Зимовець Юрій Миколайович

Доцент кафедри вокалу та хорових дисциплін Херсонського державного університету

З історії хорового виконавства України

Хорове виконавство – це мистецтво світських і церковних хорових колективів, які інколи неможливо ідентифікувати. В наші дні колишній статус багатьох хорів змінений, деякі з них діяли з перервами, але нині вони продовжують творити історію українського хорового виконавства.

В репертуарі хорів періоду відродженої незалежності України (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) відзначається, поява невідомих або маловідомих композицій М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя, М. Вербицького, І. Лаврівського, Д. Січинського, В. Матюка, К. Стеценка, М. Леонтовича, С. Людкевича, Я. Яциневича, Р. Купчинського, І. Сонєвицького. Це переважно твори, які не виконувалися десятки років, і лише тепер знову повернуті до репертуару хорових колективів, користуються великим успіхом у світі. Неприродний розрив у діяльності хорових колективів у режимні імперські часи завдав значної шкоди: втрачено багато цінних творів, забуто імена перших виконавців, не збережено відомостей про авторів музики, регентів-диригентів.

Вивчаючи діяльність хорів та їх керівників, бачимо, що до наших днів в Україні та за кордоном вийшло друком чимало наукових праць, присвячених питанню функціонування української хорової музики, її ролі в загальноукраїнському культурному контексті. Але лише в окремих з них ідеться про виконавський аспект: диригентів, репертуар, концертну діяльність, вокально-стильові особливості.

Багато хорів було організовано українцями, які з різних причин опинилися в діаспорі. Хорові осередки в еміграції успішно виконували і виконують свої соціальні, освітньо-виховні, музично-концертні функції. Культурний обмін хорами між Україною та діаспорою виявляє спільні, схожі та відмінні погляди на призначення хорового співу, виявляє школи, манери співу, знайомить із соціальним складом учасників, матеріальною базою, можливостями гастролювати в Європі, Америці. Оскільки багато діячів української музичної культури в радянські часи були репресовані, деякі, через страх, уникали активної концертної діяльності, то хорове життя в Радянській Україні було дуже збіднене (Я. Яциневич, Н. Городовенко, В. Верховинець та чимало інших були або вбиті, або переслідувались). До речі, у 20-50-х роках хори як професійні, так і аматорські отримували матеріальну допомогу якщо їх рівень відповідав критеріям існуючої системи, їм гарантувалася підтримка влади, суспільства. Саме цього бракувало в перші роки незалежної України.

Керівники хорів, мистецьких закладів, відомств, зрозуміло проводили відповідну репертуарну політику. Критика висвітлювала проблеми хору у рамках, діапазоні – наскільки дозволяв «соціалістичний реалізм». Масовому хоровому співу найбільш уваги приділяли і приділяють місцеві засоби інформації. Визначати рівень їхньої майстерності повинні відповідні установи чи заклади, підпорядковані Міністерству культури чи Міністерству освіти України, Центральному Комітету Профспілок. Під їхньою егідою проводяться огляди, конкурси, фестивалі з відбором кращих хорових колективів. Мабуть, найкраще відобразив стан справ хорового мистецтва України у радянські часи Всесоюзний фестиваль самодіяльної художньої творчості (1977 р.). У заключному турі цього фестивалю взяли участь близько 700 українських хорів, відзначених фестивальним журі. Ці колективи найповніше представляли регіони, області України, міста Київ та Севастополь.

Остання чверть ХХ ст. досить змістовна, цікава в історії українського хорового мистецтва. Життя супроводжувалося складними суспільно-політичними процесами, розформовувалися одні, створювалися нові колективи. Церковні хори повернули собі свій колишній статус, займаючи гідне місце в духовному відроджені, вихованні народу, співаків. Назріла проблема підготовки керівників цих хорів.

