УДК 316.334.55:94(477.53) „1648/179”

История/1. Отечественные науки

Аспірантка Бороденко О.А.

Полтавський національний педагогічний університет

ім. В.Г. Короленка, Україна

Наймані робітники сільського соціуму Гетьманщини другої половини XVIII століття (історико-демографічний аспект на прикладі сіл Полтавського полку)

Розглядаючи соціальну структуру сільського населення Гетьманщини другої половини XVIII ст., не можна не звернути увагу на малочисельну та маловивчену групу наймитів. Вважається, що ринок найманої праці в Гетьманщині й Слобожанщині почав формуватися десь з другої половини XVII ст. [3, с. 224]. За визначенням Б. Грінченка наймит – це найнятий робітник [11, с. 491], а український дослідник А. Перковський називав їх «бездомними людьми» [9, с. 7]. Цей соціальний статус людини неабияк змінював її становище у традиційному українському суспільстві та впливав на її майбутнє. Зокрема, економічна залежність наймичок могла, серед іншого, спричиняти розпусну поведінку, змінювати їхній соціальний статус у суспільстві [1, с. 19].

На прикладі дослідження демографічної ситуації в окремих селах Полтавського полку проведемо більш ґрунтовний аналіз цієї соціальної категорії сільського населення. За основне джерело нам слугуватимуть сповідні розписи 1775 р. десяти сіл Першої та Другої сотень (Головача, Горбанівки, Жуків, Диканьки, Куклинців, Пушкарівки, Рибців, Розсошенець, Стасівців, Трибів), у яких наймитів, зазвичай, позначали «служителями» [15]. Користуючись ними, спробуємо: визначити загальну кількість дворів із наймитами в усіх вищеназваних селах; з’ясувати їхню станову приналежність; обчислити чисельність осіб найманої праці обох статей у домогосподарствах; виокремити число жіночих дворів із присутніми у них найманими робітниками; з’ясувати кількісний склад батраків у домових спільнотах; проаналізувати статевовікову та сімейну структури цієї соціальної групи.

Аналізуючи кількісні показники домогосподарств із наймитами та підсусідками, які також переважно жили заробітками, помічаємо, що їхня чисельність була незначною і становила лише 10,2% (86 дворів), тобто 1/10 частину від загального числа дворів (843 двори). Для прикладу, у тогочасному старопольському суспільстві в окремих парафіях частка домогосподарств із наймитами іноді складала до 30% від загальної чисельності дворів [12, s. 27-31]. Ці показники наводять на роздуми про незначне використання праці осіб цієї соціальної категорії у селах Полтавського полку.

Найбільше найманих робітників перебувало у козацьких дворах – 57%. Частка дворів духовних осіб з наймитами була досить високою і становила 10,4%. При загальній чисельності дворів духовних осіб в 2% практично в кожному з них було зареєстровано використання найманої робочої сили. Ці показники духовних та козацьких домогосподарств вказують на наявність більш економічно міцних, заможних господарств серед цих соціальних станів. На противагу їхнім господарствам, у дворах посполитого люду відмічаємо значно менші економічні можливості наймитування, що зумовлено бідністю більшості з них та неможливістю оплати праці батраків. Частка дворів посполитих із робітниками становила 32,6%. Отже, найбільш сприятливі умови залучення праці «служителей» були у козаків та духовних осіб, менше – посполитих.

Надалі з’ясуємо кількісний склад наймитів у домогосподарствах. Відзначимо, що першу позицію посідали домогосподарства із використанням вільнонайманої праці одного «служителя» – 41,8% (36 дворів), на другій – 37,2% (32 двори), були домові спільноти з кількістю робітників більше трьох осіб. Останнє місце займали господарства із двома та трьома (по 9 дворів) наймитами, частки яких відповідно становили по 10,5%. Український вчений О. Гуржій у своїй студії вказує, що короткотермінове наймання одного-двох осіб для того часу було досить типовим явищем, а господарства посполитих з наявними у них чотирма або п’ятьма постійними, навіть з тимчасовими робітниками, згадуються вкрай рідко [3, с. 227]. Отже, більшу частину складали двори з малочисельною кількістю найманих робітників. Зокрема, 62,8% домових спільнот дозволяли собі використовувати працю одного, двох або трьох робітників і лише мешканці 37,2% дворів могли утримувати більше ніж трьох наймитів.

