Національний юридичний
університет імені Ярослава Мудрого, Україна
Процес переходу України до нових суспільних відносин відбувається
в дуже важких і суперечливих формах. Метою перехідного періоду є створення в
майбутньому реального громадянського суспільства, що в сучасній інтерпретації є
суспільством з розвинутим економічними, культурними, правовими й політичними
відносинами між його членами, котре не залежить від держави, а є здатним
активно взаємодіяти з ним. Це суспільство громадян високого соціального,
політичного, культурного й морального статусу, що створює сумісні з державою
правові відносини.
Формування культури спілкування
людини, її взаємостосунки з іншими людьми, виявлення поваги до людської
гідності, індивідуальність і неповторність особистості стає все більш
актуальною проблемою щодо морального розвитку нашого суспільства, оскільки цей
процес є невід’ємним складником удосконалення стосунків між людьми.
Входження України в світовий
освітній простір супроводжується суттєвими змінами в системі освіти. Сучасний
розвиток національної освіти характеризується посиленням уваги до особистості
того, хто навчається. Саме тому одним зі стратегічних завдань реформування
освіти згідно з Законами України «Про освіту», «Про вищу освіту» і Національною
доктриною розвитку освіти у ХХІ є формування освіченої, творчої особистості.
Крім того, «важливою ознакою сьогодення виступають інтеграційні процеси, що
відбуваються в усіх галузях життєдіяльності людської спільноти» , що також
позначається й на освіті. Все це вимагає від педагогів зміни цілей, змісту,
методів підготовки фахівця, організаційних форм спільної діяльності викладачів
і студентів у процесі професійної підготовки.
Стратегічна мета реформування й
модернізації вищої освіти і науки України, як зазначають науковці, полягає в
створенні ефективного інноваційного освітнього середовища у вищих навчальних
закладах через сприяння прогресивним нововведенням, упровадженні найсучасніших
технологій і моделей навчання в навчальний процес, що повинно здійснюватися «з
урахуванням можливостей сучасних інформаційних технологій навчання та
орієнтуватися на формування освіченої, гармонійно розвиненої особистості,
здатної до постійного оновлення наукових знань, професійної мобільності та
швидкої адаптації до змін у соціально-культурній сфері, системі управління та
організації праці в умовах ринкової економіки».
Отже, сучасний розвиток людського
суспільства й цивілізації висуває до освіти принципово нові завдання. Слід
відзначити, що українська педагогічна громадськість на сторінках педагогічної
преси все частіше вживає тезу про необхідність запровадження компетентнісного
підходу до професійної підготовки майбутнього фахівця будь-якої галузі, як
«важливого шляху модернізації освітньої сфери». Тому й у керівних документах,
що регламентують розвиток освітніх процесів, компетентнісний підхід
визначається серед пріоритетних. Проте компетентнісний підхід виступає предметом
широких дискусій освітян країн-учасників організації економічного
співробітництва та розвитку.
Аналіз наукової літератури
свідчить про те, що поняття „компетентнісна освіта”, „освітня компетентність”
прийшло з зарубіжних країн, де воно є широковживаним і дослідженим. Проте в
Україні й насьогодні недостатньо представленими є праці, присвячені цій
проблемі, що є оригінальними або перекладеними на українську мову. Тому перед
тим, як стверджувати про запровадження компетентнісного підходу в практику професійної
підготовки в вищій національній школі, необхідно визначитися щодо сутності
вихідних понять і положень такого підходу.
Наприкінці ХХ ст. почалися
докорінні зміни в парадигмі й методології освіти, передумови й окремі елементи
яких складалися протягом усього століття. Колишня парадигма, що відбивала
інтереси й сутність індустріального суспільства, детермінованого пізнання й
однозначності оцінок, поступово замінюється методологією інформаційного
суспільства, плюралістичного пізнання й імовірності оцінки. Ознаками революції
в освіті, що відбулася на зламі століть, є сукупність якісних зрушень (інколи
навіть якісних стрибків). Це, по-перше, перехід від масової підготовки до
підготовки в малих групах або навіть «поосібно», у зв’язку з чим постає
нагальне питання про індивідуалізацію підготовки майбутнього фахівця. При цьому
найважливішою характеристикою освіти стає гнучкість, здатність до
працевлаштування (це стосується як освітньої системи, так і її продукту –
фахівця). По-друге, це перехід від засвоєння інформації до формування якостей,
необхідних для творчої діяльності й пов’язаних з потребою постійного здобуття й
засвоєння нової інформації. У зв’язку з цим, провідним орієнтиром освіти є
формування особистості, що здатна творчо мислити, саморозвиватися протягом
життя. Формування особистості – процес, який відбувається з різних причин,
однією з яких є «зміни в особистості студента, що призводить часом до якісних
перетворень, які оформляються в його особливості, якості, їх сукупність і
властивості, співставлені з моделлю випускника освітньої установи. Це процес,
який визначається особистим вільним вибором і самовизначенням студента, з
наданням йому допомоги в оцінці пріоритетів професійної освіти».