Музично-хоровим товариством було створено, спільно з Міністерством культури України, чоловічу хорову капелу ім. Л. Ревуцького (перший художній керівник Семен Дорогий), камерний хор ім. Б. Лятошинського (засновник В. Іконник). Відродився професійний хор на Волині (Луцьк), яким керував, нині відомий митець, Анатолій Пашкевич, оркестр українських народних інструментів, з якмим виступають відомі солісти-співаки (засновник Я. Орлов, теперішній керівник В. Гуцал). Розпочався тривалий процес ренесансу української народної пісні, в тому числі хорової. Хором ім. Г. Верьовки у 1966 р. почав керувати, тепер відомий митець А. Авдієвський. Якісно нове звучання колективу розпочалося з програми колядок, щедрівок, із введення до репертуару класичних хорових творів, які раніше не виконувались. Це явище – поєднання одним колективом академічної та народної манери співу – було належно оцінене на сторінках преси, набуло певного резонансу у працях М. Кречка, М. Головащенка, М. Загайневич, Л. Пархоменко. Хор ім. Г. Верьовки – найкраще укомплектований співаками-хористами, солістами – став певним еталоном для регіональних професійних хорів і хорових груп: Буковинського ансамблю пісні і танцю (керівник А. Кушніренко), Закарпатського народного хору (керівники М. Кречко, М. Попенко), Гуцульського ансамблю пісні і танцю (керівники М. Гринишин, Б. Дерев’янко, І. Легкий), Волинського народного хору (керівник А. Пашкевич), Житомирського ансамблю «Льонок» (керівник І. Сльота), Черкаського народного хору (керівник П. Савчук), Чернігівського народного хору (керівник П. Процько), Прикарпатського ансамблю пісні та танцю «Верховина» (керівники Ю. Корчинський, О. Волинець, М. Дуда), Подільського хору (керівник М. Болема) та інших.

Творче обличчя будь-якого хорового колективу, як відомо, визначає його керівник, професійний рівень, темперамент, поведінка на сцені, симпатії до тієї чи іншої диригентсько-хорової школи, ставлення до найновіших авторсько-композиторських шкіл, наявність учнів-послідовників і ще багато інших якостей.

Остання чверть ХХ ст. характеризується тим, що в Україні отримав музичну професійну освіту великий загін діяльних хоровиків-диригентів. Вони – представники київської, одеської, львівської, харківської диригентсько-хорових шкіл, з дещо відмінними поглядами на своє «ремесло», різними інтерпретаторськими, конструктивістськими підходами читання партитур, з своїми методами виховання співаків, хору, підбору репертуару.

Хор Київської Національної Музичної академії ім. П. І. Чайковського на межі тисячоліть очолює Павло Муравський – представник київської хорової школи, який спричинився до розвитку західноукраїнської хорової гілки, коли очолював у Львові хорову капелу «Трембіта» в 50-60-х роках. Після цього очолював капелу «Думка». Творчості цього майстра присвячено працю Ольги Бенч «Павло Муравський феномен одного життя» (Київ, 2003р.).

Український народний хор ім. Г. Верьовки очолює Анатолій Авдієвський – відомий у світі диригент, знавець секретів вокального виховання, виконавства, психології сприйняття слухачем; композитор-аранжувальник, який однаково професійно розуміє, інтерпретує хорову п’єсу, пісню як в академічній, так і в народній манері співу, виходячи з природи саме української мелодії, фольклору. Хор під його керівництвом гастролює по всьому світу.

Українське професійне мистецтво репрезентоване діяльністю капели «Думка», яку очолювали Н. Городовенко, М. Вериківський, В. Минько, О. Сорока, П. Муравський, М. Кречко, а тепер очолює н. а. України Є. Савчук. Колектив відчитує і виконує твори великої форми найвищого ступеню складності, співпрацює з симфонічними оркестрами країн Європи, Америки, з диригентами-гастролерами. Це єдиний, на мою думку, професійний академічний хоровий колектив, що зумів зберегти високий рівень у кризові роки останнього десятиліття ХХ ст..

Цікава особливість у хоровому житті 80-90-х рр. ХХ ст. – отримання статусу «професійний колектив» аматорськими хорами. Так, у 1984 р. любительський камерний хор у м. Вінниці під керівництвом В. Газинського був реформований у професійний, а харківський хор Музично-хорового товариства під керівництвом В. Палкіна в 1990 – реформувався у хор Харківської обласної філармонії. В Одесі організовує муніципальний хор В. Шип. У середині 90-х рр. в Ужгороді любительський хор у професійний реорганізує Еміл Сокач, а в 1997 у Чернігові те саме робить Любомир Боднарук із камерним хором обласного відділення Всеукраїнської Музичної Спілки. У Львові набуває статусу муніципального хор під керівництвом В. Яциняка, чоловічий хор О. Цигилика, у Дрогобичі в 2003 р. – камерний хор «Легенда» (керівник Ігор Циклінський). Професійним (муніципальним) стає хор в Умані під керівництвом Л. Ятла. З усіх новостворених виділяється колектив камерного хору «Київ» під керівництвом Миколи Гобдича.