Частка домогосподарств, які очолювали вдови, становила 14,7% (124) серед усіх домових спільнот (843) визначеного регіону. З числа жіночих господарств наймитів мали 5,7% (7 дворів). Такі домогосподарства складали незначну частину (8,1%) у загальній чисельності наймитських домогосподарств (86 дворів) та ще меншу частку (0,8%) у загальній кількості усіх домових спільнот (843) аналізованих поселень. Окрім того, 85,7% вдових дворів могли дозволити собі утримувати лише по одному наймиту і тільки одне домогосподарство (14,3%), вдови-сотничихи Пелагії Штепихи із Пушкарівки, використовувало працю 29 робітників, серед яких були й сімейні пари [15, арк. 721].

Специфічним видом найму на селі вважаємо той, коли вдова могла долучати до свого господарства робітника, бо не мала можливості вести його самостійно. Такий чоловік нерідко виконував різноманітну роботу на подвір’ї та в хаті [3, с. 226-227]. Показовим, на нашу думку, було господарство 49-річної Христини Жоловчихи із Куклинців. Разом із нею у домовій спільноті проживало троє її доньок від 9 до 18 років. Очевидно, жіночий колектив самотужки не справлявся із польовою та хатньою роботою, оскільки господиня-вдовиця винаймала 17-річного робітника Івана за 1 карбованець 50 копійок, а на додаток одяг та харчі [13, арк. 46]. Вдовині домові спільноти, загалом, були менш матеріально забезпечені у порівнянні з господарствами осіб протилежної статті, так як тільки 0,8% (7) з усіх дворів регіону дозволяли собі використовувати працю найманих робітників.

Важливим питанням, яке потребує розгляду, є аналіз статевовікової та сімейної структури наймитів. Обчислені показники ми упорядкували у таблиці необроблених даних 1. Серед узятого для аналізу населення визначеного регіону – 9868 мешканців, загальна частка найманих робітників була незначною – 6,1% (603 особи). Досліджуючи польське сільське населення другої половини XVIII ст. М. Копчинський (М. Kopczyński) наводить коливання частки робітників від 8,8 до 24,4% у різних місцевостях [6, s. 122]. Отже, показники українських сіл, у порівнянні з польськими, були невисокі.

Далі зауважимо, що наймолодшими зареєстрованими робітниками у полтавських селах виявлено представників дитячої групи. Зокрема, хлопчиків та дівчат 5-9 років. Наймолодшого хлопчика-наймита за церковним реєстром записано у Рибцях. Ним був 9-річний Омелян у домогосподарстві 42-річної вдови-селянки Агрипини, яка крім названого «служителя» мала чотирьох неповнолітніх дітей (до 14 років) та дорослого сина Якова 18 років [15, арк. 742-743]. Щоправда, у матеріалах Генерального (Румянцевського) опису Малоросії 1765-1769 рр. найменшими за віком робітниками були діти-сироти: 5-річна Матрона у дворі Павла Васильовича Кочубея в Диканьці та 6-річний Петро у тому ж домогосподарстві [14, арк. 122]. Схожі тенденції наймання дітей з 6-річного віку виявлено в Житомирському повіті Київського воєводства за унійськими реєстрами 1791 р. [8]. Можемо погодитися із українським дослідником І. Сердюком, що такі діти, які опинилися поза власною родиною не мали великої економічної ваги та фізичної сили, втім були взяті у домогосподарства з певною метою – на «виріст» [10, с. 125-126]. Про дітей сиріт-наймитів згадував у своїх віршах ранньомодерний поет Климентій Зіновіїв: «Если хто для сп(с)нія озме(т) воско(р)мити:...А викормивши(с) треба добре за то о(т)слуговат(ъ)» [5, с. 129].

Загалом, аналізуючи показники дитячої вікової групи від народження до 14 років, відзначимо, що діти 10-14 років складали суттєвий відсоток – 13,1%, серед усіх наймитів. Це вказує на те, що дитяча праця досить широко використовувалася. Частина з них були «самонайманцями», частина входила до складу найманських родин, які проживали й працювали разом зі своїми батьками у маєтку господаря. На нашу думку, початковою межею масового залучення вільнонайманої праці дітей можна вважати 10-річний вік. Вищезгаданий І. Сердюк також наголошує на перевазі дітей-наймитів у віковій групі 10-14 років [10, с. 126]. Окрім того, зауважимо, що поміж них переважали хлопчики – 44 (55,6%), дівчата поступалися – 35 (44,4%). Зрозуміло, що праця хлопчиків використовувалася доволі ширше, ніж дівчаток, оскільки перші, здебільшого, були цінні фізичною роботою у полі, а особи слабкої статті також могли залучатися до нянькування дітей господарів. Притягнення дівчаток до догляду за меншими дітьми в українських сім’ях практикувалися з 4-8 років [4, с. 101].