Спрямованість традиційної системи
освіти на засвоєння системи знань на певному етапі розвитку суспільства вже не
відповідає сучасному соціальному замовленню, котре вимагає формування
самостійних, ініціативних і відповідальних членів суспільства, здатних
ефективно взаємодіяти в розв’язанні соціальних, виробничих і економічних
завдань, вирішення яких потребує істотного посилення самостійної й продуктивної
діяльності студентів, розвитку їхніх здібностей, умінь самостійно здобувати
нові знання і розв’язувати проблеми, орієнтуватися в житті суспільства. «В
Україні здійснюються кроки щодо забезпечення прискореного, випереджального
інноваційного розвитку освіти, а також створюються умови для самоствердження та
самореалізації особистості протягом життя» .
Важливість знань, умінь,
інтелектуального й духовного розвитку як особистості, так і суспільства в
цілому, в наш час розуміють майже всі. Зрештою добре освічені,
висококваліфіковані громадяни є ознакою прогресу будь-якої держави ХХІ
століття, коли світ є таким складним, суперечливим і конфліктним.
Нині в світі існує три підходи
(три моделі), на основі яких можна аналізувати й розбудовувати освітній процес
у сучасній школі.
Перший підхід спрямовано на зміну
змісту, коли провідним є те, «що викладається»: навчальний план, програми
відбивають можливості того, хто навчається, що можуть бути реалізовані як під
час занять, так і в позааудиторний час.
Другий підхід до реформування
сучасного освітнього процесу торкається проблем процесу підготовки, коли
провідним стає те, «що відбувається в процесі її здійснення». Цей підхід
передбачає аналіз того, що насправді опановується з матеріалу, котрий
викладається, тобто реальні явища й процеси, що відбуваються під час підготовки
в навчальний і позанавчальний час.
З позицій третього підходу
перегляду піддаються кінцеві результати діяльності в процесі професійної
підготовки, тобто аналізується низка компетентностей
(знань, умінь, навичок, ставлень тощо), котрими оволоділи студенти.
Виділення третього підходу
пов’язано з тим, що наприкінці ХХ століття найбільш розвинуті країни (Велика
Британія, Канада, Нова Зеландія, деякі країни Східної Європи: Угорщина,
Румунія, Молдова, Латвія та інші) ініціювали
ґрунтовну дискусію, котру було продовжено на міжнародному рівні щодо
того, як озброїти майбутнього фахівця необхідними вміннями й знаннями для
забезпечення гармонійної взаємодії з технологічним суспільством, що швидко
розвивається. Як засвідчив аналіз досвіду цих і інших країн, одним із шляхів
оновлення змісту освіти й технологій навчання, узгодження їх з сучасними
потребами, інтеграції до світового освітнього простору виявилася орієнтація
навчальних програм на компетентнісний підхід і створення ефективних механізмів
його запровадження.
Для розкриття основних наукових
положень дослідження компетентнісного підходу до підготовки представника
юридичної професії необхідно з’ясувати стан розробленості використання
компетентнісного підходу на міжнародному рівні, а також проаналізувати
національні його трансформації. Результати дослідження експертів країн
Європейського Союзу в цьому напрямі свідчать про те, що для будь-якої країни
корисним є порівняння міжнародного й національного досвіду як розвитку
освітньої системи в цілому, так і можливостей для запровадження
компетентнісного підходу зокрема, оскільки «повне копіювання будь-яких освітніх
моделей і феноменів інших країн є непродуктивним; національні моделі освіти
мають бути розбудованими, виходячи з національних потреб і особливостей».
Аналіз наукової літератури
свідчить про те, що саме поняття «компетентнісна освіта» виникло в США в процесі
вивчення досвіду роботи педагогів. Засноване на кращому практичному досвіді,
воно стало результатом численних спроб проаналізувати концептуальну освіту,
провідною метою якої є: навчити студентів оволодівати всіма видами
компетентностей під час виконання тих або інших завдань, що містять крім
стандартних навичок (читання, письмо, орфографію й рахування), ще й вміння
самостійного пошуку інформації, необхідної для досягнення мети (таку інформацію
частіше треба було здобувати в процесі безпосереднього спостереження або
спілкування з людьми, аніж шляхом читання книжок), винахідливість, уміння
переконувати, керувати (лідерство) тощо.
Слід відзначити, що стимулом для
широкого використання компетентнісного підходу в світі стали вимоги бізнесу й
підприємництва. Сучасні працедавці в більшості країн, як правило, не мають
претензій до рівня технічних знань випускників вищих навчальних закладів, проте
вони часто зауважують, що у випускників немає впевненості й досвіду в процесі
інтеграції і застосуванні знань під час прийняття рішень. Саме тому допомогти
навчитися знаходити правильні рішення в конкретних ситуаціях: навчальних,
життєвих, потім – професійних – є сьогодні одним із провідних завдань освіти.
