобто в усіх характерних їй аспектах і проявах.

Необхідно також виділити певні цілі написання даної роботи за конкретно обраною темою, основними з яких є:

1) необхідність визначення головних проявів соціальної диференціації суспільства та проблеми бідності і формування відповідних способів боротьби із ними;

2) покладання на державу відповідальних функцій, щодо розв’язання існуючих в суспільстві проблем;

3) формування конкретних методів покращення економічної ситуації в Україні, та усунення наявних суспільних проблем тощо.

Основними методами дослідження вибраної теми є виявлення загальних принципів виконання певних норм та нормативів в суспільстві, опрацювання відповідних законодавчих та нормативно-правових актів, які регулюють економічні відносини в країні, детальний розгляд питань соціальної диференціації у працях зарубіжних та вітчизняних вчених, з метою подальшого формування своєї власної думки, стосовно пропозицій вирішення проблеми обговорюваної в даній статті.

III. Результати. Соціальна диференціація суспільства визначає його структуру, породжує низку соціально–економічних суперечностей та визначає можливості їх ефективного вирішення. Абсолютно закономірним є той факт, що в розвинутій економіці домінуючою соціальною групою (до 70% населення) є середній клас. Ця частка населення виступає ініціатором постійного зростання споживчого попиту, власником заощаджень, що потенційно можуть стати інвестиціями, а також крупним платником податків. Для України формування такого соціального прошарку населення є дуже необхідним завданням [2, 26].

Проблема диференціації суспільства на класи та соціальні групи в економічній теорії особливо загострилася у другій половині XIX - на початку XX ст., що відображалося в роботах К.Маркса та В.Леніна. Негаразди світової економіки 1929-33 pp. спричинили необхідність пошуку причин економічної нестабільності у поясненні суті економічних інтересів різних груп суспільства.

Особливу роль у створенні сучасних підходів до аналізу факторів соціальної диференціації відіграв інституціоналізм. Це напрямок економічної думки, представники якого - М.Надлер, А.Берлі, С.Кузнець та інші–створили ідею трансформації капіталістичної системи на основі „демократизації капіталу", „управлінської революції", „революції в доходах", які призвели до зростання суспільного добробуту, гуманізації трудових відносин тощо.

Сьогодні основою соціальної диференціації виступає використання критерію соціального достатку. Причому рівень доходів пов'язується із проблемами руху економіки в цілому. Якщо він низький, відповідно, низький рівень заощаджень та інвестицій. Це спричиняє низький темп нагромадження капіталу, що обумовлює низький рівень продуктивності праці і, в свою чергу, знову ж низький рівень доходів. Ці взаємозалежності складаються у своєрідне коло бідності та вимагають пошуку певного прориву для порушення хоч якоїсь його ланки. Досліджуючи процеси диференціації суспільств у перехідній економіці, академік Т.Заславська пропонує розглядати нову “трансформаційну” структуру перехідного суспільства, включаючи до неї такі суб'єкти: ліберально зорієнтована частина еліти та субеліти; консервативно зорієнтована частина еліти та субеліти; соціал–демократична частина еліти та середнього прошарку; комуно–патріотична субеліта, зорієнтована на традиційні радянські цінності; економічна еліта; лідери кримінального світу; бізнесмени; середня ланка державної бюрократії; соціально визнана й адаптована до ринку частина кваліфікованих спеціалістів; відносно адаптована частина середнього рівня; неадаптована консервативно-периферійна група; маргінально-периферійна група; представники кримінального світу [2, 24-25].

Рівень трудових доходів можна визначити та оцінити на основі таких показників: річний або середньомісячний доход, що залишається у розпорядженні після сплати податків та зборів; середньомісячний дохід на кожного члена сім'ї; структура видатків сім'ї. Показник річного або середньомісячного доходу, що залишається у розпорядженні населення, є одним із основних при визначенні рівня соціальної диференціації і в різних країнах розрізняється досить суттєво. Так, у США співвідношення доходів (бідних і багатих) складає 1:6; у Франції - 1:10; у Японії і Німеччині 1:3; у скандинавських країнах - 1:2,5; у Росії - 1:15,5. В Україні цей показник за різними оцінками розрізняється від 10 до 100 разів [3, 25].