Таблиця 1. Статево-вікова та сімейна структура наймитів

у селах Полтавського полку

Вікова група (роки)	Чоловіки					Жінки					Разом обох статей	Разом обох статей (%)
	Неодружені	Одружені	Вдівці	Не з¢ясов. сім. стан	Разом	Незаміжні	Заміжні	Вдови	Не з¢ясов. сім. стан	Разом
0-4	28				28	30				30	58	9,6
5-9	30				30	23				23	53	8,8
10-14	44				44	35				35	79	13,1
15-19	47				47	45	7			52	99	16,4
20-24	36	15			51	19	27		2	48	99	16,4
25-29	11	20			31	9	15		1	25	56	9,2
30-34	3	16			19	4	19	6		29	48	8,0
35-39	2	10			12	2	15	1	1	19	31	5,1
40-44	1	12			13	3	5	3		11	24	4,0
45-49		10			10		4	4		8	18	3,0
50-54	2	12	1		15		6			6	21	3,5
55-59	1	2			3		1			1	4	0,7
60-64		1	2		3	1	1	2		4	7	1,2
65-69	1	2	2		5			1		1	6	1,0
>70
Разом	206	100	5		311	171	100	17	4	292	603
Разом (%)	34,2	16,6	0,8		51,6	28,4	16,6	2,8	0,7	48,4	100	100

Прикметно наголосити, що більшість таких вільнонайманих дітей залучалася до наймитування через скрутне матеріальне становище їхніх родин або через сирітство. Відтак, малолітні робітники опинялися поза структурами власних сімей, ставали самотніми особами, які осібною працею заробляли собі на прожиття.

Враховуючи ці вікові особливості, аналізованої соціальної групи, поділяємо думку І. Сердюка про те, що дійсних, працездатних наймитів можна обчислювати починаючи з 10-річного віку [10, с. 126]. Кінцевою межею віку працездатності найманого робітника визначаємо 60-річний вік «дряхлості». Відтак, серед наймитів, за нашими підрахунками, переважали особи працездатного віку від 10 до 60 років та становили 79,4%. Крім того, необхідно зауважити, що 50% серед них становили особи молодого віку від 10 до 34 років. Про подібні тенденції вказують також у своїх студіях польські дослідники М. Шолтисек (М. Szołtysek) [12, s. 25] та М. Копчинський (М. Kopczyński) [6, s. 59]. Перевага неодружених осіб молодого віку загалом визначала продуктивну активність господарств. До малопрацездатних або взагалі неспроможних до праці відносимо вільнонайманих дітей та тих, які входили до складу наймитських родин від народження до 9 років (18,4%), а також осіб літнього віку, від 60-річчя (2,2%). Зрозуміло, що ці батраки не були визначальною силою у трудовому процесі домових спільнот.

Говорячи про дітей та зрілих віком неодружених осіб, які подавалися у найми, слід зауважити, що значна частина була вихідцями із вдових сімей. Наприклад, син 62-річної вдови посполитої Агафії Гарманіхи з Диканьки – 20-літній Йосип, наймитував у «значкового товарища Данила Довбиша вгод по 4 рубля, платя и пищу хазяйские» [14, арк. 206]. Цікаву ситуацію споглядаємо у цьому ж селі у домогосподарстві 40-річної посполитої вдови Варвари Яхнихи. Її одружений 22-річний син Григорій «живет в найму при господине за платя и пищу по своей воле за 4 рубля», хоча його 19-річна дружина Уляна зафіксована у дворі свекрухи. У господині-вдовиці, крім вже названого сина, було ще четверо синів від 7 до 20 років, які проживали вдома [14, арк. 162 зв]. Отже, такі випадки, на нашу думку, можуть свідчити про неспроможність значної частини вдових родин існувати лише за рахунок власного господарства. Найстарші сини, зазвичай, ставали головною опорою домогосподарств самотніх жінок, а, іноді, змушені були діставати гроші або натуральні продукти додатковими заробітками.

Аналіз сімейної структури дає можливість стверджувати, що серед наймитів обох статей переважали неодружені особи – 62,6% (34,2% чоловіків та 28,4% жінок). Якщо не враховувати дитячу групу від народження до 14 років – 31,5% (16,9% хлопців і 14,6% дівчат), то частка дорослого позашлюбного населення становила 31,1%. Звернімо увагу, що з-поміж них молодиків (17,2%) було не набагато більше ніж дівок (13,9%). Проте, 13,7% чоловіків і 10,7% жінок, перебували у віці перманентного целібату від 15 до 24 років, тому мали всі шанси вступити в перший шлюб. Починаючи з наступної вікової групи 25-річного й до умовного 60-річного віку старості, присутня малочисельна частина наймитів 6,7% (3,5% чоловіків і 3,2% жінок), які затрималися в позашлюбному стані. У такому віці утримання від шлюбності, на думку англійського вченого Т. Мальтуса, передусім, можна розглядати як моральне обмеження та своєрідний метод зниження народжуваності [7, с. 76]. Такою, мабуть, була 43-річна неодружена наймичка Анна Булочниця в дворі Семена Васильовича Кочубея у Трибах [15, арк. 504].