Суттєвим внеском у поглиблення
уявлення про компетентнісний підхід до науково-педагогічного осмислення
стратегій реформування сучасної освіти вважається доробок федерального
статистичного департаменту Швейцарії та Національного центру освітньої
статистики США й Канади щодо визначення й добору ключових компетентностей .
Слід відзначити, що насьогодні є
дослідженими основні етапи становлення компетентнісного підходу в освіті, серед
яких І.Зимня виділяє:
1960-1970 рр. – введення в
науковий апарат поняття «компетенція», а також розмежування понять
«компетенція» та «компетентність»; початок досліджень різних видів мовної
компетенції в галузі лінгвістики; введення поняття «комунікативна
компетентність»;
1970-1990 рр. – використання
понять «компетенція» та «компетентність» в теорії та практиці вивчення мови
(особлива увага приділяється іноземній мові); розробка змісту поняття
«соціальна компетенція/ компетентність»;
З 1990 рр. – характеристика та
дослідження компетентності як наукової категорії в освіті; професійна
компетентність особистості стає предметом спеціального та всебічного
розглядання.
Вплив економічних, соціальних і
інших чинників розвитку цивілізації посилювався зацікавленістю суспільства в
результатах освіти й спричиняв появу поряд із традиційними (кількість років
підготовки, отримання певного ступеня освіти тощо) нових, більш важливих і
реальних індикаторів цих результатів.
З позицій компетентнісного
підходу саме компетентності є тими
індикаторами, котрі вможливлюють визначення й оцінку готовності випускника
вищої школи до життя, його подальшого особистого розвитку й активної участі в
житті суспільства. Саме розвиток в особистості життєво важливих компетентностей
може забезпечити їй можливості реалізації в сучасному інформаційному просторі,
швидкоплинному розвитку ринку праці, подальшому здобутті освіти тощо. Життєва
компетентність особистості, що є «об’єктивним запитом сучасного соціального та
індивідуального життя» є інтегративною якісною характеристикою «особистісного
мистецтва жити» й має «константні параметри»: вимоги щодо організації і
проживання індивідуального життя і засоби, що забезпечують реалізацію цих вимог.
Слід відзначити, що
компетентнісний підхід до формування змісту освіти, хоча й породжує безліч
дискусій як на міжнародному, так і національному рівні різних країн, виявився
новим концептуальним орієнтиром для вищих навчальних закладів зарубіжжя, став
«новим поглядом на освітянські проблеми». Науковці європейських країн вважають,
що набуття молоддю знань, умінь і навичок, спрямоване на їх трансформацію в
компетентності, сприяє інтелектуальному й культурному розвитку особистості,
формуванню в неї здатності швидко реагувати на запити часу, перебудовуючи
власну діяльність [Дж.В.Констант, Ю.Мозер, D.S.Rucher [Ошибка! Источник ссылки не найден.],
Е.Тоффлер].
Діяльність людини, зокрема
засвоєння нею будь-яких знань, умінь і навичок, складається з конкретних дій,
операцій, виконуючи які, розмірковуючи над їх виконанням, усвідомлюючи потребу
в них та оцінюючи їх важливість для себе або для суспільства, людина тим самим
розвиває в себе компетентність у тій або іншій галузі життя. Якщо сфера життя,
в якій людина відчуває себе здатною до ефективного функціонування (тобто
компетентною) є достатньо широкою, то йдеться про так звані «ключові» або
життєві компетентності, що поширюється на вужчу сферу, наприклад, у рамках
певної наукової дисципліни, а отже – можна стверджувати про сформовану
предметну або галузеву компетентність .
Таким чином, під компетентністю
людини науковці розуміють спеціальним шляхом структуровані системи знань,
умінь, навичок і ставлень, що набуваються у процесі підготовки. Ці системи
дають змогу визначати, тобто ідентифікувати, і розв’язувати незалежно від
контексту (від ситуації) проблеми, що є характерними для певної сфери
діяльності. Інакше кажучи, знання фахівця як рівень його обізнаності щодо
певних професійних проблем стають усвідомленими й реалізуються у вигляді умінь
і навичок здійснення певних професійних функцій, що пов’язано з сформованим
позитивним ставленням до них.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Болотов В.А., Сериков
В.В. Компетентностная модель: от идеи к образовательной программе //
Педагогика. – 2003. - № 10. – С. 8-14.
5.
Загальноєвропейські рекомендації з мовної освіти: вивчення, викладання,
оцінювання / Рада з питань співпраці в галузі культури. Комітет з освіти.
Відділ сучасних мов / Наук. редактор укр. видання С.Ю.Николаєва. – Стразбург. –
К.: Ленвіт, 2003. – 273с.
6. Закон України «Про вищу
освіту» // Відомості Веховної
Ради (ВВР). – 2002. – № 20.
– 67 с.
7. Закон України «Про освіту» // Голос України. – 1996. –
№77. – С.7-11.