Бабенко В.М.

Донбаська національна академія архітектури і будівництва

Перспективність розробок в області науки й техніки як філософсько-світоглядна проблема

У сьогоднішньому світі в науці, з огляду на надшвидкі темпи її розвитку, розуміння змісту поняття перспективності є дуже розпливчастим, аморфним, умовним. Набагато простішим суть цього поняття сприймається тоді, коли мова ведеться про ті наукові та технічні розробки, які можуть бути прямо, в режимі «on-line» використані у практиці життя, які можуть його у тому чи іншому конкретному напрямку розвитку суттєво та якісно збагатити або взагалі змінити. У даному випадку від того, наскільки далекою є перспектива визначається й область практичної актуальності належної розробки. Ступінь такої актуальності є прямо пропорційною величиною відносно часу застосування відповідного відкриття або належної наукової розробки. Та таке розуміння перспективності є суто формальним. Нам важливо було про нього згадати тут для того, щоби констатувати й іншу існуючу неформальну істину: перспективність, особливо якщо мова ведеться про область гуманітарних знань, може визначатись зовсім в іншому ключі та в інших параметрах.

В європейській культурній традиції ще з часів раннього Середньовіччя сформувались два протилежних ставлення до науки в цілому, та до природознавчої й гуманітарної сфери її існування зокрема. Бінарна опозиційність такого підходу особливо яскраво проявила себе в різних пріоритетах, які у ході історичного розвитку утвердились в рамках західноєвропейської та східноєвропейської наукової культури. Те, що за звичай часто вчені умовної східноєвропейської парадигми мислення сприймають як гуманітарні науки (філософія, історія, філологія тощо), прихильники західноєвропейської моделі світосприйняття сприймають не чим іншим, як мистецтвом (art). Для них до науки (science) відносяться лише природознавчі дисципліни (математика, фізика, хімія, біологія тощо). Така відмінність у підходах до природознавчої та гуманітарної сфери знань продукує й різне ставлення до проблеми їх перспективної цінності. На перший погляд це не дуже помітно. Але така «завуальованість» пов’язана насамперед з різним розумінням сутності процесу практичного застосування, впровадження у життя того, що може сприйматись як результат наукового дослідження.

Відмічена відмінність у визначенні практичної значимості результатів наукової діяльності в історії науки знову ж таки особливо яскраво проявилась у рамках гуманітарної області знань. Найвідомішим прикладом тут може служити відношення до економічної теорії К.Маркса на Заході й Сході Європи. Те, що на Заході переважним чином було сприйнято тільки однією з багатьох існуючих на той час прогностичних концепцій із відповідними належними висновками щодо корекції економічної та політичної сфери життєдіяльності, на Сході набуло характеру «одкровення», «озоріння», довгоочікуваного відкриття змісту нової парадигми суспільного життя з правилами відповідної докорінної перебудови його соціально-економічної та суспільно-політичної основи. Й подібне ставлення до науки не було виключенням в історії Сходу Європи. Не випадково тут не фінансові воротила та промисловці, як це відмічалось на заході континенту, а поети та письменники майже завжди були духовними й політичними провідниками суспільства.

Зрозуміло, що така ситуація продукувала як свої позитивні, так й негативні наслідки. З одного боку, життя однієї частини європейців було багатшим на ті духовні цінності, які визначались як орієнтир суспільного розвитку. З другої сторони життя протилежної пересічної групи європейського населення підпорядковувалось насамперед букві закону. Й така «законослухняна одиниця» вимушена була постійно та напружено у ході власного історичного розвитку шукати вихід із протистояння своєї внутрішньої природи вимогам соціуму в цілому. Звісно, що у цьому випадку їх опоненти виступають людьми значно розкутішими, спонтанними у поведінці й адекватнішими власній іманентній натурі. Життєві пріоритети, а разом з ними й бажані перспективи подальшого розвитку, як можна помітити, тут, у даному протистоянні, не просто не співпадали, а відзначались десь навіть своїм антагонізмом. Це не могло не відбитися й на предметі нашого аналізу - наукових інтересах.