Всеукраїнські конкурси хорових колективів ім. М. Леонтовича виявили нові високоякісні хори з Києва та інших міст. Виступи цих хорів, апробація у столиці їх звучання на кращих сценах України, запис на телебаченні, гастролі в Європі та Америці дають підстави вважати, що хоровий спів удосконалюється, стає більш професійним. З’явилася ціла група талановитих композиторів-хоровиків. Однак, поряд із цим виплив на поверхню процес занепаду деяких колективів через матеріальне неблагополуччя.

Одне з відрадних явищ – поява творів надзвичайно високого степеню складності, часто написаних композиторами для конкретного колективу, невеликої групи хорів. Серед них є твори з глибоким філософським підтекстом на біблійні сюжети, метафоричні, зарубіжні – загалом непрості для розучування, виконання, а відтак і для сприйняття.

Хоровий конкурс ім. М. Леонтовича – один з еталонів України. За останнє десятиліття засновано ще декілька конкурсів, які проводяться в окремих областях.

За останні два десятиліття вперше змогли приїхати і виступити на сценах України хори української діаспори. В умовах діяльності в чужому культурному середовищі зростає роль ініціатора, організатора, керівника хору. Хори української діаспори – своєрідний законсервований банк українського хорового співу. Відбулися спільні концерти хорів діаспори з місцевими хоровими колективами. Виявилися цікаві підходи – спільні, відмінні – у формуванні репертуару у нас, в Україні, та в умовах «вільного світу». Цікавим було поєднання в одній концертній програмі творів бароко, класицизму, сучасних аранжувань пісень національно-визвольної тематики, обробок народних пісень. Проведені й хорові концерти, що включали твори українських композиторів з досить вільним прочитанням їх диригентом-інтерпретатором, з перекладом поетично-літературного тексту з мови оригіналу на українську, інколи перекладом еклектичним.

Мимоволі виявляється дещо вища вокальна культура хорів з України, як зрештою й диригентсько-інтерпретаторська техніка. Очевидно, це – завдяки стрункій системі підготовки кадрів співаків, диригентів у навчальних закладах (декілька ступенів – «багаторівневість»), а також завдяки взаємовпливу, взаємодії професійних хорів із навчальними, аматорськими. Перша хвиля пожвавлення обмінних гастролів в Україні і в діаспорі дає певну надію на утвердження українського хорового мистецтва у світі.

Цьому питанню присвячують свої сторінки періодичні видання: журнали «Музика», «Українська культура» (Україна, Київ), газети «Культура та життя» (Україна, Київ), «За вільну Україну» (Україна, Львів), «Патріярхат» (США). На цю тему написані монографії М. Антоновича, О. Кошиця, М. Дитиняк, А. Гнатишина, О. Бенч, М. Бурбана, Г. Шебанова.

Дуже живуча традиція українського хорового співу в Канаді. Світські та церковні хори тут активно взаємодіють. Сюди українські хори як професійні, так і аматорські, приїжджають при першій нагоді. Їх тут з радістю приймають, запрошують до керівництва фахівців з України. Першими в Канаді побували Заслужений академічний хор ім. Г. Верьовки, Заслужені академічні хорові капели «Думка», «Трембіта», аматорські – «Дударик», «Черемош», «Євшан» (усі – Львів).

Український хоровий спів поза межами України чи не найпопулярніший у Польщі. Тут виступали десятки хорів з України – «Дударик» (Львів), «Легенда» (Дрогобич), Хор студентів музично-педагогічного факультету Київського педуніверситету ім. М. Драгоманова, «Покрова» (Рівне), «Відродження» (Київ), «Кредо» (Одеса), «Воскресіння» (Рівне) та інші. Численні культурні зв’язки зберігаються між Україною і Росією.

В останні десятиріччя ХХ ст. український хоровий спів став надзвичайно популярним у Франції. Тут теж існує українська діаспора, яка має церковні хори, хорові гуртки. На різного роду фестивалях, конкурсах у Франції виступали «Зірниця» (Київ), «Глорія» (Львів), жіночий хор «Благовіст» (Луганськ), «Легенда», «Гаудеамус», «Світилен» (Дрогобич), «Київ», «Дударик» (Львів).