Важливим елементом, що характеризує приналежність до середнього класу, є можливість отримувати та удосконалювати професійні знання. В Україні 53% опитаних вважають, що їх професійні знання потрібні і будуть застосовуватись у найближчі 5 років. Однак в Україні немає достатньої мотивації для підвищення професійного рівня у зв'язку із відсутністю прямої залежності між рівнем професійної освіти і рівнем оплати праці .

Ще одним елементом соціальної захищеності середнього класу виступає гарантія зайнятості. Одним із способів вирішення цієї проблеми може стати стимулювання розвитку дрібного бізнесу. В Україні зростання чисельності малих підприємств економісти планують більш як у 25-30 разів. На їхню думку, це дасть змогу забезпечити високу зайнятість і матеріальний достаток не менше як 15-20 млн. громадян України та суттєво зменшити тиск на державний і місцеві бюджети, значно підвищити зарплату в бюджетній сфері [5].

Ще одна проблема стосується визначення межі бідності (мінімальних розмірів споживання) та масштабів диференціації суспільства в розвинутій економіці. Причому проблема поділу людей на класи і соціальні групи не така вразлива для суспільства, якщо нижній рівень достатку дозволяє задовольняти первинні потреби [1].

Ще більша проблема, без вирішення якої важко сподіватись на формування середнього класу у транзитивній економіці, - це проблема бідності. Ця проблема зовсім не зводиться до методів її виміру чи пошуку грошових коштів для її подолання. Серед постсоціалістичних країн існує значна різниця у доходах і споживанні. Ситуація є особливо драматичною з огляду на те, що на початку XXI ст. понад 9/10 приросту населення припадає на країни, що розвиваються [4, 28].

Глобалізація економіки скоріше підтверджує, ніж заперечує існування та примноження бідності. Загальне багатство 225 найзаможніших людей світу становить понад $1 трлн., що відповідає річному доходу більш ніж 2,8 млрд. осіб, або 47% населення світу. Багатство одиниць проти глобальної бідності мільярдів – така дилема глобалізації економіки. Бідність має низку вимірів:

1) економічний, що визначається системою порогових величин показників життєвого рівня населення;

2) соціальний, який вимірюється системою соціальних показників;

3) духовно-культурний та психологічний, що визначається параметрами духовного та психологічного порядку, характерними для бідних прошарків;

4) політичний, що характеризується мірою участі бідних груп населення у політичних силах суспільства;

5) системний, поєднує в єдине ціле всі часткові виміри бідності [3, 27].

IV. Висновки. Отже, щодо шляхів вирішення існуючих проблем економіки України, зокрема й проблеми бідності та соціальної диференціації суспільства, необхідно здійснити ряд заходів, зокрема таких як:

1) розробка, адекватної сучасним реаліям, нормативно-правової бази, особливо в податковій сфері;

2) створення ефективної системи підготовки та перепідготовки населення;

3) створення інформаційно–консультативних компаній на місцевому рівні, з метою ознайомлення людей з їх правами та обовязками;

4) створення сприятливого інвестиційного мікроклімату для вкладення іноземного капіталу;

5) формування нового типу економічного світогляду сучасного громадянина;

6) обмеження впливу монопольних утворень і зменшення їх тиску на малі підприємства;

7) створення ефективних фінансово-кредитних та інвестиційних механізмів підтримки малого бізнесу, зокрема потрібно переглянути, поки що нестимулюючу, систему кредитування комерційних банків; зменшення кількості контролюючих органів, які часто дублюють функції один одного.

Підсумовуючи все вищезазначене, доцільно зауважити, що бідність – поняття відносне, завжди будуть існувати певні групи населення, які бідніші за інших. Однією з найефективніших стратегій боротьби з бідністю – є розвиток середнього та малого бізнесу. Саме малі й середні підприємства становлять основу будь-якої розвиненої економіки, на них лежить тягар розвитку ринку праці і зайнятості населення, а отже, і підвищення рівня життя в країні.

Література.

1. Горенко О.В. Боротьба з бідністю як орієнтир проєвропейської політики.- http://www.politik.org.ua.

2. Заславська Т.С. Соціально-трансформаційна структура економіки України// Суспільство та економіка.–2007. – № 5. – С.24–27.

3. Сіденко В.Р. Основні показники економічного та соціального розвитку України// Економіст. – 2008. – №1. – С.23–27.

4. Сьомій С.Н., Остроухов В.Б. Небезпечна прірва між багатими і бідними// Політика і час. – 2007, № 12. – С. 27 – 28.

5. Офіційний сайт Кабінету міністрів України/ www.kmu.gov.ua.