Для осіб, опісля 50-річного віку, можливість укладання шлюбу зводилася практично нанівець. Прикметно, що самотніх чоловіків опісля 50 років було незначно більше – 4 чоловіка, а серед незаміжніх жінок лише одна. Нею була 60-річна наймичка Ірина у домогосподарстві військового товариша Івана Герасимовича Кованьки, що знаходилось у Рибцях [15, арк. 730]. У тому ж селі виявлено й найстарішого самотнього наймита – 69-річного Романа із домогосподарства духовних осіб [15, арк. 729]. Отже, довготривале наймитування знижувало шанси на одруження й породжувало феномен самотності.

Другу групу найманих робітників складали одружені особи 33,4% (по 16,6% осіб обох статей). Так само, як загалом по визначеному регіону, помічаємо, що раніше вступали у шлюб жінки ніж чоловіки. Вже у віковій групі 15-19 років виявлено 7 заміжніх наймичок, хоча одружені чоловіки зареєстровані починаючи із 20-річного віку. Для кращої візуалізації гендерних відмінностей одружених осіб побудуємо графік. Вік позначимо на абсцисі, співвідношення їхньої кількості на ординаті. Із побудованого графіка (див. малюнок 1) бачимо, що максимальне число – 27, осіб жіночої статті припадає на вік 20-24 років, а чоловічої (20 осіб) – 25-29 років. Після цих вікових меж спостерігаємо спад їхньої чисельності з віком. До того ж у жінок помітне більш різке скорочення кількості, ніж у осіб сильної статті, до 44-річного віку. Це, вочевидь, пов’язане зі зростанням частки померлих жінок при пологах. Натомість, у представників чоловічої статті включно до 55-річного віку помітно більш-менш стабільну ситуацію наймитування з поступовим зниженням їхньої кількості. Своєрідна гендерна рівність бачиться починаючи з 55-річного віку, коли чоловічі та жіночі лінії майже збігаються. Це зайвий раз підкреслювало мінімальне залучення роботодавцями людей літнього віку.

Малюнок 1. Особливості вікової структури одружених наймитів

Третю групу наймитів представляли овдовілі особи – 3,6%. Серед них, так само як і в загальній структурі аналізованого соціуму, переважали вдови – 2,8%, значно менше було вдівців – 0,8%. Обговорюючи вікові особливості вдів, потрібно зауважити, що переважали особи найбільш працездатної вікової групи 30-39 років – 7 осіб (41,2%), наступними були 45-49 років – 4 особи (23,5%) та 40-44 років – 3 (17,6%). Найменше наймичок-удів було за межею 60-літнього віку – 3 (17,6%). Якщо порівняти з містом Полтавою, то основна маса вдів-наймичок із дітьми належала до вікової групи 30-45 років – 58,3 %, далі йшли молодші удови – 16,7% та старші за цей вік – 25% [2, с. 22]. Отже, у полковому місті були схожі вікові особливості овдовілих жінок, які заробляли на життя наймитуванням.

Проте, потрібно зауважити, що міські вдови-наймички були переважно обтяжливі хатньою роботою, доглядом за дітьми. На противагу їм такі ж особи на селянських подвір’ях, загалом, використовувалися в землеробській та тваринницькій галузях, були більше завантажені роботою. Тому для тяжкої сільськогосподарської праці господарям потрібні були фізично сильні, працездатні жінки, а не особи періоду «дряхлості».

Четверту категорію складала малочисельна група жінок, сімейних стан яких був невизначеним – 0,7% (4 особи). Зауважимо, що чоловіків з такими критеріями не виявилось зовсім. Усі ці жінки мали дітей. Троє з них проживали у домогосподарстві, вже згадуваного, Семена Васильовича Кочубея у Трибах [15, арк. 502], а одна в Куклинцях у дворі посполитого Якова Устенка [15, арк. 687]. Отже, їх також можна віднести до самотніх жінок з дітьми та припустити, що вони були, або покритками з байстрюками, або покинутими чоловіками з різних причин.