За кордоном впродовж 90-х років ХХ ст. виступали десятки хорових колективів, що не потрапили до наведеного вище списку. Процес цей триває. Таким чином, українське хорове виконавство, яке віддавна славиться своєю неповторною красою, знаходить все ширше світове визнання.

Хорове виконавство другої половини ХХ ст. у результаті зміни соціального устрою суспільства та відродження України набуло тих ознак, яких до недавніх часів не могло мати. Серед інших видів мистецтва хоровий спів зберігає високу духовність, національні традиції.

У діяльністі хорів та їх керівників спостерігається багато нового цікавого. В підході керівників до репертуару бачимо чітку ідейну, державно-просвітницьку ситуаційну політику. При перших ознаках можливого отримання Україною незалежності – хоровики-практики, науковці виявили в архівах, приватних бібліотеках, за кордоном невідомі для них збірки музичних творів, окремі твори, матеріали про діяльність окремих діячів, колективи, заборонені до цього в Україні.

Особливо цінним є повернення до практичного обігу кантів, хорових концертів в оригіналах великої групи композиторів, у тому числі церковно-літургійних творів.

Питаннями історії хорових центрів, окремих хорів, бібліографії, діяльності забутих, заборонених у свій час хорів, диригентів, пошуку загублених хорових творів, їх реставрацію, розвиток жанрів хорового мистецтва, його педагогічних аспектів на рубежі сторіч займаються: Н. Герасимова-Персидська, Л. Мазепа, М. Загайневич, Ю. Ясиновський, Ю. Медведик, С. Процик, О. Яцків, М. Ярко, І. Сікорська, Б. Фільц, А. Кречковський, М. Дитинян, Ю. Соневицький, Г. Голик, А. Кушніренко.

Певна несподіванка – поява на сценах високого рівня і хорів музичних навчальних закладів: вищих, середніх – системи Міністерства культури і мистецтв та Міністерства освіти і науки, які апріорно випереджують у деяких компонентах хорового звучання аматорські хори, але замінити їх вони не можуть і не повинні через різні причини. Відкрито феномен жіночих, дитячих хорів у силу існування великого масиву оригінальних творів, Літургій, хорових сцен в операх, обробок народних пісень для хорів з академічною та народною манерою співу.

Репертуарний вибух, «бум» у діяльності хорів 90-х років ХХ ст. полягає в появі безліч творів відомих, маловідомих, невідомих для спеціалістів та широкого загалу духовно-церковних авторів: літургічних, тих, що виконуються в обрядах, колядок, щедрівок, гаївок. Інтерес до них викликаний тим, що вони не були відомі декільком поколінням музикантів, диригентів-хоровиків як у період навчання, так і в майбутній діяльності. Це – твори з дуже широким спектром звучання, змістовні, насичені.

За результатами, тепер Всеукраїнського еталонного конкурсу хорів ім. М. Леонтовича, визначається «державне еталонне звучання» - постійний середній рівень звучання українських хорів – за найвищими всесвітніми мірками, на фоні якого виглядаємо добре. Переможці кожного конкурсу – приблизно 30 хорів – звучать добре, на рівні професійних українських, у деяких компонентах звучання, репертуарних пошуках мають навіть вищий імідж. Їхні керівники – спеціалісти вищої кваліфікації.

В Україні традиційно існували основні хорові (регіональні) центри, які умовно представляють ту чи іншу хорову школу: «Одесу – Миколаїв – Херсон», «Київ – Житомир – Чернігів», «Вінниця – Умань – Кіровоград», «Рівне – Луцьк», «Мукачева – Ужгород», «Львів – Івано-Франківськ – Дрогобич», «Харків – Суми – Полтава», «Запоріжжя – Донецьк – Луганськ».

Успіх кращих колективів криється у послідовній роботі, знанні та розумінні суті сучасного хорового виконавства, підборі репертуару, іміджі самого диригента, особливо молодого, який працює з молодіжним колективом. Представники такої течії – мішаний хор Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова (художній керівник та диригент П. Ковалик) та жіночий хор цього ж закладу (художній керівник та диригент Л. Байда). Твори В. Зубицького, фрагмент концерту для хору на фольклорні тексти «Ярмарок» та В. Степурка «Павана» визначають не лише їхній високий професійний рівень, а й авторський пошук стилю, де на одну з провідних ролей виходить і зоровий ряд, рух виконавця, мистецтво декламації, - настає театралізація жанру. Хористам потрібно знайти щось цікаве, нове, аби не втратити свого творчого іміджу у ХХІ ст.. Як відзначає в «Українській музичній газеті» А. Лащенко, перший хор можна віднести до такого, в якому оптимальне співвідношення української та іншої музики.

