Івашків Юлія Дмитрівна,

Здобувач Академії муніципального управління

ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ В КОНТЕКСТІ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

Глобалізація світогосподарських відносин і внутрішня та зовнішня регіоналізацією світу є складовими одного й того ж самого явища. Глобалізація сприяє розвиткові новітніх технологій, вільному переміщенню капіталу й робочої сили, швидкому обміну інформацією тощо. Регіоналізація не може зупинити НТП, а отже, економічні угруповання зацікавлені у швидкому переміщенні технологій у середину свого союзу, а відтак, регіоналізація передбачає захист внутрішнього ринку країн-учасниць союзу, стимулювання власного товаровиробника, економічне зростання та нівелювання внутрішніх (передусім депресивних) регіонів. Глобалізація та регіоналізація як домінуючі явища ХХ – початку ХХІ ст. утворюють діалектичну єдність, яка передбачає розробку глобальних регіональних стратегій.

В основу глобальної регіональної стратегії ЄС було покладено п’ять основних принципів, що стали інтегральною частиною структурної політики ЄС:

- концентрація. Цей принцип передбачає накопичення засобів фондів у тих регіонах, які найбільше цього потребують, з метою усунення розпорошення, яке може бути в розгалуженій структурі ЄС;

- програмний підхід. Він передбачає надання переваг не стільки окремим проектам, скільки завершеним програмам проектів, у розробці яких брали участь місцеві органи влади і які передбачають комплексний розвиток певних територій для подолання диспропорційності;

- партнерство. Цим принципом передбачається тісна взаємодія та співробітництво різних гілок влади: місцевої, національної, наднаціональної. За відсутності інтересу хоча б одного з рівнів ефективність здійснення програми різко падає. Принцип партнерства тісно пов’язаний із наступним фундаментальним принципом, що проходить через усі документи ЄС;

- субсидіарність. Він передбачає надання регіонам повноважень у такому обсязі, який вони самі вважають доцільним, а точніше – посильним для себе;

- компліментарність (доповнювання). Сутність цього принципу полягає у фінансуванні проектів лише тоді, коли залучаються місцеві та національні ресурси (для запобігання споживчим настроям у депресивних регіонах, які потребують відповідної допомоги з боку євроструктур).

У кожному з етапів розширення ЄС взаємозв'язок процесів поглиблення й розширення інтеграції мав свою специфіку. Вплив процесів розширення інтеграції на процеси її поглиблення великою мірою визначається співвідношенням економічних потенціалів держав – членів інтеграційного союзу і держав, які вступають у нього. Це співвідношення може бути виражене двома показниками – співвідношенням ВВП двох груп і співвідношенням середньодушового розміру ВВП. У цілому ці два показника визначають питому вагу й роль держав, які вступають, в розширеному союзі, характер і міру їх впливу на процес поглиблення інтеграції, а також на інтеграційну стратегію розширеного об'єднання.

В історії Європейського Союзу було два типи розширення: в 1973 і 1995 р. об'єднувались високорозвинуті країни (крім Ірландії в першому розширенні), а у 1980-х рр. вступали середньорозвинуті, які значно відставали від країн ЄС за всіма основними економічними й соціальними показниками. П'яте розширення ЄС також належить до другого типу. Другий важливий фактор, який впливає на взаємодію процесів поглиблення і розширення інтеграції – це інтенсивність економічних зв'язків між країнами союзу і країнами-кандидатами. Вона виражається в таких показниках: питома вага взаємного експорту двох груп держав у загальних обсягах їх експорту, а також в обсягах їхнього ВВП (тобто величина взаємних експортних квот); товарна структура взаємного експорту, яка відображає масштаби між- та внутрішньогалузевої спеціалізації й кооперації виробництва; абсолютна та відносна величина прямих інвестицій. Чим більше економічна взаємозалежність країн інтеграційного союзу та країн-кандидатів, тим глибше взаємопов'язані їх національні господарства, тим менше розширення інтеграційної зони перешкоджає процесам поглиблення інтеграції.

Наступний важливий фактор взаємодії розширення та поглиблення інтеграції – рівень подібності між системами регулювання економічних і соціальних процесів у країнах, які входять в інтеграційне ядро, і країнами-кандидатами. Чим більше вони подібні, тим більше перешкод процесам поглиблення. Тому обов'язковою умовою для розширеної зони є зближення (конвергенція) соціально-економічної політики старих і нових членів інтеграційного об'єднання. Якщо інтеграційні концепції суттєво відрізняються, це може загальмувати процес поглиблення інтеграції.

Маастрихтською угодою про Європейський Союз у 1992 р. передбачалося створення політичного, економічного та валютного союзу, введення єдиного європейського громадянства. Із завершенням формування спільного ринку й переходом на вищий щабель інтеграції перед ЄС постала нова стратегічна мета. У Договорі про Європейський Союз декларується, що він позначає новий етап процесу творення дедалі ближчого союзу народів Європи, де рішення належить приймати якнайвідкритіше та якнайближче до громадян. Завданням Союзу, зазначається в статті 1 Договору, є сформувати узгоджені та солідарні відносини держав-членів і їхніх народів.

Прагнення країн ЄС до розширення було чітко визначено на ряді сесій Європейської Ради, зокрема на Копенгагенській, де були встановлені політичні, економічні та членські критерії, Мадридській, що визначила транспозицію європейського законодавства для країн-аплікантів, Люксембурзькій, яка передбачила інституційні реформи згідно з Амстердамським договором, Берлінській, що визначила схему фінансування процесу розширення, Гьотеборзькій, яка намітила формати та терміни розширення.