О. П. Буряк

Внесок зарубіжних та вітчизняних вчених у розвиток теорії

банківських криз

Все більша відкритість національної економіки та посилення глобалізаційних та інтеграційних процесів потенційно підвищують ймовірність виникнення кризових явищ як на рівні економіки в цілому, так і на рівні її окремих секторів, а зокрема банківського. Вище наведене вимагає від вчених та практиків пошуку та відпрацювання ефективних механізмів їх попередження і подолання. Неабияку цінність у цьому контексті формують праці вітчизняних та зарубіжних учених.

Розробкою теорії банківських криз займалося багато дослідників, але на особливу увагу заслуговують праці Функцію згладжування банківських криз автор покладає на Центральний Банк. Він упевнений, що якщо останній контролює пропозицію грошей, то бізнес-цикли відходять у минуле [1]. І. Фішер підтримав меморандум групи чиказьких професорів про 100%-е покриття банківських рахунків, яке забезпечить контроль за рухом грошової маси. І. Фішер видав книгу «Стовідсоткові гроші», головною ідеєю якої є те, що з метою недопущення банківських криз кожен комерційний банк має бути зобов’язаний покривати надання кредитів клієнтам 100%-им валютним забезпеченням відповідних сум в ЦБ або його кредитами.

Варто підкреслити, що І. Фішер під кризами розуміє «призупинку зростання цін» [6]. Вчений стверджує, що «помилки користування позиками понад міру в минулому змушували нещасні жертви цих помилок позичати ще більше, щоб зберегти свою спроможність. Це є ще та спеціальна неформальність, яка характеризує період кризи. Позики потрібні для того, щоб продовжити старі борги або щоб заплатити ці борги шляхом створення нових. Причина вимог на позики полягає не у можливості нових розміщень капіталу, а в існуванні зобов’язань, пов’язаних зі старими (і невдалими) розміщеннями його. Проблема полягає в тому, як виплутатися із забруднень, створених минулими зобов’язаннями. Це проблема ліквідації». Важливе значення для має положення І. Фішера стосовно того, що «криза – це спад, який характеризується банкрутством» [6]. Інакше кажучи, банкрутства банків – це ознака банківської кризи. Також І. Фішер підкреслював, що «ніякий банк не може уникнути банкрутства, якщо значний відсоток держателей його банкнот і вкладників одночасно потребують готівкового платежу.

На тему кризового банківництва заслуговують уваги деякі міркування К. Маркса у його праці «Капітал» [2], а саме:

1. «Банківська система за своєю формальною організацією і централізацією, є найбільш майстерний і досконалий витвір, до якого взагалі приходить капіталістичний спосіб виробництва».

2. «Банківська справа забирає з рук приватних капіталістів і лихварів розподіл капіталу як особливе підприємство, як суспільну функцію. Але завдяки цьому банк і кредит стають водночас і наймогутнішим засобом, що виводить капіталістичне виробництво за його межі, і є однією з наймогутніших підйом криз і шахрайства».

3. «В період кризи не вистачає засобів платежу. Незручне і безглузде банківське законодавство … може посилити цю кризу. Але ніяке банківське законодавство не може усунути кризи». В цьому міркуванні Маркс наголошував, що економічні кризи, в тому числі банківські, носять не суб’єктивний, а закономірний об’єктивний характер.

Вагомий внесок у розвиток теорії криз належить М.І. Туган-Барановському. Головною причиною виникнення криз учений вважає кредит [4]. М. І. Туган-Барановський описує механізм розвитку банківської кризи і привертає увагу до історичних фактів в еволюції банківської системи, які пізніше австрійська школа (Л. Мізес та його учні) використали для пояснення капіталістичного циклу і появи економічних криз. Мова йде про те, що перші банки були виключно «грошовими банками», тобто кредитних операцій проводити не мали права, бо повинні були зберігати у недоторканості у своїх підвалах передану їм їхніми клієнтами дзвінку монету. Він стверджує, що «само собою розуміється вони не тільки не платили процентів по вкладах (якими не мали права користуватися), а, навпаки, вимагали відомих щорічних відсотків із своїх клієнтів за виконання їх доручень за проведення за їх рахунок платежів. Кінець кінцем майже всі ці початкові грошові банки розпалися, тому що не могли втекти від спокуси скористатися дзвінкою монетою, яка лежала в їх коморах для кредитних операцій на користь держави, виявлення яких вело до втрати довір'я до банку і його ліквідації [1].