У цього хору в основі інтерпретації – «художньо переконливий принцип заглиблення в образну суть музичного твору, точне відчуття емоційного тону висловлювання, тяжіння до загальнодраматичних рішень. Усе це підкріплено природним звуковидобуванням, стабільною технічною вокалізацією, живою акустично забарвленою органікою усієї хорової звучності».

Жіночий хор під керівництвом Л. Байди на рубежі століть, як і хори під керівництвом О. Виноградової, С. Фоміних, Т. Малицької, Г. Горбатенко, Г. Шкільник, уособлює прагнення до нової сучасної музичної мови як у цілому, так і в номінації жіночих хорів. Диригент глибоко відчув твір Л. Дичко «Петрівочка» (з камерної кантати № 1), де синкретичний фольклорний елемент музичного інтонування автором тонко переосмислений, доведений до катар сисного стану сприйняття сучасним слухачем. Автор і диригент взаємно «натрапили» один на одного. Те ж саме із самобутнім твором В. Степурка «Павана» (в місячних тонах) з його елементами театралізації, імпонуючими співакам барвами, яких часто бракує хоровим композиторам порівняно з інструментальними формами, жанрами. Диригент Л. Байда своїм глибоким мисленням, всебічним баченням, видимою пластичністю, мануальною довершеною технікою високопрофесійно робить свою справу: демонструє своє «ремесло», індивідуально вивірене, органічне, як і звучання хору.

Еталонне звучання хорової капели «Мрія» (керівник з. а. України Б. Дерев’янко) Львівської комерційної академії, яка за своїм статусом є аматорською, прослідковано її участю у всіх фінальних змаганнях конкурсів ім. М. Леонтовича. Колектив проводить велику організаційно-просвітницьку роботу, багато гастролює.

В Україні відчутна тенденція до зменшення кількості учасників хорів, перехід капел у розряд (номінацію) «камерний хор». Над цим потрібно замислитись, бо твори великої форми української і зарубіжної класики написані для мішаних складів хорів, у яких за авторським задумом має бути від 40 до 80 співаків.

8-9 листопада 2002 у Колонному залі ім. М. Лисенка проходив ІV Всеукраїнський хоровий конкурс ім. М. Леонтовича, присвячений 125-річчю з дня народження митця. Хори представляли різні регіони України – Волинь, Дніпропетровщину, Криворіжжя, Луганщину, Івано-Франківщину, Київщину, Львівщину, Одещину, Рівненщину, Харківщину, Черкасщину. Оцінювало виступи журі у складі н. а. України академіка А. Авдієвського (голова), н. а. України професора М. Гринишина, н. а. України композитора Л. Дичко, н. а. України професора П. Муравського, професорів С. Полкіна, С. Савчука, О. Тимошенка. У своїх виступах члени журі відзначили позитивне у розвитку хорової справи, відзначили і деякі негативні тенденції – постійної неучасті у конкурсі ім. М. Леонтовича колективів з Донеччини, Криму, Херсонщини.

Рівень українського хорового мистецтва постійно підвущують церковні хори Української православної, Греко-католицької церков, які поєднують своє основне літургійне призначення із світськими формами музикування: участю у концертах, фестивалях, інших хорових форумах. Їхня діяльність висвітлюється на сторінках наукових видань, журналів, газет в Україні і за кордоном.

Тенденція останнього часу у хоровій практиці – певна автономність щодо центральних органів (Міністерства культури і мистецтв), філармоній. Регіони, обласні відомства культури, освіти перебирають функції центру, що є ознакою демократичного суспільства, політичної системи.

Хорові митці України – керівники, диригенти, співаки, концертмейстери, організатори, меценати – покликані зберегти українську хорову культуру від впливу низькопробного мистецтва, деградованих у соціальному, духовному, освітньому значенні систем, теле- та радіопередач, що руйнують психіку, здоров’я української молоді, народу. Живе виконання творів, глибокі національні традиції покликані зберегти державу Україна.