Розуміння науки східноєвропейським «вольнолюбцями», завжди характеризувалось такими рисами знання, які в їх свідомості були принципово прихованими, утаємниченими від людини її ж власною природою. Тому, справжні знання в рамках такого ставлення до них – це знання про ірреальний світ, світ який у повній мірі був таким же вільним й незалежним від Людини, як і вона сама від світу реального. Спираючись на попередній досвід розвитку мислительної культури людства та даючи характеристику головної риси такої науки, можна з великою долею впевненості оцінювати її як трансцендентальну й глибоко апофатичну [1; 4] за своєю внутрішньою суттю. Таке знання є й може бути лише «світлом у темряві», але не як не «силою», спроможною перебудувати Природу.

Треба зазначити, що відмічений трансценденталізм, як підхід у ставленні до наукового пізнання, одночасно був й причиною формування таких особливостей пізнавального процесу, як догматизм й традиціоналізм. Науковці подібного ґатунку, як й східно орієнтоване суспільство в цілому, схильні до сакралізації результатів наукової діяльності, хоч це до певної міри часто з невідворотною силою звужувало евристичну цінність пізнавального процесу. Та в кінцевому підсумку, при цьому ж зворотною стороною відміченого трансценденталізму було пріоритетне збереження у ході проникнення в таємниці Природи «незалежності» й автономії як самої Природи, так і Людини, її духовної сутності.

З огляду на такий підхід до перспективності, найзначущими напрямками наукової діяльності для прибічників гуманітарізованого розуміння сутності, змісту й значення наукового світосприйняття (з урахуванням виділених небезпек) є ті гуманітарні проблеми, які вже означені, як ті, що породжені науковою діяльністю людини, або проблеми, які ще тільки можуть виникнути у результаті подальшого розвитку науки й техніки. Навіть більше того, мова тут насамперед має йти про гуманітарну складову проблем, які визначають та сприяють розвитку самих наукових інтересів людства, які виникають та постають перед людиною як проблема світосприйняття та світорозуміння.

Чому дана наукова проблема виникає та виникає саме у такій постановці питання? Чому вона постає саме у такому ракурсі? Якими першопочатковими інтересами людської життєдіяльності, людського духовного розвитку вона породжена? - Тільки відповідаючи з початку на такі питання, дослідник має у подальшому проаналізувати усі ті напрямки, шляхами яких можна дістатися рішення зазначеної проблеми. На цій стадії (а не тоді, коли отримані результати проведеного дослідження починають лякати навіть самого дослідника) мають бути обмірковані питання й тієї небезпеки, яка може виникнути під час розв’язання поставленої проблеми. Якось давні китайці говорили, що не є розумним боротися з хворобою, коли вже захворів, не розумно копати колодязь лише тоді, коли починає мучити спрага. Серед виявлених альтернативних варіантів рішення наукового завдання, обраним має бути той, який є не найперспективнішим, не найочевиднішим щодо отримання бажаного результату, а найгармонічнішим щодо включення Людини в нову системи взаємостосунків з Природою, її невідомою до цього часу площиною буття. (Про це, до речі, сьогодні наполегливо говорить й Церква.)

Зрозуміло, що з прагматичної точки зору, точки зору практичної доцільності у тому сенсі, якому його розуміє західна наукова традиція, такий підхід може бути оцінений ледве не як заборона на дослідження. Та це не зовсім так. Навіть навпаки. Той варіант, який на даному етапі розвитку культури може здаватися фантастичним, як раз у підсумку і може виявитися найраціональнішим шляхом розв’язання поставленої проблеми. Це пов’язано із тим, що інколи, по-перше, сама проблема може бути сформульованою не найкращим чином (а це, відповідно, тягне за собою цілу низку помилкових рішень), по-друге, вже сьогодні, у світлі теорії ймовірності та синергетичних поглядів на картину світу [2], стає зрозумілим, що ірраціональний варіант несе із собою неменше, якщо не більше, можливостей ніж традиційне, пряме, детермінізоване розуміння перспективності.