На думку М .І. Туган-Барановського, цінність грошей – це позасвідомий, стихійний продукт загальної кон’юнктури товарного ринку. І причина зміни цінності грошей (йдеться про металеві гроші) майже ніколи не є наслідком зміни кількості грошей у народному господарстві. Ці думки мають значення для удосконалення теорії антикризового банківництва, адже держава може впливати на цінність грошей. М. Туган-Барановський наголошував на важливій ролі ЦБ держави, який має у своєму розпорядженні величезні кошти і керується у своїх діях не одержанням зиску, а загальнодержавними інтересами.

М. Фрідман у праці «Програма грошової стабілізації» висунув рекомендацію: «Вимагати від банків при прийманні депозитів, створити резерви, еквівалентні 100% їх зобов’язань по депозитах» [5]. Однак пізніше він від цієї ідеї відмовився. Між тим, вчений стверджував, що існуюча в США банківська система часткового резервування має два основних недоліки [7]:

- вона передбачає широке втручання уряду в кредитну та інвестиційну діяльність, яку доцільно залишити ринку;

- рішення держателів грошей про форму, в якій вони хочуть їх тримати, і банків про структуру своїх активів мають схильність впливати на суму, яку вони тримають, що породжує нестабільність системи часткового резервування.

До теми банківських криз вчений повертається у праці «Капіталізм і свобода» [3]. Він стверджує, що «фінансові кризи 1873, 1884, 1890 та 1893-го років, що йшли слідом одна за одною, здійснили з боку ділового світу та банків хвилю вимог щодо проведення банківської реформи. Паніка 1907-го року, коли банки дружньо відмовилися видавати гроші з депозитних рахунків на першу вимогу, нарешті перетворила невдоволення фінансовою системою на рішуче наполягання державного втручання. В результаті було створено Державну резервну систему». М. Фрідман дійшов висновку, що «різниця у рівні економічної стабільності ... насправді може бути пояснена різницею між монетарними режимами». Науковець чітко бачив зв'язок між «характером зменшення економічної активності і серією банківських банкрутств», які «призвели до масових набігів» на банки, тобто до спроб вкладників зняти гроші з рахунків». Епідемія ці перекидалася з одного району країни на інший і сягнула своєї кульмінації 11 грудня 1911 р., коли збанкрутував Банк Сполучених Штатів. Цей крах вирішальним чином вплинув на розгортання подій не тільки тому, що банк, який тримав у вигляді депозитів понад 200 мільйонів доларів, був одним з найбільших у країні, а ще й тому, що, хоча він і був звичайним комерційним банком, назва його багатьом людям в Америці і за кордоном давала підстави вважати його якимсь офіційним банком» [3].

М. Фрідман узагальнює, що до жовтня 1930 р. в США не було жодних ознак для виникнення банківської кризи. Хоча, уже майже стало зрозуміло, що ФРС слід було поводитися інакше і не можна було допустити зменшення грошової маси майже на 3% із серпня 1929-го року по жовтень 1930 р.: у минулому грошова маса настільки істотно падала тільки в періоди найсильніших спадів економічної активності. Отже, якщо міркувати «заднім числом», то це було помилкою.

Після жовтня 1930 р. «кризи ліквідності почали валитися на американську економіку одна за одною. Фрідман писав: «хвиля банківських крахів тимчасово спадала, але потім накочувалася з тією самою силою, позаяк кілька гучних банкрутств та інші події знову підривали довіру до банківської системи, викликаючи нову серію «набігів». Останні мали велике значення й не тільки через банківські крахи, скільки через їхній вплив на обсяг грошової маси.