З-поміж причин, які спонукали сільське населення вдаватися до наймитування, на нашу думку, можна виокремити наступні: сирітство; скрутне матеріальне становище власних родин; занепад або розорення осібних домогосподарств; приналежність до проміжних соціальних груп сільського соціуму (підсусідків, бездворих і т.і.), які не мали стабільних прибутків; утечі з власних родин та інші.

Підводячи підсумки хотілося б наголосити на наступних висновках. Частка домогосподарств із наймитами та підсусідками була незначною і становила 10,2%, тобто 1/10 частину від загального числа дворів. Батраки становили 6,1% у загальній кількості сільського населення визначеного регіону. Лише 5,7% дворів з використанням найманої робочої сили виявлено серед домогосподарств головуючих удів. Найбільші економічні можливості наймитування викрито у козацьких дворах та домових спільнотах духовних осіб, менше – посполитих. За кількісним складом робітників першу позицію посідали домогосподарства із використанням вільнонайманої праці одного, двох або трьох «служителей» – 62,8%, на другій – 37,2%, з кількістю робітників більше трьох осіб. У віковій структурі переважали наймити працездатного віку від 10 до 60 років – 79,4%, серед них 50% складали особи молодого віку від 10 до 34 років. Обговорюючи вікові особливості вдів, зауважимо, що більшість складали самотні жінки найбільш працездатної вікової групи 30-39 років – 41,2%, потім 45-49 років – 23,5%, та 40-44 років – 17,6%. Найменше наймичок-удів було за межею 60-літнього віку – 17,6%.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Бороденко О. А. Розпуста як прояв девіантної поведінки самотніх жінок Гетьманщини XVIII століття / О.А. Бороденко. // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Вип. XXXIII. – С. 17-21.

2. Волошин Ю. Жінка-вдова в полковому місті Полтаві другої половини XVIII ст. (за матеріалами Румянцевського опису Малоросії) / Ю. Волошин // Київська старовина. – 2011. – №1. – С. 13-32.

3. Гуржій О.І. Початки формування ринку вільнонайманої праці в Наддніпрянській Україні (друга половина XVII-XVIII ст.) / О.І. Гуржій. // Україна в Центрально-східній Європі. – Вип. 11. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2011. – С. 219-245.

4. Кісь О. Жінка в традиційній українській культурі (друга половина ХІХ – поч. ХХ ст.) / О. Кісь. – Львів: Ін–т народознавства НАНУ, 2008. – 229 с.

5. Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті / Климентій Зіновіїв. – Київ: «Наукова думка», 1971. – 392 с.

6. Kopczyński M. Studia nad roziną chłopską w Koronie w XVII-XVIII wieku / Michał Kopczyński. – Warszawa: W-wo Krupski i S-ka, 1998. – 203 s.

7. Коул Энсли Дж. Снижение рождаемости в Европе со времен Французской революции до второй мировой войны / Энсли Дж. Коул. // Брачность, рождаемость, семья за три века: Сб. статей / [Под ред. А. Г. Вишневского и И. С. Кона]. – М.: Статистика, 1979. –С. 71-98.

8. Крикун М. Населення домогосподарств у Житомирському повіті Київського воєводства 1791 р. / М. Крикун. // Україна модерна. – Львів, 2001. – Ч. 6.

9. Перковский А.Л. Народонаселение Украины в XVIII веке : Автореф. на соискание ученой степени кандидата историч. наук. Специальность № 571 – история СССР. / А.Л. Перковский. – Киев, 1968. – 17 с.

10. Сердюк І. Полкових городов обивателі: історико-демографічна характеристика міського населення Гетьманщини другої половини XVIII ст. / І. Сердюк. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2011. – 304 с.

11. Словарь украинского языка. У 4-х т. / [Упоряд. Б. Грінченко]. – Т.ІІ – Репринт. Вид. – К.: «Лексикон», 1996. – 573 с.

12. Szołtysek M. Od makromodeli do mikrohistorii – gospodarststwo domowe w parafii bujakowskiej w latach 1766-1803 / Mikołaj Szołtysek. // Przeszlość demograficzna Polski/ Materialy i studia. – Wroclaw: Wydawnictwo Historyczne Poznań – Wroclaw, 2004. – № 25. – S. 7-75.

13. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (ЦДІАК України). – Ф. 57. – Оп.2. – Спр. 184. – 95 арк.

14. Там само. – Спр. 252. – 362 арк.

15. ЦДІАК України. – Ф.990. – Оп.2. – Спр. 34. – 1327 арк.

16. Хаджнал Д. Европейский тип брачности в ретроспективе // Брачность, рождаемость, семья за три века: Сб. статей / [Под ред. А. Г. Вишневского и И. С. Кона]. – М.: Статистика, 1979. – 183 с.