Як це не дивно та не парадоксально може виявитися, ситуація, що на сьогодні утворилась в питанні перспектив розвитку науки й техніки, сприяє створенню фундаменту для відродження на новій світоглядній основі практики містицизму й трансценденталізму з притаманними їй покладаннями на вже згадувані «озоріння», інтуїцію, випадковість та «одкровення». Зазначимо, що подібна форма паранаукового світосприйняття ніколи не відмирала, а в часи Середньовіччя навіть відігравала домінуючу роль у пізнавальному процесі. Так, наприклад, проблеми алхімії та астрології [3] – це проблеми розвитку трансцендентальних рис наукових знань й самого пізнавального процесу. Сучасна наука за результатами свого стрімкого піднесення, в плані впливу її досягнень на зміну життя людини, за останні роки перетворилась у явище неменше дивовижне, ніж колись потенційно можливі й очікувані пертурбації пов’язувались людською фантазією з розвитком алхімії та астрології. Та сьогодні на порядку денному постає проблема активізації тих площин взаємозв’язків між усім в світі, між людиною і природою, як окремих проявів цих глобальних зв’язків, механізми існування яких досі незрозумілі й приховані від людського розуму, але не свідомості, що й характеризувало в решті решт розвиток паранаук. На разі зараз відомо ж те, що тільки вони напряму ведуть до бажаного результату, минаючи вже багато у чому дискредитований утилітаризм технічного посередництва. Тільки глибина духовних мотивацій пар наукових досліджень, пробуджуючи сили утаємничених можливостей Людини та Природи, гадається безсумнівно реалізованих на інших рівнях їх невідомого прихованого буття, можуть вивести людство з тієї глобальної екзистенційної кризи, до якої воно невпинно та на великій швидкості наближається.

Результатами такого нового світоглядного підходу до практики пізнавальної діяльності людства повинна стати якісна переорієнтація процесу пізнання з технораціоналістичних позицій на антропоекзистенційні. Сьогодні вже зрозуміло, що сучасний техніцизм цивілізаційного мислення замість полегшення людського життя повністю підпорядкував Людину собі. Людина стала не хазяїном машини, а її доповненням, обслугою. Ситуація має бути поставлена з голови на ноги. Логіка розвитку техніки має бути замінена логікою розвитку духовних інтересів Людини. Людство спочатку має визначити перспективні напрямки розвитку всіх (тих, які вона сьогодні чітко усвідомлює) своїх духовних потреб й, лише з огляду на ці плани, задуматися над тими варіантами їх задоволення, які максимально сприятимуть подальшому розвитку та удосконаленню гармонійних стосунків Людини й Природи.

Назавжди канула у минуле техноманія та технофілія картин доби раннього й зрілого індустріалізму. Замилування хмарочосами урбаністичних пейзажів, дивакуватими будівлями космопортів, гігантськими формами роботовоїнів та космольотів сьогодні явно поступається ностальгії за природним життям, за його «зеленими» одностроями. Але це не прояв знайомої й простої на перший погляд ретросвідомісті людського мислення. Бажання блукати Часами і Просторами у рамках такого світобачення сьогодні ґрунтується на впевненості, що такі мандри не порушать існуючий порядок Природи й лише утвердять Людину в цінності власного життя у його даних на цю мить формах, відкривши перед homo sapiens невидимі до цього часу перспективи іноморфного розвитку. Тож, як і на зорі формування класичної філософської думки, залишається констатувати актуальність призовного гасла Сократа до мислячого створіння – «Пізнай самого себе!»

Література

1. Аверинцев С.С. Поэтика ранневизантийской литературы. – СПб.: Азбука-классика, 2004.

2. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой. - М., 1986. - С. 34-35, 50, 65-66, 363, 386.

3. Рабинович В.Л. Алхимия как феномен средневековой культуры. – М: Наука, 1979.

4. Шпідлік Томаш. Духовність християнського Сходу. – Львів, Видавництво ЛБА, 1999. – 496 с.