Вчений також наголошує на тому, що за «банківської системи, заснованої на часткових резервах, банк … не забезпечує кожен долар депозитів реальним доларом, чи його еквівалентом. Ось тому термін «депозит» настільки оманливий».

Будь-яка масована спроба з боку власників отримати свої гроші повинна призвести до зменшення загальної грошової маси, окрім тих випадків, коли існує якийсь спосіб створити додатковий запас готівки, а банки мають можливість якимось чином її отримати. В іншому випадку один банк, намагаючись задовільнити своїх клієнтів, почне тиснути на інші банки, намагаючись повернення запозичень, продавати інвестиції аби відкликати свої вклади, - а ті банки, своєю чергою стануть тиснути на треті банки тощо. Якщо не переривати цей порочний цикл, він розгалужуватиметься все більшою мірою того, як спроби банків вишукати готівку занижують вартість цінних паперів, роблять неплатоспроможними банки, котрі за інших умов міцно трималися би на ногах, підривають довіру вкладників і весь цикл розпочинається наново» [3].

Доцільно зазначити, що при цьому М. Фрідман виправдовував тимчасову призупинку видачі грошей готівкою, оскільки цей захід «розривав щорічний цикл» і «запобігав подальшому розповсюдженню епідемії, не давав банкрутству кількох банків обтяжувати інші та не призводив до краху банків, у всіх інших аспектах цілком здорових» [3].

На думку М. Фрідмана до банківського краху у 1930-1932 рр. призвела помилкова монетарна політика ФРС, яка «провалила цей іспит жалюгідним чином», оскільки не забезпечила вкладників необхідною кількістю готівки, «якби вона пішла назустріч банкам, то вдалось би припинити банкрутства й уникнути обвалу» [3].

Досліджував значення грошових факторів в економічному циклі Г. Хаберлер. Він дійшов до наступних висновків [8]:

- якби під час депресії можна було уникнути …масових вилучень вкладів, відсутності довіри до фінансових установ, то такі катастрофічні різкі спади, як в 30-х роках ХХ ст. були би виключені.

- якби вдалося відвернути інфляційні та спекулятивні надмірності в період циклічного розширення ділової активності, то циклічна нестійкість була б помірною.

Отже, аналіз теоретичних і практичних ідей видатних зарубіжних і вітчизняних вчених-економістів на тему виникнення, розгортання і подолання банківських криз дає підставу для висновку про їх актуальність і значущість як для активізації теоретичних досліджень, так і для розробки практичних рекомендації у царині антикризового банківського управління.

Література:

1. Мизес Людвиг фон. Человеческая деятельность: Трактат по экономической теории / Пер. с 3-го испр. англ. изд. А.В. Куряева. ОАО «НПО «Экономика», 2000. - 878 с.

2. Маркс Карл. Капітал. – К.: Політвидав України, 1982. – 932 с.

3. Мільтон Фрідмен. – Капіталізм і свобода / пер. с англ. – К.» Діх і літера, 2010. – 320 с.

4. Проф. М. І. Туган-Барановський. "Основи політичної економії". Наук. редактор, автор передмови і вступної статті С.М. Злупко. – Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003. – 628 с.

5. Туган-барановський М. І. Паперові гроші та метал. – К.: КНЕУ, 2004. – 200 с.

6. Фишер Ирвинг. Покупательная сила денег / Сост., вступ. статья М.К. Бункина, А.М. Семенов. – М.: Дело, 2001. — 320 с.

7. Фридмен М. Основы монетаризма/ Милтон Фридмен; Пер. с англ. под науч. ред. Д.А. Козлова. – М.: ТЕИС, 2002. – 175 с.

8. Хаберлер Г. Процветание и депрессия: Теоретический анализ циклических колебаний / Готфрид Хаберлер; пер. с англ. О. Г. Клесмент, Н. М. Осадчей, Р. Х. Хафизовой. – Челябинск: Социум, 2008. – 402 с.